«Мої бійці – не гарматне м'ясо», – командир роти з 14 ОМБр

Уже понад чотири роки для багатьох українців війна – невід’ємна складова життя. Військові ризикують собою. Бігають під кулями та поміж мінами, моляться у бліндажах, аби ще хоч раз пощастило. Пропускають крізь себе гіркі та щасливі історії. Втрачають і знаходять. Обіцяють їздити на фронт доти, аж поки не побачать перемоги.

Про пережите під час війни Волинські Новини спілкувалися з командиром другої роти першого батальйону «Нічні тіні» 14 ОМБр 59-річним капітаном Петром Нагайовським.

ТИГР І «НІЧНІ ТІНІ»

«Поки політики виголошували промови, ми бачили лазарети та людей, які там помирали. Ми знали, що захищати свою землю – найвищий обов’язок людини. Тому мужньо йшли в атаку. На війні переконалися, що страх смерті дужчий за все. Але від цього ніхто з нас не став ані боягузом, ані дезертиром, ані бунтівником. Ми навчилися бути одним цілим. Побачили, що від війни ніхто не застрахований», – зізнається Петро Нагайовський.

Він все життя прожив у Іваничах. Коли почалася Революція Гідності, не думав ні хвилинки, поїхав на Майдан. Був поранений осколком гранати в ногу під час штурму барикади на Грушевського. А після Іловайської трагедії улітку 2014 року вирішив піти на війну добровольцем. Спочатку пішов в армію, бо до цього ніде не служив. Так потрапив у 51-шу бригаду. Петро Павлович каже, що дуже хотів потрапити саме туди. І таки потрапив.

Петра Нагайовського призначили командиром роти. Хлопці швидко прийняли його за свого. Навіть прізвисько дали – Тигр.

«Чому ж Тигр?» – питаю їх я. «Дядь Петь, а це тому, що ви себе в бою не бачили. Ви – тигр!» – відповідають мені хлопці, а самі сміються, аж заходяться», – розповідає Петро Павлович.

Тигр, незважаючи на вік, мав силу в руках і міг дати фору будь-якому молодикові. Як кажуть його рідні, у мирному житті – добрий та лагідний, але на війні його й справді можна було порівняти із хижим і лютим звіром. Рота Нагайовського на навчанні показала чудові результати у стрільбі з усіх видів озброєння. 100% попадань.

«Удень ми спали, а вночі працювали, – розповідає Петро Павлович. – Мали на спецпідготовку два місяці. Моя рота виявилася найуспішнішою серед всіх. Хлопці дуже старалися. Кожен, хто отримав повістку, не втік, а пішов служити. Кожен з них знав, що йде на війну – захищати Батьківщину. Весь батальйон був морально готовий до найгіршого».

Після підготовки бійці потрапили під Маріуполь, де пробули два місяці. «Нічого особливого не було. Незважаючи на те, що нас постійно обстрілювали градами та мінометами. Але ми вистояли», – каже Тигр.

У вересні 2015 року бійців відправили у Мар’їнку Донецької області, де вони перебували у школі-інтернаті. Петро Павлович каже, що ні він, ні хлопці не знали тоді, що відбувається на лінії фронту насправді.

«Після того як розбили Донецький аеропорт, війна перенеслася в Мар’їнку. Ми не знали, що їдемо в пекло, – зізнається командир роти. – Мар’їнка – це бої щоночі. Сонце заходить – і розпочинаються постріли. Школа-інтернат з усіх боків була оточена сепаратистами. Дуже багато боїв припало саме на інтернат. Коли ми приїхали туди, то перед нами стояла 28-ма ОМБр, яка була дуже знекровлена. Багато цих хлопців загинуло, поранених годі було злічити. У взводах залишилося тільки по 10-15 людей. Ми мали їх замінити. Якщо 28-ма ОМБр – це хлопці, яких призвали в армію і без підготовки відправили на війну, то ми вже мали спецпідготовку і знали, як виконувати будь-які завдання. Щоб ви усвідомили всю серйозність та небезпеку позицій, прямі стрілецькі сутички з ворогом відбувалися на відстані 100 метрів. Ну і для тих, хто не розуміє, як це: на відстані у 100 метрів з АК-74 можна стріляти «білку в око».

«ВОРОГОВІ – СМЕРТЬ»

У щоденних боях в Мар’їнці «Нічні тіні» протрималися шість місяців. Були і поранені, і вбиті. Ворожі снайпери вбивали вдень. Вбивали підло. Підходили близько і стріляли тоді, коли бійці цього не чекали. Вбивали не в бою, а коли хлопці були без зброї: рубали дрова або йшли в магазин.

«Пам’ятаю своє знайомство з чеченцями, – розповідає він. – Вони були чи то п’яні, чи то обкурені. Чеченець кричав до мене: «Виходь, хохол, вбивати буду». У нас був снайпер на прізвисько Грек, і я йому сказав: «Мої батьки давно померли. Хай вони підуть до моєї мами, а там батько з ними швидко розбереться». То снайпер їх і знешкодив».Бої за інтернат були дуже жорстокими, каже Петро Павлович. Довелося повоювати і з сербами, і з деенерівцями під командуванням Гіві.

«Хлопці виставили міни на висоті 2,5 м на дубах перед самим носом у сепарів, – пригадує командир. – Коли вони на нас пішли в атаку, ми підірвали ці міни й через два дні настала тиша».Петро Нагайовський каже, що кожен день на війні – інший. Якщо не передбачати дії ворога, не знати, з ким воюєш, не випередити його, то обов’язково програєш.

«Бійці відкривали вогонь лише по тій цілі, яку бачили, – розповідає Петро Павлович. – Ніхто в небо не стріляв. У мене в кожному бою брало участь п’ять-сім людей, усі інші чекали, були в резерві. Всі хлопці з моєї роти повернулися живими додому. Були поранені, контужені, але не вбиті. Я сам був два рази контужений і поранений. Але вижив. Щодня казав своїм бійцям: «Хлопці, маєте знищити ворога і здоровими повернутися додому». Той дурний лозунг «Свобода або смерть» нікому не потрібний. Смерть отримати набагато легше, ніж свободу. Тому ми вигадали собі нове гасло: «Ворогові – смерть, а нам – живими повернутися додому». Українцям треба жити і давати відсіч Росії».

За словами Петра Нагайовського, у роті були різні бійці. Були хлопці, які мали по четверо дітей, та все одно залишали сім’ї, йшли воювати.«Пам’ятаю, якось сідаємо в потяг, а тут дзвінок до Вані. Четвертий син народився. Хлопці тішаться, вітають. Вже пляшку роздобули. Наливають. Ми трималися одне за одного, підтримували і в радісні моменти, і в сумні. Був боєць, у якого жінка померла. Двоє зовсім маленьких дітей залишилося вдома у батьків, а він на війну пішов. Бо війна – це можливість заглушити біль, випустити пару. Він повоював і повернувся додому живим. Кожен з нас мав зобов’язання перед своєю сім’єю. У жінок ніхто не питав, чи можна піти на війну. Будь-яка дружина негативно сприймає звістку, що її чоловік іде воювати. Адже війна – то смерть, біда й сироти. І якщо вона тобі дозволяє таке, то треба задуматися, чи потрібна тобі така жінка».Петро Нагайовський каже, що тепер його важко чимось вразити.

«Війна – жорстка річ, – каже він. – І я був суворим до своїх хлопців. Старався бути і добрим, і різким водночас. Ротний – то як батько, і неважливо, скільки тобі років – 20 чи 60. Від тебе залежить, чи рота забезпечена їжею, одягом, зброєю. Мої хлопці мали бойовий дух, були стресостійкими. Бої не зупинялися, а вони вистояли, ніхто не кричав, що минуло 45 днів і пора міняти їх на інших. Майже рік вистояли на передовій. Ніхто жодного разу не сказав: «Я відслужив, відпускайте додому».«МОЇ БІЙЦІ – НЕ ГАРМАТНЕ М'ЯСО»

Коли бійці майже рік провоювали у Мар’їнці, їх замінила 79-та ОДШБр.

«Зупинилися за 100 км від Мар’їнки переночувати. Вночі зателефонував колега, сказав, що все горить, сепаратисти працюють на території інтернату. Є вбиті та поранені, – розповідає він. – Нам наказали повернутися. Я вперше розхвилювався, не знав, як підійти до хлопців і сказати, що повертаємося. Як можна повідомити таку новину, коли всі тішаться, бо скоро побачать рідних? Зброю вже порахували і здали. Думав, що хтось поїде додому, а хтось таки залишиться. Але коли я їх вишикував, сказав, що у Мар’їнці біда, жоден не відмовився. Я був шокований. Зібрав хлопців – і пішли на інтернат. Відбили атаку і щасливі повернулися додому».Петро Павлович зізнається, що мав конфлікти з командиром батальйону через підготовку хлопців. Бо коли вчив бійців стріляти, то його сварили, казали, що на навчання є тільки 20 патронів, а бійці вистрілювали за день по 200. Він брав стільки патронів, скільки міг дістати, щоб хлопці володіли зброєю ідеально.

«У 2015 році в Мінську було підписано договір про припинення вогню. Вогонь справді припинили. Але бої за інтернат не припинялися ніколи. Приїхав до нас один генерал і сказав, що будуть нас в тюрму садити за те, що стріляємо у відповідь. От такий маразм. Щоб побудувати державу, треба пролити кров, – каже Петро Нагайовський. – В Україні вже достатньо крові пролито. Десятки тисяч українців вбито. Наша влада каже, що під Іловайськом загинуло 400 людей. Але це смішно. Цифри значно більші. Там дуже багато добровольців поклали голови».

Петро Нагайовський каже, що на війні завжди треба бути на сторожі. Особливо, коли тільки-но приїхав і ще не знаєш, з ким маєш справу.

«Один мій бойовий товариш сказав: «Поїдемо на війну – остерігайся зради. Будь готовий до всього». Так і робив, – каже Петро Павлович. – Іноді нам давали наказ їхати у певну точку, але я ніколи туди не доїжджав. Висаджував своїх людей за кілометр звідти. А сам казав, що помилився, прикидався дурником. Бо мої хлопці – не гарматне м’ясо».

На війні бійці намагаються багато жартувати, кажуть, це потрібно, щоб не втратити здоровий глузд.

«Ми намагалися жартувати навіть тоді, коли жарти були зовсім недоречними, – каже Петро Павлович. – Війна – це справа колективна. Якщо в колективі є люди, які можуть зрадити, то це вже біда. А у мене хлопці були найкращі».

Командир роти каже, що після того, як повернувся з війни, командир бригади попросив його залишитися служити. Але він так і не отримав дозволу, чотири рази подавав документи, але йому їх не підписали. А коли поспілкувався з побратимами, то дізнався, що нікого з них на війну так і не взяли.«Прикро, бо люди, які мають колосальний досвід у веденні війні, там не потрібні, – каже він. – Нас нищать як націю. Українська влада не виховує патріотів. Але ми маємо бути сильними і не боятися. Вірю в краще. Хочу жити в суспільстві щасливих людей. Навіть після війни до усього ставлюся позитивно. Бо злість і ненависть руйнують усе».

Лілія БОНДАР, Іваничі

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---