«Лише за кордоном розумієш, як гарно вдома сходить сонце», – волинянка у Польщі

Маргарита Цигульова народилася й виросла у селі Прилуцьке Ківерцівського району. Коли дівчина отримала диплом магістра української філології в СНУ імені Лесі Українки, то влаштувалася на роботу – пів року працювала учителем української мови та літератури у рідному селі. Вона розповідає, що була дуже здивована, коли декан філологічного факультету запропонував підготувати документи, аби отримати стипендію Центру Східноєвропейських студій Варшавського університету та продовжити навчання у Польщі.

Адже до цього дівчина не знала, що такі програми існують. Тож Маргарита відправила усі потрібні документи, хоча не дуже вірила, що її зарахують у Варшавський університет. Дівчину таки зарахували на полоністику філологічного факультету. З 2013 року вона живе у Варшаві. Спершу навчалася та працювала, а тепер перебуває у декретній відпустці та пише кандидатську дисертацію.

На навчання – до Польщі

Протягом п’яти років навчання Маргарита отримувала стипендію. Гуртожитком її теж забезпечили за невелику оплату. А коли через рік вийшла заміж за українця, який теж навчався у Польщі, то і гуртожиток парі дали сімейний. Коли народився син, стали винаймати у Варшаві однокімнатну квартиру. Маргарита розповідає, що їм вистачало стипендії на все: і на дитину, і на квартиру, і на продукти та одяг.

«Це дуже хороша можливість – вчитися й отримувати стипендію, – розповідає Маргарита. – Адже ми мали змогу приділяти достатньо уваги дитині».

За п’ять років навчання Маргариті та її чоловіку зарахували усі необхідні предмети. Однак дипломів вони ще не отримали – спершу їм потрібно скласти державні іспити і захистити дисертацію, яку іноземною мовою не так вже й легко написати. Тож вони дописують свої праці та готуються до захисту. На це мають два роки – до 2021-го. Якщо за цей час цього не зроблять, то все одно зможуть захистити працю, але уже платно. Це у Польщі вартує приблизно 10 тисяч злотих.

Навчання в аспірантурі, як і в Україні, вимагає плідної співпраці з науковим керівником, якого студенти обирають самі. Маргарита каже, що і їй, і її чоловікові дуже пощастило з науковими керівниками. «Вони надзвичайно людяні та доброзичливі, хоча і вимогливі. Без цього в сфері науки, мабуть, ніяк», – розповідає Маргарита.



Протягом навчання, а також для того, щоб мати стипендію влітку, студенту потрібно отримати від свого наукового керівника схвальний відгук, який засвідчує, що йому справді потрібно проживати у Варшаві, аби завершити написання кандидатської дисертації, і що він активно просувається в її написанні.

«Нам давали таке підтвердження без проблем, – розповідає вона. – І ми не мусили відриватись від носіїв мови насамперед – від бібліотек, архівів, конференцій. Спокійно писали свої праці. Нам було це дуже зручно. Керівники розуміли, що ми з іншої країни, що вдосконалюємо мову, тому йшли нам назустріч».

Маргарита розповідає, що навчатися у Польщі їй дуже подобалося. Цікаві лекції з наочними матеріалами, з мультимедійними дошками, проекторами, і не менш цікаві практичні. Заняття зазвичай проходили за круглим столом у надзвичайно комфортній атмосфері. На пари студентам дозволялося приносити їжу, каву чи чай.

«Мені це не дуже подобалось, бо мене це якось відволікало, – зізнається Маргарита. – Але тутешні студенти й викладачі до їжі, пиття та гучного цямкання звикли та не звертали на це уваги».



Форми заліку в студентів – різноманітні. Бали можна отримати за тести, відвідування, написання праці. Є предмети обов’язкові, а є й на вибір: від китайської мови до занять із дикції. Маргариті найбільше були до вподоби курси польської мови від університету. Разом з дівчиною навчалися студенти з інших країн. Були і німці, і болгари, і білоруси, і росіяни, і українці, й іспанці. Річ у тім, що у Польщі набагато дешевше навчання, ніж в інших країнах Європи.

«Ми вчили мову, обговорюючи різні традиції, світоглядні переконання, упередження, твори класиків. Слово надавали кожному, хто цього хотів. Пари завжди були польською, а от студенти – з різних країн. Але ми собі раду давали. Щось відгадували, виправляли одне одного, перекладали. Усі, хто приїздив на навчання до Польщі, були дуже відкриті до спілкування, спраглі до знань, пригод і досвіду. «Люди світу», як то зараз кажуть, не зациклені на тому, що вони якоїсь там національності, і з цієї точки зору вони чи то кращі, чи то більше мають рації. Ні, такого не було, – розповідає вона. – Кожен легко ділився плюсами і мінусами життя зі свого рідного краю».

Маргарита розповідає, що її дуже здивувала у Польщі одна річ – для того, щоб студента відрахували з університету, треба добре постаратися.

«Для цього потрібно було, мабуть, зовсім виїхати з Польщі та взагалі не навідуватися на пари, – усміхається вона. – У кожного студента тут є можливість перескласти іспит і при цьому навіть не втратити стипендію. Здивувало й те, що в Польщі перескладання і прохання скласти екзамен повторно – це все без будь-якого докору з боку одногрупників чи викладачів. Тут ніхто не ставиться до тебе зверхньо, не каже, що ти якийсь недолугий, бо це робиш. Усі розуміють, що з кожним у житті можуть трапитися різні ситуації».



На прийом до лікаря – через два роки

Маргарита разом з чоловіком виховують двійко дітей: хлопчику – п’ять років, дівчинці – кілька місяців.

«Сина народжувала у Луцьку, хоч і була ще студенткою Варшавського Університету, – розповідає вона. – Протягом трьох місяців мені допомагала мама, то якось було легше, ніж зараз. Хоч тепер у Варшаві ми теж непогано даємо собі раду, та й подруга-кума допомагає неабияк».

Оскільки Маргарита зараз у декретній відпустці, то протягом року їй виплачують 80% від останньої зарплати. У Варшаві до декрету вона працювала учителем польської мови в інтернаціональних яслах – «Тримовна інтернаціональна школа у Варшаві» для дітей до трьох років. Перебувати у декреті в Польщі можна три роки, але гроші на дитину виплачують лише рік.

«В Україні, хай які низькі виплати, але три роки гроші на дитину таки виплачують, а у Польщі цього немає», – каже Маргарита.

Другу дитину Маргарита народжувала у Варшаві. І хоч донька народилася на території Польщі, ані польського громадянства, ані карти побиту вона немає. Жінка розповідає, що ставлення лікарів у пологовому було дуже фаховим і турботливим, а от медсестри траплялися і крикливі та прискіпливі.

У пологовому під час виписки немає послуг фотографа. Не зроблять тут і відео на згадку, не пов’яжуть бантиків. Жодних урочистостей. Лікар, який веде маму з дитиною, лише побажає здоров’я і перевірить, чи є автокрісло для немовляти. Без нього з лікарні ніхто не випустить. Тут добре дбають про безпеку.

Маргарита каже, що у Польщі ніколи не відчувала до себе дискримінації чи негативного ставлення. «Для жінок з палати взагалі не було різниці, хто я і звідки. Кожна розповідала, як у неї проходили попередні пологи, ділилася порадами і переживаннями. Національність нікого не цікавила. У нас всіх була одна ціль – народити здорових дітей з якнайменшою шкодою для себе», – зазначає вона.

У Польщі з медициною теж не все так просто. Зарплати невисокі, тому більшість лікарів, а особливо вузького профілю, виїздять за кордон, найчастіше – до Німеччини. Тож до таких спеціалістів, як ортопед, хірург, невролог, окуліст потрапити за державною страховкою дуже складно. Треба записуватися заздалегідь. Іноді потрапити до лікаря можна і через два роки, а то й більше. Тож тут часто люди змушені вдаватися до послуг приватних клінік, де візит до лікаря вартує від 200 злотих, і це без вартості аналізів та додаткових обстежень.

«Тож, коли хтось із моїх знайомих скаржиться, що кілька годин довелося сидіти у черзі в українській поліклініці, то раджу не скиглити, а радіти, що з дня на день таки вдалося втрапили до лікаря і отримати консультацію», – каже вона.

Більшість ліків тут продають лише за рецептами. Майже усі медикаменти – за власний кошт, і лише на певні види медикаментів держава видає дотації, тож їх можна придбати дешевше, але це ліки лише проти деяких хвороб.

«Тут є чіткий протокол дій лікарів, тобто нема такого, що один лікар сказав вирізати поліпи, а інший ні, – розповідає Маргарита. – Є стандартна процедура, якої дотримуються: спочатку лікують медикаментами, а як не допомагає – роблять операцію».

Комфорт мами та дитини – понад усе

Син Маргарити ходить до садочка. Для цього потрібно було зареєструватися на сайті відділу освіти, заповнити анкету та вказати дані, за якими надають бали. У Польщі це працює так:

якщо батьки працюють і платять податки у Варшаві – маєш бал, мати-одиначка – бал, особлива дитина – бал, багатодітна родина – бал, студент – теж бал.

«Сина зарахували до садочка, який розташований прямісінько у нас в дворі. Я дуже задоволена, бо не мушу з немовлям далеко кудись їхати, аби старшого завести у садок, – розповідає мама двох діток. – У садочку йому дуже подобається, з мовою в нього жодних проблем, ставлення якось особливого теж не спостерігаємо, він нарівні з іншими дітьми».

У дитсадку – п’ятиразове харчування, за яке пара платить 11 злотих на день. Навчальні книги купують теж за власні гроші. А також щомісяця віддають 60 злотих на дозвілля дитини: екскурсії, театри, подарунки до дня Святого Миколая. В кінці місяця обов’язково батькам на мейл надходить звіт про витрату коштів. Вони також мусять купити для дитини медичну страховку – 30 злотих на рік.

Загалом у Варшаві дуже комфортно пересуватися з дітьми та возиками в трамваях, метро й автобусах. Усюди є спеціальні пандуси, а в кожному торговельному центрі – кімната для матері і дитини, в кожній установі (банку, аптеці, стоматології) – столик з олівцями й розмальовками для дітей.

Маргарита розповідає: ніхто у Польщі не дивиться косо, коли жінка з дитиною прийшла якісь проблеми розв’язувати. Усі пропускають її у черзі і не висловлюють невдоволення, поступаються місцем у транспорті, а ще не кажуть, мовляв, погана мати, коли часом в магазині дитина хоче купити якусь гидоту і валяється на підлозі. Всі розуміють, що відбувається виховний процес, і обходять дитя стороною.

«Коли розраховуюся у супермаркеті, а донька плаче, бабці мені її гойдають у возику і вона заспокоюється. Ніхто не витріщається, коли годую її грудьми в парку. Тут це не є браком виховання, а нормою. І це дуже добре», – розповідає жінка.

Величезна перевага Варшави над Луцьком – це дитячі майданчики. Усі вони огороджені, зі спеціальним травмобезпечним гумовим покриттям, з безпечними гірками та боковими стінками. Усе час до часу перевіряють на справність, а пісок підкопують і досипають.

«Може, це лише мої відчуття, але чомусь у Луцьку я почувалася некомфортно, коли кудись вибиралася з дитиною. У мене було таке враження, що всі засуджують такі спільні походи, мовляв, чого тобі з дитиною вдома не сидиться, нащо ти її туди чи туди з собою тягнеш. У Варшаві з цим усе значно простіше. У польських кінотеатрах є дні, коли на кіно можуть піти матері з дітьми. Зазвичай це сеанси до обіду. Дитину можна залишити на спеціаліста й піти на кіноновинки, – розповідає вона. – Правду кажучи, не користувалась, але приємно, що є така можливість. До речі, якщо фільм польський, то він буде польською, а якщо англійський, то дубляжу не буде, будуть лише написи внизу. Мабуть, так дбають про рівень англійської».

Варшава – дуже гарне місто, зручне для життя з дітьми. Для них тут зроблено багато чого. Погано тільки, що в опалювальний сезон у безвітряні дні дуже забруднене повітря. Усе місто – в смогу.

Усюди на зупинках є графік автобусів. Дістатися можна скрізь. Транспорт курсує за графіком. На зупинках та в автобусах – безплатний Wi-Fi. Тут добре продумана система з проїзними квитками. Є можливість і картою заплатити, і купити квиток в білетоматі, і в автобусі та на зупинці. За безквитковий проїзд – штрафи. І їх стягують з людини, хай що ти там пояснюватимеш. Поліція постійно штрафує за куріння в неналежному місці. Тобто це все справді працює, не лише на папері прописано.



Без дискримінації українців

Поляки, як і українці, бувають різні. Маргарита каже, що усюди є люди та людиська. «Одного разу, коли ми тільки приїхали і гуляли з подругою в парку з дітками, то один безхатько нам услід гукав, мовляв, чого приперлись, невже в Україні місця немає. Та ми добре розуміли, що це він від безвиході озлоблений, – розповідає вона. – Жили з сусідами-поляками дуже дружно. Вони гарно до нас ставились, привозили нам овочі та фрукти з села, залишали своїх дітей нам пильнувати і нашого сина часом пильнували, запрошували на свята. До речі, Різдво ми святкуємо завжди двічі: один раз католицьке, а другий раз – наше. Освічені люди не конфліктують через політику чи національність. Поляки, які трудяться, думають, як дітей на ноги поставити, а не про те, як українця образити. Якщо людина хороша, то якось уже і не важливо, поляк то чи українець. А якщо отакі «шалам-балам», то зрозуміло, що починається дурна розмова, мовляв, ти українець такий-сякий, зробив колись те і те. Але в моєму оточенні таких людей немає. Єдине, за що дуже прикро, – це те, що поляки майже не відрізняють росіян від українців, а російську мову від української».

За шість років життя у Польщі Маргарита не відчувала до себе дискримінації через те, що вона українка. Хоча неприємні ситуації траплялися. Але вона каже, що це залежить не від нації, а від людини. Адже всякі люди трапляються. Уже не раз стомлений держслужбовець не хотів допомогти жінці, спираючись на те, що незрозуміло пояснює, мовляв, щоб привела з собою перекладача, хоча річ була не в розумінні, а в упередженому ставленні.

Маргарита розповідає, що поляки зовсім не так ставляться до роботи, як українці. Вони бережуть себе. А українці беруться за будь-яку роботу.

«Українці себе не жаліють. Важко працюють, вилизують ті смітники і територію, і все вміють, і все знають, і покосять, і пофарбують, і ще й лампу вкрутять, і сифон вичистять, – розповідає вона. – Тож підприємці наших людей дуже цінують, бо завдяки працьовитості українців виграють тендери і мають роботу. В банкоматах та білетоматах уже навіть мову українську запровадили, тож я сказала б, що увагу на українців тут точно звертають. От тільки шкода співвітчизників, які платять величезні гроші за легалізацію і за оформлення документів, а наші ж українці їх обманюють, бо фактично нічого не роблять, а беруть за таку псевдодопомогу 2000-2500 злотих, а в людей зарплата місячна така, і то максимальна. Ті документи і самим можна зробити, але треба розібратись. Адже такі помагайки потім навіть слухавки не беруть, а люди бідкаються».

Мінімальна пенсія у Польщі – 1100 злотих. Тож пенсіонерам часто допомагають діти. Приблизно 800 злотих коштує лише комуналка. Але є й переваги – сума за опалювання розбита на 12 місяців. Теж величезна перевага, що з наближенням свят ціни стають нижчими, знижок – море.

«А не так, як в нас – ціни ростуть, і після свят уже ні копійки не залишається, – каже Маргарита. – У Польщі є можливість придбати якісні речі зі знижкою від 50 до 80% двічі на рік».

Також полячки не готують так багато, як українки. Коли тут накривають святковий стіл, то господиня не стоїть кілька діб біля плити. Гарніру, салату та м’яса полякам цілком вистачає, щоб посвяткувати і не скаржитись потім, що живіт болить, бо об’ївся.

Поляки добре знають, що таке відпочинок і як його спланувати. Вони можуть запланувати щось навіть на п’ять років наперед. А в Україні відпочинок – поживемо, а там побачимо.

Лише на чужині розумієш, як вдома добре

Щодо до того, залишатися в Польщі чи повертатися в Україну, сім’я ще не визначилась. Кажуть, треба спершу все обдумати. Адже жити у Варшаві дорого. Зарплати не дуже високі, а житло дороге. Наприклад, перший внесок за трикімнатну квартиру – 100 тисяч злотих і по 3000 злотих треба сплачувати щомісяця протягом 30 років.

«Винаймаємо двокімнатну квартиру. З комунальними виходить 2800 злотих. Наприклад, зарплата касира чи прибиральника тут 2500 злотих. Якщо працюєш легально, то на руки матимеш лише 1500. Решту треба буде віддати на медичне страхування, – розповідає вона. – Тобто, якщо приїздиш сюди заробити, перебиваєшся в хостелах за 500 злотих на місяць, то щось додому, може, і привезеш. А жити тут дорого. У мене зарплата 2500 злотих на руки була, бо ясла мали дотації з Євросоюзу, то податки за мене платили окремо. У чоловіка – 1500, бо сам за себе платив. Тож нам з двома дітьми того ледь вистачає. Звісно, кредит у Польщі можна взяти, але за умови карти побиту, а вона потребує офіційного працевлаштування».

Маргарита каже, що скрізь добре, де нас нема. Адже у будь-якій країні треба багато працювати, аби щось мати. Життя за кордоном не легке, є свої плюси та мінуси. Бо важко не лише фізично, а й морально. «Дуже складно без рідних, зібрань родини на свята,

вечірніх посиденьок. Ми ходимо в кіно та на вистави, слухаємо симфонічну музику, вибираємося на прогулянки на кораблі Віслою. Але це аж ніяк не замінює родинного спілкування», – переконує вона.

Жінка розповідає, що лише за кордоном розуміла, яка краса оточувала її вдома.

«Коли збиралась до університету, то завше вставала о шостій ранку. За вікном так гарно сходило сонце. Лише коли шість років прожила за кордоном, то зрозуміла, що те сонце – найпрекрасніше, що я бачила, – зізнається вона. – А як то добре було поїсти морозива на лавці біля дому під захід сонця. Навіть не уявляєте, як мені бракує того збирання картоплі з усіма разом. Часом так хочеться прополоти квітника біля будинку в рідному селі. Здається, це якісь такі дрібниці, а так цього бракує».

Хоч і дорога додому недалека, а приїздити до родичів часто не вдається. Черги на кордоні по 12 годин. А в закритому автобусі з дітьми часто не наїздишся.

«У такі миті відчуваю таке приниження, що не передати словами, – розповідає вона. – А в них або перезміна, або штрафи годинами виписують, або каву п’ють. Одного разу запитала польського прикордонника, чи вони беруть до уваги те, що їдуть вагітні, жінки з малими дітьми, то він мені відповів, мовляв, як щось не подобається, то хай пані літаком літає і на тому все. Якось мало людяності, мало домовленостей між такими близькими країнами».

За шість років життя у Польщі Маргарита зрозуміла: хай як добре за кордоном, а в Україні все одно краще, бо вдома, а в Польщі – завжди у гостях. Вона переконана: кожен мусить за кордоном побувати, щоб порівняти й оцінити те, що має на рідній землі.

Лілія БОНДАР

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---