«Мамо, я поїв і в шапці», – 22-річний аеророзвідник з Волині розповів про службу і нагороди

Артему Перванчуку – 22 роки. Нині він служить у війську аеророзвідником у 128-ій окремій гірсько-штурмовій бригаді. За заслуги у боях з росіянами волинянин отримав від президента орден «За мужність», а від головнокомандувача Залужного – «Сталевий хрест».

Суспільне поспілкувалося з бійцем і розпитало про бойовий шлях, мотивацію, роль дронів у війні з Росією та рідних, які чекають на нього вдома.

Із перших днів повномасштабного нападу Росії Артем Перванчук служить на передовій. З його слів, загалом був на Запоріжжі, був під Мар’їнкою, під Бахмутом, в наступі на Херсон.

«Відчуття, думки специфічні. Дуже тягне назад, бо тут чекає мама, брати, сім’я, дід з бабою», – каже військовий.

Артем підписав контракт у 19 років, ще до повномасштабної війни.

«Служити я хотів давно, хотів в армію. У мене тато по мобілізації у 15-му році у військо потрапив. То він уже раз воював, зараз його вдруге забрали, він на Харківському напрямку... У мене закінчилося навчання, я захистив диплом. Пів року я попрацював і пішов на контракт.

Я знав, що я хочу у десантно-штурмові війська. Я дуже хотів. Я прийшов, із воєнкомом поговорив, і він направив мене у 128-му. Там мій тато теж служив», – розповідає.

Волинянин згадує, коли почалася повномасштабна війна, в них був вихідний, і їх підняли по тривозі.

«Ми зібралися, виїхала уся бригада. Спочатку поїхали у навчальний центр, тоді весь батальйон вийшов з приміщення на полігон. Було два авіаудари. Це С-300 прилетіли дві і після того по тривозі ми переїхали, сховалися. Ми вирушили на поставлені рубежі, поїхали назустріч ворогу. Зайняли оборону, потім почалися перші бої, ми трохи відступили до Гуляйполя, тримали оборону.

Коли казали, скільки одиниць техніки йде, ти от чуєш, але уява ніякої картинки не дає, що це може бути, як це може бути, ніякого сценарію у голові, узагалі ніякого. Єдине, що у мене при перших боях було, називається «тунельний зір», – це коли йде дуже високий викид адреналіну і дуже-дуже нічого не помічаєш, от прямо дивишся, бо там бій йде, ти туди стріляєш, – усе. Ти можеш нічого не помітити, ти можеш піти туди, ще щось таке. Бо половину бою я не пам’ятав. Мені розказували потім побратими мої», – каже Артем Перванчук.На питання, що робити зі страхом і як його долає, воїн відповів: «Не знаю, дивлячись який страх, якщо просто страшно, що у тебе щось влучить, чи тебе застрілять, чи вб’ють. Це – стандартний страх. Він є у всіх буквально. У голові ще можна якось «підкрутити», зменшити його. А себе якось «накрутити-накрутити», щоб викид адреналіну пішов і ти не заціпенів на місці. А коли панічний страх, що став уже на місці і стоїш, то уже все. Це або хтось збоку тобі поможе, або...»

З його слів, аеророзвідкою займатися Артем не планував спершу, хотів на марксмена йти (піхотний снайпер – ред.). Планував після першої ротації, хотів підготуватися. На ротації був на блокпості, до нього передзвонили, кажуть: «Хочеш спробувати, можна повчитися, дроном будеш літати?». Кажу: «Давайте, спробую». Я спробував, мене навчили, уже покійний побратим Хан, що під Миколаєвом у перших боях загинув. Він мене усього навчив, усе пояснив, усі основи. Потім Артем сам трохи довчився і так став аеророзвідником.«Як ми уже відступили у Гуляйполе після перших бої, то у нас був коптер, але не було оператора. Запитали: «Хто буде оператором?». Кажу: «Я вмію, мене вчили». Ще голова сільради, щоб я скачав програму, завів мене до себе, дав Wi-Fi. Підключив усе. Ми стояли і чекали, що можуть піти з трьох напрямків, дивилися звідки підуть. Ми були сліпі, ми були геть сліпі, і нам треба було хоч щось побачити. Нам ще цивільні допомагали. Цивільні також мали дрона, і він просто привіз його і я на ньому літав. Літав, ми тоді чекали, потім нас просто перекинули. Ще трохи я літав тим коптером старим. Потім дали новий, хороший, і тоді почалася нормальна робота», – розповідає.

Артем додає, що використання дронів є важливим і обов’язковим. Оскільки це менший ризик для людей, для розвідки, яка кудись виходить. І те, що зіб’ють коптер, це недешево, але порівняно із людським життям – ніщо.

Щодо нагород, які отримав волинянин, то він охоче розповів, що нагрудний знак «Сталевий хрест» від Валерія Залужного отримав за наступ на Херсон.

«У мене вийшла дуже хороша комунікація із командиром сусіднього батальйону, повністю самостійно коригував наш танк, наш міномет, я не діставав до ворога коптером, бо там був зустрічний вітер, а сусідній батальйон, у них вітер був по діагоналі. Це набагато легше. І я через третє звено передавав для танка й міномета все», – каже Артем.

Проте, потім додає, що не знає, чи саме за це отримав, бо перед тим вони вивозили поранених на попередніх локаціях, на інших напрямках. Так, він (Сталевий хрест – ред.) мотивує. Орден за мужність – там мотивація була у геть іншому.

Але про те, за що відзначили волинянина орденом «За мужність», він не міг розповісти, адже у тому бою він втратив товариша.Мама Артема Тамара Шевчук волонтерить із лютого 2022 року. Перший місяць йому ще вдавалося із останніх сил казати матері, що він на полігоні, що підрозділ не воює. Ще перший місяць вона вірила, поки там почався обстріл і вона зрозуміла, що це не полігон.

«Я вже кажу: так, розказав із якого числа. Переживає дуже. І вже останні місяці: «Мама, я поїв, усе добре. Я поїв і в шапці», – розповідає.

З його слів, за час повномасштабної війни кожен показав хто є хто. Хто поїхав, хто лишився.

«Це мені подобається. Хтось кричав: «Та я, та я! А він зараз на БМВ по тій Німеччині їздить». А мужик поїхав із закордону і з нами в окопі сидить. Він був на заробітках, почув, повернувся і сидить з нами в окопах», – додає.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---