Мама «сонячного» хлопця з Волині: «Мені казали: віддай в інтернат, у нього нічого не вийде, але материнська любов творить дива»

Луцька кав’ярня-кондитерія «Старе місто», що на вулиці Драгоманова, живе напрочуд активним життям й доводить, що люди з інвалідністю іноді здатні досягти більшого, аніж від них може очікувати суспільство.

Кав’ярня, у якій працюють хлопці із синдромом Дауна, розпочала роботу у січні. Нагадаємо, раніше закладом опікувалися два ветерани АТО, проте у листопаді повідомили про закриття.

Читати ще: У луцькій кав’ярні, де працюють «сонячні люди», дітей навчали кулінарному мистецтву

«Ідея відкрити власний заклад виникла дуже давно, тому що хлопці наші підростали, закінчили школу і треба було визначатися, що далі робити, – розповідає Олена Мельник, мама 20-річного «сонячного» Андрія. – Ми вивчали досвід, думали, як бути далі. Але навіть і не планували цьогоріч започаткувати цю справу. Проте коли дізналися, що закривається кав’ярня у старому місті, то вирішили все-таки наважитися й реалізувати давню ідею. Хоча були думки створити соціальне підприємство, або ж організувати роботу завдяки якомусь гранту. Але так сталося, що ми взялися за справжній бізнес, де закон простий – на себе потрібно заробляти».

«Та це не просто кав’ярня з напоями і солодощами. Це такий собі арт-простір, – додає мама 19-річного Валентина Лариса Новосад. – Хочемо, щоби тут було затишно кожній людині, яка має певну ваду, інвалідність. Це громадський простір для пошуку себе. Власне, з цією метою ми й проводимо різноманітні майстер-класи, залучаємо різних діток. І ми захоплені нашим «сонячним» істориком Богданом Кравчуком, який зумів закінчити університет й прагне ділитися своїми знаннями з іншими».І така нагода Богдану Кравчуку випала 1 лютого. У кав’ярні влаштували пізнавальні посиденьки, на яких він захопливо розповідав дев’ятикласникам із Радомишля історію Луцька й Замку Любарта.

Нагадаємо, минулоріч влітку історія 24-річного лучанина Богдана Кравчука облетіла всю країну. Адже він став першою в Україні людиною з синдомом Дауна, яка зуміла здобути вищу освіту. Більше того, тодішній голова Волинської обласної ради Ігор Палиця посприяв, аби хлопця працевлаштували, а Фонд Ігоря Палиці «Тільки разом» виділив Богдану щомісячну стипендію.

Читати ще: Лучанин із синдромом Дауна, який став істориком, отримав роботу, стипендію та відпочинок у Буковелі

Із 7 серпня минулого року Богдан Кравчук на пів ставки працює у Волинському інституті післядипломної педагогічної освіти. Його мама Євгенія Кінах розповідає, що працювати Богдану подобається, проте повноцінно реалізувати себе як історик він поки не може.

«Минулий рік у нас був напрочуд насичений. Ми закінчили університет. Цьому передувала вкрай інтенсивна підготовка до державного екзамену. Дякувати Богу, Богдан склав його успішно й отримав диплом. І завдяки розголосу у засобах масової інформації, завдяки допомозі обласної ради в особі Ігоря Палиці нам запропонували роботу. Ректор інституту післядипломної освіти Петро Олешко запросив Богдана працювати у Музей освіти Волині, – розповідає Євгенія Кінах. – Основну масу робочого часу він веде електронний облік експонатів, тобто опікується електронною базою. Коли є екскурсії, то його залучають. Працювати йому неважко. Єдине, від чого він потерпає, то це від того, що не до кінця реалізований. Він страшенно любить історію, він би хотів більше розповідати, ділитися своїми знаннями, а такої змоги нема. Тому сьогоднішня нагода поділитися своїми знаннями для Богдана особливо радісна».

«Я дуже люблю дітей і мені цікаво з ними спілкуватися. Подобається розповідати про нашу величну українську історію», – підтверджує Богдан.

«Звісно, дефект мовлення у нього є, але зрозуміти Богдана можна. Тому дуже хотілося б, аби мого сина більше залучали до різних заходів, він прагне цього. Ось нещодавно Луцький навчально-реабілітаційний центр проводив виховну годину з нагоди Дня Соборності. Він так радо підготувався, виступав там із задоволенням. І вчителі, і дирекція навчального закладу хвалили й казали, що діти його сприйняли гарно. Я як мама дуже вболіваю, аби більше були задіяні його знання з історії. У нас є школи, бібліотеки, які проводять масові заходи. Тим паче, нині все актуальнішим в освіті стає метод інклюзії, – міркує мама Богдана Кравчука. – Звичайним здоровим діткам важливо показувати, що поряд з ними є і такі діти, і що такі люди також можуть досягти певного успіху, що вони мають певні знання і можуть ними ділитися. І щоб ці діти їх нормально сприймали. Богдан уже довів усім скептикам, що людині з синдромом Дауна до снаги багато чого. Не зможе вчитися у школі? Вчився! Не зможе вступити в університет? Вступив і успішно закінчив! Не зможе працювати? Може! А суспільство у нас, на жаль, сьогодні часто доводить, що не готове поки сприймати у своєму колективі таку людину. Далеко не кожен роботодавець зможе піти на такий крок. Все-таки синдром Дауна поки лишається клеймом. Вірю, що колись це зміниться, але коли ця упередженість зникне і коли з’явиться толерантне ставлення? Наразі здебільшого несприйняття».Проте люди, які відвідують кав’ярню «Старе місто», все-таки належать до тієї частини суспільства, яка вболіває за успіхи людей із синдромом Дауна й готова підтримати та допомогти. Як-от Михайло Поліщук – друг дитинства Валентина Новосада. «Прийшли підтримати, бо дружимо з Валіком ще із садочка, зі школи. У нас не було такого дня, щоби ми не були разом. Я завжди розумів його від а до я. Він дуже світла і добра людина. І тому я з радістю завітав у цю кав’ярню випити ароматної кави й поласувати смачним тістечком. Тепер усім знайомим радитиму цей заклад».

Читати ще: «Ми не любимо слово «даун», – мама особливої дитини з Волині

До слова, Валентин Новосад нині навчається у Волинському коледжі Національного університету харчових технологій. «І практику я проходжу вже в своєму закладі. Маю спеціальність – майстер ресторанного обслуговування», – розповідає хлопець.

«Коли ми вступали, то вже планували взятися за таку справу. Я, звісно ж, одразу розуміла, що повноцінно працювати в закладі він не зможе, тому буду завжди допомагати своїй дитині, це мій обов’язок. Зараз, до речі, ведемо перемовини із коледжем, щоби вони нам дали кілька сильних дітей на практику і щоб наші хлопці могли підучитися, – продовжує Лариса Новосад. – А взагалі Валентин і Андрій вчаться із задоволенням, вдосконалюються, отримують радість від своєї роботи, а особливо від того, що їхня праця комусь потрібна. У них від цього очі горять. А для нас, мам таких особливих дітей, це неабиякий стимул для того, аби й надалі створювати умови для їхньої самореалізації. Не хочеться втомитися, розчаруватися і закритися, а повноцінно й успішно працювати, як працюють інші заклади. На ідеї довго не протягнеш».А ось у Андрія Мельника професія дещо інша, він – фотограф. «Андрій закінчив Луцький навчально-реабілітаційний центр, а після школи ще рік навчався у Луцькому центрі професійно-технічної освіти, опановуючи спеціальність фотографа. Він робить фотосесії, мріємо реалізуватися і у цьому напрямку, можливо, буде фотографувати туристів», – розповідає його мама.

Сам же Андрій зізнається, що йому дуже подобається робота баристи й офіціанта. «Посуд мию, працюю як офіціант, приношу чай і каву відвідувачам. Все самі робимо. У нас тут все смачне. Приходьте до нас, – запрошує хлопець. – А ще я дуже люблю співати, виступати, змагатися. Люблю спорт».

«Цьогоріч наша громадська організація «Даун-синдром» відзначатиме 15-річчя. Саме завдяки цьому наші дітки розвиваються у різних напрямках: спорт, театр, танці, співи. Вони усім займаються і мають до всього інтерес. Ми живемо дуже активним життям», – додає Олена Мельник.«У мого Валентина логопедичні дані дещо слабші, йому важко говорити. Але я бачу, з яким блиском в очах він варить каву, як він хоче бути корисним. Наші хлопці є учасниками спеціальної олімпіади України, вони привозять медалі. І в Андрія, і у Валентина, по 20 медалей удома – це тільки спортивні досягнення. А у Богдана – відзнака від «ТСН», – звернулася мама Валентина до школярів насамкінець зустрічі. – І якщо ви думаєте, що ці хлопці розумово відсталі, то ви дуже помиляєтеся. Ви перш за все подумайте, який у них потенціал, яке в них бажання чогось досягти. Це при тому, що коли вони народилися, таким мамам, як ми, казали, мовляв, віддайте їх в інтернат, бо в них нічого не вийде. Але материнська любов творить дива. Ми намагалися зробити з неможливого можливе. І у нас вийшло».

Ірина КАЧАН

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---