Луцькі враження київської реставраторки, яка «лікує» старовинні речі. Фото
Реставраторка Лариса Кириченко, яку війна закинула в Луцьк, працюючи над артефактом, «відчуває» кожного попереднього майстра.
Сама вона родом з Києва (з печерських бур’янів, за її словами). Ще школяркою Ларису вабив занепалий Іонинський монастир на території Національного Ботанічного саду імені М. М. Гришка. Захотіла його відновити. Це й стало поштовхом для вибору професії. Тож коли в газеті натрапила на оголошення про реставраційне училище, то одразу подалася туди.
Спеціалізувалася на реставрації архітектурного декору. Додому повернулася перед Чорнобильською аварією. Пам’ятає, як сиділи на риштуваннях і мили фасади музею. Найбільш пам’ятною фаховою роботою було відновлення фронтонів Музею історичних коштовностей України, який знаходиться на території Лаври.
– Декоративні елементи були вирізані у шарі тиньку. Він тримається усією масою і якщо відходить, то увесь разом, а не частинками. Треба було сидіти на риштуванні і ліпити, а тоді вирізати. Адже гіпс від попередньої реставрації 1960-х років був м’який, як мило, бо з часом він вбирає вологу і розрихлюється, – згадує пані Лариса.
Ще вона розповіла, як у Венеції для реставрації використовують свинець, яким заливають тріщини у мармурі, як відмовилася мити мильним розчином позолочений декор в оперному театрі в Одесі («такий був досвід роботи у регіонах»). За багато років роботи у неї з’явилася ціла філософія сприйняття старовинних виробів.
– У мене є концепція: усі власники артефактів пов’язані між собою. А коли я починаю щось робити з річчю, то я спілкуюся не з її власниками, а з майстрами, які теж усі пов’язані. Я відчуваю того майстра, який її робив. Власники специфічні, бо за ними є певний шлейф. Я собі зробила таке щеплення: ця річ мене не стосується, бо вона не моя. Відкриваю цю річ, вона хвора і її треба полікувати, – пані Лариса говорить про речі наче про людей. – Знімаю усі нашарування і доходжу до першого майстра. Річ потроху теплішає. Теплішає і чистішає. І вже нічого більше не заважає спілкуватися з майстром. Я розумію, що він думав, чому помилився, де зупинився у роботі. Коли усе завершено, річ треба якось відділити від себе. Лакуєте чи чимось покриваєте і цим відділяєте. Це процедура відторгнення.
Пані Лариса зізнається, що до неї потрапляли речі, які не захотіла віддавати. Якось із крамниці їй принесли відреставрувати дерев’яну розтріскану голову Будди, привезену з Бірми. Вона так захопила майстриню, що та вирішила придбати її. Загалом же Лариса Кириченко реставрує керамічні скульптури та позолочені поверхні. Тонкощі позолоти довелося здобувати самотужки, адже такого ремесла ніде не вчать. Зізнається, що іноді мала доволі незвичні замовлення: позолотити стінки ліфта у приватному будинку. Щоправда, не взялася за таку екстравагантну роботу і передала її колезі.
Але все ж часом майстрині доводилося братися за незвичні для себе речі. Якось її покликали «полікувати» старовинне венеційське дзеркало. Під час перевезення з нього почала конденсуватися ртуть, у власників почалася паніка. Після санстанції настала черга реставраторки, яка мала відновити раму. Вона пояснила, що до середини ХІХ століття усі дзеркала були ртутні. Весь Версаль у таких. Вперше їх навчилися робити у Венеції: на плоске вручну шліфоване скло наливали ртуть і клали олов’яні пластини. З часом скло поволі піднімали щораз під більшим кутом і зайва ртуть стікала. Якщо таке старовинне дзеркало не зазнає перепадів температури, то може слугувати довго. В іншому випадку виходить ртутний конденсат. До речі, це головна ознака старовини предмета. Але згадані власники не оцінили цього і з часом позбулися дзеркала.
– Якщо предмет розбився повністю, то це не значить, що він зник. Бо предмет – це ідея форми, яка не втрачається. От є купка частинок, наче нічого нема, вийшов дух. А ідея форми не зникає. Берете і складаєте. Іноді взаємодієш з художником, якщо він живий. А якщо його вже нема, то не запитаєш, які у скульптури були руки. Домислюєш або береш фото, щоб піймати пластику. Є скульптури, де можна впіймати пластику. А є такі, де якщо щось відпаде, то вже все. Це відрізняє хорошу скульптуру від посередньої. У хорошій можна все відновити, реконструювати за загальним задумом. А в банальній чи яблуко в руці, чи квітка, чи пташка – немає значення, бо не входить у загальну пластичну формулу, – переконана реставратора. – Реставратор – не автор, він ближче до перекладача. Не маєш права висунутися далі за автора, хоча й механічно відтворити не вийде. Тому треба стримувати себе, коли є спокуса зробити на свій розсуд.
– Чи є відчуття провінції в Луцьку? – запитуємо наостанок.
– Луцьк – місто світлооких людей і чорних котів: стільки світлооких людей ніде не бачила. У тролейбусі просто задивлюся на пасажирів. І ще й перепитую, чи справді вони з Луцька. У Києві – карі очі й чорні брови, – каже пані Лариса. – Крім того Луцьк не настільки великий, але у нього є часова глибина. Скажімо, в Одесі такого не знайдеш. А у вас є цілий пласт, якого немає навіть у Києві. Відчуваю, що Луцьк потроху відкриває мені то одні, то інші двері.
Сергій НАУМУК
Фото Олександра ДУРМАНЕНКА
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
Сама вона родом з Києва (з печерських бур’янів, за її словами). Ще школяркою Ларису вабив занепалий Іонинський монастир на території Національного Ботанічного саду імені М. М. Гришка. Захотіла його відновити. Це й стало поштовхом для вибору професії. Тож коли в газеті натрапила на оголошення про реставраційне училище, то одразу подалася туди.
Спеціалізувалася на реставрації архітектурного декору. Додому повернулася перед Чорнобильською аварією. Пам’ятає, як сиділи на риштуваннях і мили фасади музею. Найбільш пам’ятною фаховою роботою було відновлення фронтонів Музею історичних коштовностей України, який знаходиться на території Лаври.
Ще вона розповіла, як у Венеції для реставрації використовують свинець, яким заливають тріщини у мармурі, як відмовилася мити мильним розчином позолочений декор в оперному театрі в Одесі («такий був досвід роботи у регіонах»). За багато років роботи у неї з’явилася ціла філософія сприйняття старовинних виробів.
– У мене є концепція: усі власники артефактів пов’язані між собою. А коли я починаю щось робити з річчю, то я спілкуюся не з її власниками, а з майстрами, які теж усі пов’язані. Я відчуваю того майстра, який її робив. Власники специфічні, бо за ними є певний шлейф. Я собі зробила таке щеплення: ця річ мене не стосується, бо вона не моя. Відкриваю цю річ, вона хвора і її треба полікувати, – пані Лариса говорить про речі наче про людей. – Знімаю усі нашарування і доходжу до першого майстра. Річ потроху теплішає. Теплішає і чистішає. І вже нічого більше не заважає спілкуватися з майстром. Я розумію, що він думав, чому помилився, де зупинився у роботі. Коли усе завершено, річ треба якось відділити від себе. Лакуєте чи чимось покриваєте і цим відділяєте. Це процедура відторгнення.
– Луцьк – місто світлооких людей і чорних котів: стільки світлооких людей ніде не бачила. У тролейбусі просто задивлюся на пасажирів. І ще й перепитую, чи справді вони з Луцька. У Києві – карі очі й чорні брови, – каже пані Лариса. – Крім того Луцьк не настільки великий, але у нього є часова глибина. Скажімо, в Одесі такого не знайдеш. А у вас є цілий пласт, якого немає навіть у Києві. Відчуваю, що Луцьк потроху відкриває мені то одні, то інші двері.
Сергій НАУМУК
Фото Олександра ДУРМАНЕНКА
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
Коментарів: 0
Бої тривають вздовж усієї лінії зіткнення, – Генштаб
Сьогодні 11:00
Сьогодні 11:00
У роботі компаній у всьому світі – масштабні збої
Сьогодні 10:44
Сьогодні 10:44
У Луцьку біля «Променя» бус влетів у дерево
Сьогодні 10:27
Сьогодні 10:27
Німеччина прийняла на лікування дітей з «Охматдиту»
Сьогодні 09:20
Сьогодні 09:20
Додати коментар:
УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.