Мирослава Якимчук: «Мені дуже хочеться допомагати тим людям, які чогось прагнуть досягнути»*

У понад ста комунальних закладах області заступниця керуючого справами, керівниця відділу з питань управління об’єктами спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області та землями комунальної власності виконавчого апарату Волинської обласної ради Мирослава Якимчук знає чи не кожен закуток. Їй не проблема драбиною вилізти на дах, аби виявити причину засмічення труб чи спуститися в підвал, аби перевірити стан комунікацій. В установах, якими опікується, її чекають, як сонечка в негоду, бо точно знають: допоможе, розв’яже будь-яке питання.

Понад 17 років вона працює у Волинській обласній раді. Зізнається, що попервах була впевнена, що ця робота для неї – тимчасова, що кар’єру будуватиме у столиці. «Але ж, як відомо, нема нічого більш постійного, ніж тимчасове, – усміхається Мирослава Якимчук та додає: – Я не шкодую про свій вибір. Бо бачу результати роботи. Бути корисною людям – повірте, це справжня насолода».

Мирославо Василівно, розкажіть про свій життєвий шлях та вибір професії.

Я народилася і зростала в Маневичах. Коли закінчувала одинадцятий клас, батьки посадили мене за столом і запитали, ким хочу бути. Я чітко знала, що хочу бути юристом і навчатися в Києві. Інших міст просто не розглядала. І таки вступила до столиці на судово-правовий факультет у технікум готельного господарства на спеціальність «Правознавство». На тоді цей технікум мав угоду з Харківською юридичною академією про те, що успішні студенти після закінчення технікуму йдуть на третій курс академії та здобувають там вищу освіту.

Навчання у мене йшло успішно, вже на першому курсі, коли в нас була практика, працювала в суді секретарем. І так сталося, що за тиждень до її завершення у мене раптово помер тато. Ця подія кардинально змінила моє життя. Я закінчила технікум і повернулася в Маневичі, бо мама почала хворіти. Пішла працювати юристом в Маневицьку філію ВАТ «Волиньобленерго».

Я розуміла, що досягнути чогось без вищої освіти годі. Тож вступила у Міжрегіональну академію управління персоналом. Коли її закінчувала, то зловила себе на думці, що не хочу будувати кар’єру в Маневичах. На той час мамине здоров’я покращилося. А мені дуже хотілося жити й працювати в Києві. Пройшла співбесіду в «Правекс-Банку». І паралельно мені повідомили, що є вакансія юриста у Волинській обласній раді в новоствореному відділі майна. Тож пройшла співбесіду й там.

Звісно, більше мені хотілося в Київ. Але подумала, що зроблю так: хто першим запропонує роботу, туди й піду. І от у бабусі в селі Хоцунь на Любешівщині ми копаємо картоплю. Приїжджає мама, бо телефонів тоді не було, й каже: «Ну, все, Мірочко, вже подзвонили». «Звідки?» – питаю. «Із Луцька, – відповідає, – з обласної ради». Я трохи засмутилася. Але вирішила спробувати попрацювати в облраді. Зрештою, міркувала собі, матиму запис у трудовій книжці, а поміняти роботу ніколи не пізно. Та, як відомо, нема нічого більш постійного, ніж тимчасове. І вже я працюю в облраді у відділі майна повних 17 років – з 2004-го. Здається, навіть на лікарняному не була…

Звісно, моя праця у відділі комунального майна на різних посадах відрізнялася, це залежало від того, хто керував областю і якою була політика та погляди на комунальне майно.

Чию політику в цій царині вважаєте найраціональнішою?

Я працювала з багатьма керівниками – і губернаторами, і головами облради. Але результат своєї роботи власне у відділі майна – це і відкриття перинатального центру, і сім квартир працівникам облради, і багато чого іншого – відчула тоді, коли обласну раду очолив Ігор Палиця. Усе залежить від керівника.

Я дуже раділа за тих сімох колег, яким виділили квартири. Бо сама знаю ціну власного житла. Моя мама – вчителька географії. Звісно, що купити мені житло вона не могла. Свою квартиру я придбала через молодіжне кредитування. Обрала її собі сама, зробила ремонт, на який вистачило грошей. І тепер частина мого мозку може вже працювати на щось інше, а не на те, щоб думати про те, як собі забезпечити житло.

З Ігорем Петровичем мені було дуже комфортно працювати. Наша робота завжди була продуктивною. Мені був чітко зрозумілий напрямок роботи і те, яким має бути результат.

Ви давно працюєте в облраді, втім тільки зараз приєдналися до партії «ЗА Майбутнє» і стали кандидатом у депутати Волинської обласної ради. Чому зробили такий вибір?

За період роботи в облраді мені не раз надходили пропозиції від різних партій. Але не дуже імпонувала їхня позиція. Бо вважаю, що йти треба до тих, чиї погляди збігаються із твоїми, де ти можеш себе виявити і зробити щось корисне, від чого буде позитивний результат. А зараз я його бачу – і в інфекційній лікарні, і в госпіталі у Боголюбах, і в перинатальному центрі, і в тому, що зараз у дитячу лікарню купують КТ і рентген, і в тому, що біля перинатального висадили парк, і в багато чому іншому. У людей є мета і вони рухаються в одному напрямку. Це важливо.

Це все і спонукало мене приєднатися до партії «ЗА Майбутнє» і йти кандидатом у депутати облради. Я думаю, буде хороша каденція, буде позитивний результат її роботи. Вірю, що депутати будуть налаштовані змінити нашу область на краще, аби людям жилося добре і сюди хотіли їхати.

І такі зміни вже відбуваються. Варто лишень поглянути, яким ошатним став центральний парк у Луцьку. У вихідні там шикуються черги з автівок, щоб припаркуватися. Хіба таке було в минулі роки? Не пригадую. Ремонтують двори, тротуари, дороги…

…Але завжди знаходяться ті, кому догодити не виходить.

Ну, є такі люди. Напевно, ще нікому не вдалося зрозуміти, чому так. От моя бабуся, яка прожила 84 роки, пройшла війну. Свого часу їй вдалося закінчити тільки чотири класи. Та вона була депутатом сільської ради, 18 років керувала фермою, одне слово, була грамотною жіночкою. І от коли я до неї приїжджала, вона казала: «Міро, я не можу зрозуміти, чого людям бракує. Зараз вони мають можливість заробити, у магазині купити все, чого хочеш…». У неї в скрині зажди лежали квасоля і сіль – на випадок, якщо буде голод. Бабуся пройшла важкі часи і вона знала ціну тому всьому. І коли почалася війна, вона дзвонила мені й казала, що їй болить серце, бо не могла зрозуміти, чому і за що вмирають люди на сході. «Це ж чиїсь діти», – все приказувала…

Ви знаєте, якось наші люди забули дякувати за те, що для них роблять. Часто зміни їх лякають, спричиняють якийсь спротив.

Як, наприклад, ситуація з інфекційним госпіталем, що його розгорнули в одному з корпусів пологового у Луцьку?

Ми всі бачимо, як у світі розвивається ситуація з COVID-19. Страшно, коли людей привозять до лікарні, а їх нема куди покласти. Тоді настає паніка і люди розуміють, що такі речі робити треба. Там не відкривають казино. Відкривають інфекційний госпіталь, тому що він потрібен. Ми не знаємо, як розвиватиметься ситуація. І треба бути підготовленими.

Мені дуже хотілося б, щоб у цю каденцію зайшли люди, які розуміють ситуацію, які вміють ухвалювати колегіальні рішення.

На все треба дивитися глобально і з проекцією на перспективу, а не на те, у чому буде чиясь особиста вигода. Візьмімо, наприклад, ситуацію з приєднанням будинку дитини до Волинського обласного об’єднання захисту материнства і дитинства, щодо якого днями у нас були дебати на комісії з охорони здоров’я. Це варто зробити, аби надавати дітям якісну кваліфіковану допомогу в комфортних умовах.

Дехто з депутатів казав, мовляв, наша каденція запам’ятається тим, що ми все реорганізовуємо, ліквідовуємо і об’єднуємо. Але я таких каденцій бачила чимало. І коли фінансування йшло з держави, то й питань не було, ніхто нікого не закривав, жили за принципом «Більше не заплатять, менше не дадуть».

У ВОДМО дуже багато речей, які можна розвивати – і офтальмологічне, і отоларингологічне відділення, й інші. Хочеться, щоб ці зміни були якісними й на користь діткам. Зараз там за сприяння Ігоря Палиці реконструюватимуть приймальне, неонатальне відділення, будівлю дитячої лікарні.

Мені дуже хочеться, щоб було налагоджено співпрацю з містом, щоби всі об’єкти, які лишилися й не відчужені, використовувалися ефективно.

Я вважаю, що в нас можна зробити потужну медицину, освіту. Скажу чесно: пишаюся тим, що за сприяння Ігоря Палиці та голови правління Фонду «Тільки разом» Олександра Товстенюка було створено Волинський медичний інститут на базі медколеджу. Хочеться, щоб діти здобували фах у престижному закладі. Вірю, що так і буде, бо для цього все робить молодий прогресивний колектив на чолі з теперішньою виконувачкою обов’язків ректора Тетяною Пастрик. Вони їздили і в Київ, і в Львів, і в Тернопіль, і в Житомир, і в Чернівці та налагодили співпрацю на дуже високому рівні, постійно навчаються. У закладу хороша перспектива. Мені дуже хочеться допомагати тим людям, які чогось прагнуть досягнути.

У разі обрання депутатом облради у якій сфері себе бачите?

Якщо я стану депутатом облради від політичної партії «ЗА Майбутнє», то сподіваюся, що разом з колегами-депутатами, виконавчим апаратом обласної ради, управлінням адміністрації за сприяння Ігоря Петровича працюватимемо в тих напрямках, які вже започатковано, аби робити життя людей кращим та якіснішим. Треба працювати заради майбутнього – наших дітей. Щоб, наприклад, колись хтось згадав, що були небайдужі люди, які посадили парк біля перинатального центру, які зробили все для того, аби цей центр працював. Хоча у мене було багато дебатів із депутатами нинішньої каденції щодо того, наскільки він потрібний Волині. Утім вони говорять так тому, що в них уже дорослі діти, а я так не думаю. І це, напевно, єдиний випадок, коли мене ніхто не переконає, що цього не треба було робити. Бо коли за вісім хвилин рятують життя трійнятам, які попросилися на світ дочасно, і тепер вони здоровенькими йдуть додому, – хіба треба якісь вагоміші аргументи?

Життя, час і Бог дадуть всьому оцінку. Думаю, у нас будуть хороші задуми, проекти, які вдасться реалізувати. Роботи чимало. Головне, аби було бажання це все робити і сприяння.

Ви, напевно, боєць по життю?

Ну… Є трохи. Багато хто каже, що я дуже серйозна та сувора. Та по життю в мене дуже багато друзів. Люблю спілкуватися, відпочивати з ними. Але в роботі до кожної справи ставлюся відповідально. Так, я вперта. Але не можу сказати, що у спілкуванні не йду на конструктив і співпрацю. Є речі, які мені потрібно пояснити, чому не так, як думаю я.

Не скажу, що в мене були якісь такі величезні баталії. От, напевно, у суді таке поле бою може розгорнутися. Пам’ятаю, коли вперше приїхала до Луцька в суд (це була апеляційна інстанція) – така дівчинка з Маневичів, ще й дорогою порвався босоніжок. І от заходжу я в той суд – а там так гарно, адвокати всі так добротно вдягнуті. На мене дивилися трохи зверхньо. Але коли вже звідти виходила, вони запитували, чи не маю візитки. І я зрозуміла, що таки на багато що здатна.

Ну, не буду думати, що ще мої бої попереду. Але, власне, і саме життя – це якийсь такий бій із самим собою, із ситуаціями, в які потрапляєш.

У вас не виникало думки якось взяти і змінити свій вектор розвитку, узятися за якусь кардинально іншу справу?

Ви знаєте, коли головою облради був Ігор Петрович Палиця, зовсім змінився вектор і механізми роботи. Я певною мірою розумію тих людей, які довгий час працювали в одному руслі, а тут довелося виходити із зони комфорту. Спочатку, коли тебе ніби змушують працювати по-іншому, виникає певний супротив. Але вже коли ти це витримав, усе сприймаєш геть інакше.

Зараз завдяки тому, чого мене навчили, я бралася за такі речі, на які раніше не наважилася би. Ми затверджували проєкт землеустрою, міняли цільове призначення. Наша область була експериментальною і за територіальністю направлялася до інших областей. Було таке, що нам відмовляли в погодженні проєкту землеустрою і технічної документації. Але ми вперто не здавалися. Бо коли ти бачиш ціль і розумієш, для чого це робиш, варто йти до кінця.

Завдяки співпраці з Ігорем Петровичем я зрозуміла, що можу і вмію дуже багато. Звісно, гори пересунути не зможу. Але допомогти, вирішити, домовитися – так. Із будь-якої ситуації є вихід. Із кожним можна домовитися, кожного можна зрозуміти й почути.

Чия у вас вдача – мамина чи татова?

Вдачею я пішла у тата. Пам’ятаю, ще коли ми були малі й він їхав до бабусі, а в неї від хати дорогу добре було видно, то ще машини і близько не було, але піднімалася курява на шляху, бабуся казала: «То вже пекучий їде». Так вона називала мого тата, бо був енергійним, швидким, імпульсивним. От і я така. Спалахую, як сірник, коли серджуся, але й швидко відходжу. Думаю, у розв’язанні багатьох питань це мені допомагає.

Моя бабуся Марина була дуже добра. Вона позичала гроші всьому селу, до неї йшли і з бідою, і з радістю. Вона завжди мала чим поділитися. Хоч жила небагато, але завжди у неї було все найнеобхідніше, завжди смачно наготовлено, хоч і по-простому. І завжди, хай що вона попросить, їй усі помагали в селі. Напевно, від неї мені передалася та мудрість, що коли ти до людей з добром, то й вони до тебе з тим же.

У бабусиній хаті завжди почувалася захищеною. Знаєте, це можна порівняти з тим, що коли дме холодний пронизливий вітер, а тобі пощастило сховатися за гору. Таке справжнє місце сили.

Ви вмієте жити й працювати для людей. А для себе?

Я свого часу зрозуміла просту річ: коли людина щиро робить добро, вона не чекає вдячності. Просто бере й робить. І тішиться з результату.

Щодо особистого, то думаю, що у мене ще все попереду. Я дуже люблю дітей, а вони – мене. Маю багато похресників. Вірю: у мене буде можливість відчути й радість материнства, і реалізувати себе як люблячу дружину. Хотіла б зустріти людину, яка мене розуміла б і була поряд. Знаю, що у Бога все напоготові. І знаю, що ми щасливі люди, коли живі та здорові наші рідні. Бо є в житті речі, яких не купиш, не дозамовиш.

Час іде й поки що ніхто не придумав такого механізму, який уповільнював би миті чи повертав би якісь моменти. Треба берегти ті моменти, поки вони в тебе є. Дуже люблю своїх рідних і по можливості якомога частіше намагаюся з ними бачитися. І знаю, що вони люблять мене просто, безумовно. Із ними не треба думати, у що вбратися і як нафарбуватися, бути при посаді чи заробляти купу грошей.

У мене іноді питають, чи сварюся з мамою. А чому мені з нею сваритися? Мені нема що з нею ділити. Я люблю її й бережу як зіницю ока. Бо поки у мене є мама, я можу почуватися дитиною.

Спілкувалася Оксана ГОЛОВІЙ

Фото Олександра ДУРМАНЕНКА

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---