Лідер гурту «ФлайzZzа»: «Шукаєш в інтернеті українського виконавця, а після нього – 50 пропозицій російського шлаку»

Політика і культура перебувають у різних площинах, утім дуже часто трапляється так, що вони стають пов’язаними між собою. В ефірі програми «Культура і політика» телеканалу «Аверс» лідер гурту «ФлайzZzа» Андрій Тимчук розмірковував про взаємоіснування цих сфер у нашому суспільстві, про вплив політики на культуру, виклики сьогодення та перспективи.

Певна річ, що карантин впливає на життя артиста. Чи не так?

Звісно. По-перше, міськрада ухвалила рішення про закриття всіх розважальних закладів, тож усі ми пішли на вимушений карантин. Гадаю, цим періодом усе не обмежиться. Відчуваю, наприклад, хвилювання організаторів фестивалів, які вже зараз продають квитки, домовляються з артистами. У них, певно, теж спад у купівлі цих квитків. Однак безпека та здоров’я кожного з нас – найважливіші, тож певний час треба потурбуватися про це й потерпіти.

Що має відбутися, аби наші люди призвичаїлися до дисципліни й не порушували правил карантину?

От чому зараз черги в супермаркетах? Бо в людей нема розуміння того, як потрібно діяти в таких ситуаціях. Нас до цього не готували. Ну і інформаційна паніка зіграла не останню роль. Люди дуже звикли довіряти різним джерелам, які можуть говорити й абсолютну неправду. Напевно, хтось свідомо намагається посіяти паніку. Питання – хто й для чого? Нещодавно під час одного з інтерв’ю ми пригадали один з моїх постів у «Фейсбуці», коли я написав, що публікація про те, що я ставав на лижі, зібрала 500 чи 700 лайків, а про нашу нову пісню – 50 чи 70. Тобто люди звикли сприймати те, що їм хочеться, те, що цікаво тут і зараз.

Чи може бути в нашій країні митець поза політикою? От, наприклад гурт «ФлайzZzа» не належить жодному будинку культури, жодному театру. Вас можна зарахувати до категорії патріотично налаштованих музикантів. Це ваше кредо, життєва позиція, розрахунок?

Це, напевно, наша соціальна місія. Це наша позиція, адже ми хочемо підкреслювати свою приналежність до держави України, підносити українські цінності, доносити їх своєю творчістю, іменем. Багато людей зважають на відомих постатей, які говорять ту чи ту інформацію, і потім здатні теж керуватися цією інформацією. Ми ж пам’ятаємо, як Кузьма казав якісь гарні добрі речі, або ж Сашко Положинський. Їхні слова подекуди мали більшу силу, ніж спічі деяких політиків. Тож як на мене, політика і культура доволі тісно пов’язані в цьому плані. Ми не належимо до державних структур, але ми – частина цієї держави, ми виступаємо на тих чи тих подіях, буваємо в різних місцях, спілкуємося з людьми, є частиною соціуму.

Де більше відчувається, що ви – українці: на батьківщині чи за кордоном?

Часто, перебуваючи з концертами за кордоном, ми помічали, що люди перед сценою могли співати наші пісні від початку до кінця. Свого часу для нас це було неабияким шоком, тому що це середовище, в якому фактично не показують наші кліпи. З іншого боку, в Україні радикально протилежна ситуація, де є українське телебачення, українські радіостанції, що крутять вітчизняну музику, ти маєш можливість зайти в YouTube й знайти купу українського контенту, але бувало таке, що люди через 20 років кажуть, що вперше про нас почули. І ми дивуємося, чому так, а з іншого боку, розуміємо, що українська діаспора в Польщі, яка приходить на наші концерти, напевно, відчуває брак насолоди від українського. Ці люди більше потребують цього, ніж українці, які вже трішечки розмилилися в цьому середовищі й не так акцентують на цьому увагу. Поляки, чехи, німці й інші цінують свою мову, історію тощо. У нас же є багато протилежних моментів. Коли ти пропагуєш українські цінності, а тобі кажуть, мовляв, ми росіяни й хочемо російську музику, ти почуваєшся некомфортно в своїй же країні. Мені здається, що тут величезне поле роботи.

Не секрет, що низка вітчизняних радіостанцій та музичних каналів будують свій контент на російськомовному матеріалі, чимало нашої клубної музики є російськомовною, часто слухач не може відрізнити, слухає він українського виконавця чи російського. Тут така грань, яку годі відстежити. Тебе знають не тільки в Луцьку як діджея, ведучого, знають, якої музики очікувати, якщо ти працюєш на вечірці. Там не звучать навіть хороші взірці російськомовної музики. Це твоя позиція?

Цього вистачає й так в нашому житті. Заклад, у якому я працюю, – один з двох-трьох, які мають такий формат, а в десятків інших цей формат зовсім не такий. Наприклад, коли приїжджав один мій знайомий дипломат, який працює у Львові, а свого часу працював у Лондоні, на зустріч випускників, вони пішли в один з караоке-клубів у Луцьку, і коли він почув «Господа офицеры, герои России», то був шокований. Вони з однокласниками просто пішли з того закладу. На жаль, таких мало. А буквально місяць тому мене запросили в один з райцентрів області покрутити дискотеку для молоді, їх було десь зо 200, вік – від 16 до 21 року. Спочатку вони на мене скоса поглядали, бо не звикли не чути російськомовний репертуар, адже на місцевих дискотеках його відсотків 80. До мене підійшла дівчинка років сімнадцяти і запитала: «Чому це ви крутите дискотеку для себе, чому не ставите російських пісень?». Я відповів: «Тому що в нас шостий рік іде війна, багато людей загинуло за те, щоб ми жили незалежними і ти зараз відпочивала тут на дискотеці». А вона сказала, що їй по барабану на це все. Тобто ми розуміємо, наскільки глибоко це сидить у свідомості людей і скільки треба працювати, щоб ситуація стала радикально протилежною.Так, коли чуєш, яка музика лунає з маленьких динаміків, що їх молодь носить із собою, виникає якийсь дисонанс у голові.

А я тобі скажу, чому так. Де зараз молодь проводить найбільше часу? В інтернеті. Там вони шукають і музику. Якщо ввести в будь-який музичний пошуковик ім’я українського артиста, тобі його знаходить, але після нього – з 50 пропозицій російської музики. Хтось у цьому зацікавлений, хтось потребує засмічення мізків, особливо молоді, цим шлаком. Я переживаю за незалежність України. Тому що ми, народжені в радянські часи, мислимо більш проукраїнськи, ніж та сімнадцятирічна дівчинка, яка бачила дві революції, знає про те, що шостий рік триває війна, дивиться українські новини, але вимагає російської музики.

Коли відбувся оцей злам? Перша думка – цю дитину так виховали батьки.

Так, це перша ланка – батьківське виховання. Навчальні заклади дають певну базу, але, на мою думку, треба докласти більше зусиль у напрямку патріотичного виховання, в тому числі й музичного. Мій брат – вчитель фізики в Горохові. Він є величезним музичним фанатом, як і я. Фактично, то він прищепив мені любов до музики. Коли він почав стикатися з тим, що на шкільних дискотеках 80-90 відсотків російськомовного репертуару, то взяв ситуацію в свої руки й почав сам крутити ці дискотеки. А людина, яка відповідає за технічне забезпечення, сказала, що не даватиме обладнання, якщо на дискотеці лунатиме російська музика. Молодь страшенно обурювалася, а тепер вони вже кайфують від цього.

Знаємо купу прикладів, коли українські зірки стають популярними в Росії і продовжують там виступати. Далі вони стають популярними в країнах Європи для російськомовного населення. Яка претензія до виконавця, який скаже, мовляв, я сам себе зробив, мені нічого ця країна не дала?

Мені здається, що якраз ці російськомовні українські артисти трішки лукавлять. Чомусь я припускаю, що там є певні інвестиції або, можливо, вони виграють якісь фондові гранти завдяки російським ресурсам. Скажімо, за умовами контракту мають співати лише російською. Хай яким класним є український артист, в нього вкладають гроші й потім на ньому заробляють. Але цього не трапляється на українському ринку, тому що в нас немає таких інвесторів, меценатів, які могли б вкладати колосальні суми в україномовних артистів. А от у творчість російськомовних виконавців вкидають колосальні кошти. От, скажімо, на музичному каналі за один показ кліпу треба заплатити 200 євро. А їх треба мінімум сім чи десять разів на день. Це вже дві тисячі євро на день, на місяць це 60 тисяч за ротацію однієї пісні. Де у гурту «ФлайzZzа» чи «Тартак» такі гроші?

Отже, схема проста: гроші перемагають. Якби ви вирішили записати якийсь денсовий російськомовний альбом, це був би точно успіх.

Ну, не факт. Але ми просто на це не підемо. Мені простіше взагалі зав’язати з музикою, якщо буде настільки критична ситуація, ніж продукувати те, що поза моєю волею.

Чому так мало репу українською мовою?

Насправді його море. Тут те саме питання, що й до року, джазу, поп-музики україномовної і російськомовної. Щодня мені в поле зору потрапляє 10-20-30 нових українських пісень. З них відсотків 30 – український хіп-хоп, реп. За рейтингами YouTube, у них в разів 10-50 менша кількість переглядів, ніж у російськомовних колег. У Росії ще покійний Децл років 20 тому один з неформатних музичних телеканалів перетворив на суто реповий, який, напевно, і дав поштовх до популяризації цього напрямку, хтось вкинув туди якісь гроші, наступні покоління бачать, що це успішні проєкти, і роблять те саме. У нас же ніхто не інвестує у хіп-хоп і реп-індустрію, крім самих артистів. Те саме і з рок-музикою, джазовими колективами. Зараз з’являються перші кроки, до яких я теж долучився, маю на увазі Український культурний фонд, куди мене не так давно запросили експертом. Там музиканти, творці, митці борються за те, щоб здобути той чи той грант. Я є експертом в аудіальному напрямі, тобто вирішую, кому з претендентів надавати гроші на запис альбому, тур Україною, ще якісь моменти.

Український культурний фонд – державна структура, кошти – з державного бюджету. Чого вони хочуть?

Вони хочуть виокремити й підтримати тих людей, які здатні грамотно вибудовувати лінію свого проєкту і кінцевого продукту. Тобто якщо людина вміє гарно розписати план своїх дій, то чітко усвідомлює, як свій проєкт правильно розкрутити, подати. Кожен з проєктів оцінює п’ять експертів, ми не знаємо один про одного нічого, не бачимо, які оцінки ставлять інші експерти. Далі все це підбивають і виставляють претенденту певний рейтинг. Хто піднімається на вищі щаблі, той і отримує ці гранти.

Є відчуття позитивного руху? Ти бачиш там людей, які переймаються і горять по-чесному?

Це люди з різних регіонів. Усі вони мають серйозні здобутки. І навіть якщо комусь з експертів якийсь продукт не симпатизує, а чотири виставили гарні оцінки, він отримає підтримку. Класною є сама система оцінювання. Вона спрацьовує.

Чи потрібно робити щось на рівні міністерств, Верховної Ради у царині культури? Адже про неї там нині не дуже чутно.

Культура – це певний внутрішній фронт, який обов’язково потрібно підтримувати. Інакше та дівчинка, про яку я казав раніше, і сотні таких же дітей не стануть на захист цієї держави, не будуть підтримувати її цінності. Україна може зникнути як незалежна країна. Тому на цьому етапі підтримка культури має бути одним із пріоритетів держави. Чому ми не програли цю війну в перші роки, незважаючи на те, що були голі й босі? Бо були патріоти, люди, які мали зовсім інше мислення, які пішли з голими руками проти ворога. Коли будемо мати якомога більше таких людей з правильним проукраїнським мисленням, то могтимемо подолати будь-якого ворога.

Чи завжди ці люди слухають українську музику?

Хотілося б, звісно, щоби слухали більше, насолоджувалися нею.

Бракує українських музичних каналів?

Однозначно. Це дуже велика катастрофа. На жаль, більшість наших центральних медіа мало належать українцям, принаймні тим силам, які хотіли би збільшувати кількість проукраїнського населення.

От раніше не було стільки українських виконавців, зараз ніби їхня кількість збільшується. Та чи немає в тебе відчуття, що ця ситуація час до часу якось розгойдується?

Є таке. Навіть зараз відмічаю той факт, що багато класних гуртів припиняють діяльність. Багато артистів розчарувалися, бо пропрацювавши 10 чи 20 років, бачать, що нічого не змінилося навіть у ставленні до них, не кажучи вже про якісь інвестиції. От, наприклад, якби не було меценатів, може, нині ми не знали б про Тараса Шевченка. Мені здається, що сьогодні така сама ситуація з українською музикою і загалом мистецтвом. Поки в нас не з’являться меценати, інвестори, люди, які в Україні будуть готові підтримувати своє, то буде така картинка, яка є станом на зараз.

Один з наших гостей висловив думку, що у суспільстві має бути таке співвідношення: 70 відсотків культури, а 30 – політики. Що ти скажеш?

Нема культури поза політикою, як і політики – поза культурою. Особливо під час виборів це виявляється, коли той чи той кандидат їде представляти свою програму й гукає якийсь колектив чи артиста, який підкріпив би це все культурно й заохотив би людей прийти на цю подію. Знову ж таки, лідери думок можуть формувати в людей певні уявлення всупереч політичним дискусіям тощо. Одне слово, між культурою і політикою не може бути чіткого розмежування.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---