Про дилетантство, імпровізацію та творчі експерименти: луцький художник майже десять років малює відомих музикантів

49-річний волинський художник Руслан Чугай із перших хвилин знайомства підкорює своєю простотою і привітністю. А його роботи захоплюють насамперед глибиною та змістовністю. Руслан не вважає себе надзвичайно обдарованим, утім зізнається, що дуже вдячний долі за талант до малювання. Одначе найдовершенішим своїм доробком все-таки вважає народження доньок Юліани та Богдани.

Народився 4 лютого 1971 року в Луцьку. Випробовує себе на ниві мистецтва змалку. Навчався у Луцькій художній школі, Львівському державному коледжі декоративного та ужиткового мистецтва ім. Івана Труша (відділ художнього оформлення).

Педагогічну стезю розпочав у ВПУ №2, де викладав композицію, шрифти, матеріалознавство, виробниче навчання з художнього оформлення. З 1996 року працює на кафедрі дизайну завідувачем лабораторій ЛНТУ. Паралельно здобув кваліфікацію спеціаліста дизайну.

З 1991 року – постійний учасник художніх виставок, зокрема персональних. Його роботи є в Україні, Росії, Польщі, Греції, Чехії, Німеччині тощо.Руслан Чугай перебуває у постійному творчому пошуку. Він уже багато знайшов, засвоївши мову кольору і фактури, композиції і рисунка. Художник працює у жанрах графіки, тематичної картини, портрету, пейзажу, натюрморту. Його неспокійне серце потребує багато що сказати людям, а допитливий розум робить цікаві спроби народити значущі ідеї.

Така багатовекторність творчого процесу відбилася навіть у живописних авторських техніках. Художник використовує давні техніки та матеріали разом з новітніми: поєднує олію, пастель, акварель, акрил, гуаш, олівець, кулькову ручку, контурну пасту, лак, фломастер, відкриваючи нові обрії й глибини творчості.

«Цей сплав розуму і серця уже створили світ, в якому автор відбувся і в якому є значний потенціал для самовираження в майбутньому. На цьому шляху йому довелося здолати різні за значимістю творчі бар’єри. Митець здолає все, бо творчість як сенс перебування в світі є його позицією, – характеризує митця художник і філософ Орест Хмельовський. – Руслан Чугай намагається бачити лише світлу сторону у всьому, втілювати свій оптимізм у життя. Коли перед ним є мольберт та чисте полотно, почуває себе володарем ситуації. Створює світ, який йому до вподоби. До порад прислухається з обережністю, щоб у роботі не було відбитків чужого «я».Руслан – без перебільшення людина унікальна, адже ніколи не сидить на місці. Навіть під час карантину намагається знаходити натхнення, творити, розважати себе та інших. Нині, як він сам каже, займається тим, що карає аркуші олівцем. Процес створення ескізів знімає на відео.

Поряд із образотворчим мистецтвом він дуже захоплюється музичною творчістю, вболіває за розвиток сучасної української музики, товаришує з багатьма виконавцями. Й уже з десяток років зображає артистів на своїх картинах.На своїй сторінці у Facebook Руслан Чугай знайомить із процесом створення ескізів, ділячись і фотографіями, і відеонарізками.

Упродовж останнього часу художник зобразив музикантів гуртів ФлайzZzа, KOZAK SYSTEM, Navigator, переможницю телепроєкту «Шанс» Олесю Киричук та фронтмена гурту МЕРІ Віктора Винника і гітариста цієї групи Віталія Гудзія. Музиканти із захопленням реагують на роботи художника, що не може не надихати творця.– Руслане, у нас пристойна різниця у віці, а язик не повертається звертатися на ви. Як тобі це вдається? Як лишатися молодим, коли на носі 50?

– Молодість – це спосіб життя. Головне – лишатися самим собою. Це глибоко внутрішнє відчуття. А ще, мабуть, важливо мати заняття для душі.– І у тебе це – малювання…

– Скільки себе пам’ятаю, до малювання мене завжди тягнуло. Маю гарний спогад із дитинства, коли дядько із закордону привіз набір фломастерів. Це була справжня розкіш. Хоча якби свого часу не почав малювати, то, мабуть, пов’язав би своє життя з музикою. Принаймні якоюсь мірою. Бо музика – то ще одне моє велике захоплення.– Коли ти збагнув, що уже можна називати себе художником?

– Художником відчув себе на першій скромній виставці студентських робіт. То був 90-й рік. Я навчався у Львівському училищі прикладного мистецтва імені Івана Труша. Тоді вперше відчув, що на щось таки здатен, що я комусь цікавий як творча особистість. Я ніколи не хизувався своїми вміннями, ніколи не вважав себе богемним чоловіком. Просто мої зорі саме так розташувалися.– Батьки не відмовляли вчитися на художника? Сумнівний промисел, як на ті скрутні часи…

– То був мій вибір. А дев’яності були направду скрутними, тому доводилося викручуватися. Працював у кооперативі, розмальовував скриньки, які збували в Польщу. Спробував свої сили у графіці, довелося робити коробки для взуття, етикетки, підробки тіней. Створив чимало ікон. Мої ікони є у церквах Волинської, Рівненської, Тернопільської областей, у Греції, у приватних колекціях поважних людей.– Вважається, що художники – люди дивакуваті. Наскільки цей стереотип, за твоїми спостереженнями, відповідає реаліям?

– Звісно, серед людей творчих професій частіше трапляються мрійники і диваки. Однак насправді це не що інше, як звичайнісінький стереотип. Я, приміром, ніколи не буду казати про свою роботу, мовляв, як же я її вистраждав. А таке буває в художників. У мене все інакше: бажання творити або є, або його нема. І все тут.– Ти працюєш в університеті, але й малюєш картини на замовлення. Яка робота цікавіша?

– Я люблю малювати, і якби можна було жити лише з цього, то я був би щасливий. Але мені подобається спілкування зі студентами. Власне оцей контакт із молоддю. Серед них трапляються дуже талановиті хлопці й дівчата. У декого я сам вчуся і не соромлюся у цьому зізнаватися. А іноді буває, що хочеться вимкнути телефон і віддатися творчості…– І до чого зараз тяжієш?

– У творчості все хвилями. Зараз я вже не малював би того, до чого у мене був творчий інтерес років 20 тому. Тоді домінувала соціальна тематика – аборти, наркоманія, воєнні мотиви, Чорнобиль. Мені навіть іноді роблять закиди, мовляв, чому зараз не малюю на воєнну тематику. А мене навпаки зараз тягне до квітів, до природи. Хоча свого часу я розпочав серію робіт, яку умовно назвав «Україна: від Мазепи до УПА». Доводилося бувати на реконструкціях боїв УПА, маю матеріал з чого малювати. А тут раптом – війна в сучасній Україні. І нині вже маю задум об’єднати деякі роботи в диптихи, щоби минуле перепліталося із сьогоденням.– Під впливом чого творилися кращі роботи?

– У мене так дивно трапляється, що достатньо захотіти намалювати добротну картину, як мені то вдається. На інтуїтивному рівні твориш те, що виявляється актуальним через роки.– Можеш окреслити власний художній стиль?

– Ніколи не давав визначення власній творчості. Я малюю так, як мені подобається, навіть якщо це неправильно з точки зору техніки. Я навіть схильний думати так: якщо дилетантство щире, то воно справжнє. У творчості важлива імпровізація. Бо все наше життя – то суцільний експеримент. Важливо творити з любов’ю. Скільки теоретичних знань і практичних навиків у тебе не було б, єдиноправильної формули нема.– У тебе є серія портретів відомих людей, здебільшого музикантів. Із чого почалося це захоплення?

– Я слухаю дуже різну музику, але в певний момент у мене виникло величезне бажання підтримати україномовну музику. З гітарою я не здружився б, а от із пензлем я вмію працювати. І вирішив створити серію робіт україномовних виконавців, але щоби на звороті були автографи. Це почалося році в 2007-2008 і триває донині. Так трапилося, що я випадково натрапив у Луцьку на актора Богдана Бенюка, взяв у нього автограф і розповів про свою ідею. І от саме з картини Бенюка й розпочав. А далі були хлопці з гурту «Борщ», Віктор Бронюк із «ТіК», лідер гурту МЕРІ Віктор Винник, легендарний Валерій Маренич, Вадим Красноокий з Mad Heads, Ґоргішелі, Андрій Середа з «Кому Вниз», фронтмен гурту «Мандри» Сергій Фоменко, був навіть політик Олег Тягнибок й багато інших відомих людей.– Буває таке, що прокидаєшся вранці і відчуваєш потребу взятися за пензля? Який він – процес народження ідеї і бажання її негайно втілити?

– Та по-різному буває. Звісно, я хотів би ніде не працювати, постійно малювати картини, продавати їх, вдосконалювати себе. Це велике щастя заробляти на життя тим, що ти любиш найбільше. Але не все так просто. Однак коли довго не малюєш, то від того стає дуже зле. І просто мусиш братися за свої фарби, пензлі. Це дуже душевне заняття.– Але ж бувають і замовлення, до яких душа не лежить…

– У такі моменти просто береш себе в руки і працюєш у поті чола.– Які найдивніші замовлення траплялися?

– У важкі 90-ті пішла чутка, що я малюю на замовлення кримінальних авторитетів. Насправді, як виявилося, до мене зверталися такі люди, які не дуже дружили із законом. Що не кажи, то теж цікавий досвід.– Руслане, як тобі здається, наші люди вміють цінувати мистецтво?

– Дуже прикро помічати, як люди не цінують авторські роботи. Нехай там навіть дуля з маком буде зображена, але якщо в це вкладена душа, то картина вартісна. А ще я радив би купувати справжні картини, а не китайську «штамповку». Найбільше дивує, що часто на різноманітних урочистостях наші чиновники дарують один одному саме такі низькопробні картини. І оцей несмак мене шокує. Бо це ж не картини, а примітивні розмальовки. Хочеться, аби люди відчували, де штучне, а де справжнє.

Розмовляла Ірина КАЧАН

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---