«Ми живі і наше пекло продовжується»: повідомлення синові від матері з окупованого Маріуполя

Страх. Голод. Спрага. Страх. Важко осягнути те, що відчувають мешканці Маріуполя, перебуваючи цілодобово під обстрілами з усіх можливих видів озброєння. Місто просто рівняють з землею. А там досі перебувають тисячі людей.

Мати щодня писала листи з Маріуполя для свого 20-річного сина Олега Копцева. Прочитати їх він зміг після того, як батьки дивом змогли виїхати з окупованого міста. Хлопець виклав скріни повідомлень на своїй сторінці, інформує Громадське.

«Доброго ранку, синочку! Ловлю себе на думці, що пишу щоденник, як Анна Франк. Ми живі. Щоранку перевіряємо газ і перевіряємо запаси з водою. Газ, слава Богу, ще є. Води залишилось 4 баклажки. Люди вчора поверталися з порожніми пляшками додому – води не знайшли. Бачили чоловіка, він черпав воду з калюжі. Ось такий жах. Я кожного дня боюся. Боюся спати. Є страх, що завтра будуть бомбити, і в черзі по воду ми не встигнемо сховатися».

«Доброго ранку, синочку. Зараз 8.40 4 березня. Ми прожили ще одну ніч. Сьогодні вночі бомбили нещадно. Здається, дуже близько від нас. Дуже страшно померти і залишити тебе одного. Але вже ранок, ми живі. Газ, слава Богу, є. Більше нема нічого. Дуже сильно тебе любимо. Бережи себе наш рідний».

Читати ще: Гуманітарне пекло: все, що відомо про звірства окупантів у Маріуполі

«Дуже гидко від мародерів, які у перші дні зламували все підряд і грабували магазини. І таскали, і таскали. Сумки з парфумами з «Брокарду» (його спалили), дублянки з «Папа Карло», ящики оселедців, капусту у відрах, дитячі памперси. Таскали люди з нашого дому. Шкода, що ми поруч з цими людьми живемо. Це відбувається тому, що поліцейські пішли на фронт. Тато почув, що з’явилась можливість патрулювати їх й знімати штани, щоб ходили з голими задницями. Любимо тебе сильно-сильно! Цілуємо тебе з татом! До завтра, наш рідний».«Синочку, мій дорогий, привіт! Ми живі і наше пекло продовжується. Сьогодні 10 березня. Ми провели ніч у підвалі. Вчора були дуже сильні вибухи. З літака скинули ось на пологове відділення третьої лікарні. У нас вибило вікна на кухні й балконні двері. Ми в цей час лежали в спальні на дивані. Вже потім дізналася з радіо, що це була бомба з діаметром вирви 10 метрів. Ми вистрибнули в шкарпетках у спільний коридор. Потім зрозуміли: якщо у нас так, то що у бабці? Тато вибіг на вулицю і подивився на їхні вікна. А їх просто немає, вибиті разом з рамами. Ми з жахом схопили бинти й побігли до них. На щастя, бабця була жива, але в істериці. Стояла з сумками біля виходу зі своєї квартири, точніше з її руїни. Ми схопили її торби й забрали до себе. Усі тремтимо від страху».

Читати ще: Знищенням Маріуполя керує «улюбленець путіна», який командував воєнною операцією в Сирії

«Синочку мій рідний! Пишу тобі з телефону тата, мій вже давно розрядився. Сьогодні 13 березня, ми ще живі. Давно не писала, бережу заряд. Місто, здається, вже все зруйноване. Крім «Градів», літають літаки і нас бомблять. Учора бомба потрапила в Головпоштамт, розбила його на дві частини, а там люди в підвалах – і не відомо, чи живі. Нікому їх дістати. Вчора був сильний обстріл, ми бігли й кинули картоплю дорогою, сховались у під’їзді. Такий страх. Прибігли, у мене довго тремтіли руки, я так плакала. Від страху, від безвиході, від жалю за своєю квартирою. Вона в такому жахливому стані. Нам немає куди повертатися. Усі вікна розбиті, а рами вибиті. Скло з кухні розлетілось і пробило мікрохвильовку наскрізь. Уся моя кухня порізана склом».

«Сирої картоплі у нас багато, але ми не можемо її приготувати. І води мало. Зранку п’ємо персиковий сік, щоб зекономити воду. Слухаємо новини і надіємось, що нам допоможуть. Уже нічого не шкода, тільки б вижити. Дуже холодно, але з дому принесла ковдри і мою пухову дублянку, лежимо всі закутані. Не милися понад два тижні, одягнені як капуста. Спимо в шапках, дублянках, п’ятьох светрах і шкарпетках. Говоримо мало, більше слухаємо новини. Дехто грає у карти. Вчора трохи почитали з гірляндою. Час тягнеться повільно, усе в напівдрімоті. Так хочеться вижити й обійняти тебе, мій рідний. Я рада, що ти не з нами зараз. Я дуже хочу, щоб ти жив і був щасливим. Ти найдорожче, що у нас є».«Привіт, синочку, наш рідний! Як ти там? Сьогодні понеділок, сидимо усі в підвалі. З кожним днем дедалі гірше . Якщо вчора ми ще ризикнули збігати додому, то сьогодні навіть страшно піднятися в туалет на перший поверх. У небі літаки фашистів. Страх. У нас практично немає можливості приготувати їжу. Треба це робити на вулиці біля гаража, але там дуже небезпечно. Вода закінчується, а йти по неї страшно всім. Їмо дуже мало – одна порція моїх розмірів на двох. Тато весь час голодний».

«Сьогодні 17-те, на моєму телефоні виявилося ще трохи заряду. Ми ще живі, хоча вже багато разів прощалися з життям. Ми в пеклі. Нас обстрілюють «Градами», закидають бомбами, мінами. Не залишилось жодної цілої будівлі. Все місто горить. Ми навіть боїмося вилізти з підвалу, до якого на ніч набивається все населення з дітьми. Ми майже не спимо. Стоїмо в кутку і молимось всім натовпом. Нам страшно. Ми не знаємо, що буде завтра. Чи виживемо. Боже, за що це нам? Молимось, аби підвал нас врятував».

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---