USD 41.10 41.40
  • USD 41.10 41.40
  • EUR 41.10 41.60
  • PLN 10.25 10.50

Киянка стала мамою у Ковелі: «Купили необхідне, якщо доведеться народжувати в підвалі, і дитячу суміш, якщо я помру»

2 Квітня 2022 14:31
Діана Наконечна зустріла путінську війну на останньому тижні вагітності й не знала, де і за яких обставин з’явиться на світ її довгоочікувана дитина. Ніхто не міг передбачити, що 2 березня Діана та її чоловік стануть батьками й першими біженцями, які народили в Ковелі.

Діана працює редактором програми «Головна тема» на телеканалі «Україна». Ось її історія, яку вона розповіла проєкту «Переміщені Особи (DP)».

Як ви дізналися про початок війни?

Нас розбудив дзвінок близько 5-ї ранку. Чоловіку зателефонували родичі й сказали: «Негайно покиньте Київ!»

«Якась маячня...» – подумала я, але автоматично потяглася по мобільний, щоб відкрити стрічку новин. А там великими червоними літерами заголовок: «ПУТІН ПОЧАВ ВІЙНУ».

Холод пробіг спиною, а чоловік рішуче сказав: «Одягайся». За кілька хвилин ми почули на Оболоні вибух. Боже, як це страшно! Я на 9-му місяці вагітності, у голові: «колиска, автокрісло, дитячі речі...що брати?» Але часу не було. Ми вхопили валізи, які зібрали в пологовий, і тривожний рюкзачок з документами, грішми... Вийшли!

Не пам’ятаю, чи закрили квартиру, але пам’ятаю налякані очі вахтерки тьоті Люди. Вона спитала: «Що робити? Люди кудись тікають з валізами...», і я відповіла: «Їдьте до сім’ї». А ми поїхали до батька на околицю Києва.
Наскільки несподіваним це було для вас?

Я не вірила, що Путін піде на Київ. Він хоч і хворий на голову, але ж не самогубця?! Після визнання російською думою ОРДЛО «незалежними», я припускала загострення ситуації на сході. Бо сама війна... нікого вже не лякала, вона триває 8 років.

Але Київ?! Піти повномасштабною війною на столицю, бомбити житлові будинки й лікарні, вбивати людей і дітей по всій країні – хто в це може повірити у XXI століття? Хто може повірити в геноцид?

Як так сталося, що ваш дім перестав бути для вас безпечним місцем?

Після другої безсонної ночі в підвалі я знепритомніла. Мої пологи могли розпочатися в будь-який момент, а я вже була знесилена. Як я народжу?

Мій чоловік у перший день війни купив в аптеці рукавички, марлю, спирт, ножиці. На випадок, якщо народжувати доведеться в підвалі. А ще дитячу суміш. На випадок, якщо я помру, а дитину треба буде годувати.

Читати ще: «Під вибухи втікали від колони окупанта»: вимушена переселенка, яка стала мамою у Луцьку. Як народжуються діти війни

Коли ми зрозуміли, що до пологового не доберемось, то вирішили родиною сісти в автівки і виїздити з Києва, в нікуди.

Чому ви тепер там, де ви є, і чи почуваєтеся в безпеці?

Кожна точка на карті, де я була з моменту війни, – це випадковість. І коли я розповім нашій доньці, як вона з’явилася на світ, про перші дні її життя, вона, мабуть, не повірить!
Наша Олівія – волинянка. Ми народили в Ковелі. Туди нас привезли знайомі, які запропонували ночівлю. А на ранок в мене почалися перейми. Дуже вчасно. Адже до цього ми ночували в селі на Житомирщині, у гуртожитку. І місцеві жіночки, побачивши мій стан, запевнили: «Медсестри в нас тут немає, але є суперовий ветлікар! Він у коней і корів приймає роди із закритими очима».

Тоді я була рада й цим новинам, а уявіть моє щастя, коли ми опинилися у прекрасному пологовому, з професійними лікарями, і нам навіть дозволили пологи вдвох із чоловіком!

2 березня ми стали батьками й першими біженцями, які народили в Ковелі. За один день волонтери зібрали найнеобхідніші речі дня новонародженої, а завлікарні Василь Васильович із дружиною після виписки забрав нас у свій дім. Незнайомі люди прийняли нас як рідних дітей. Згадую й знову плачу.
За кілька днів, поки ми не чули вибухів, лише сирену, навіть розслабилися. Може ми вже в безпеці? Проте було одне величезне АЛЕ – ми дуже близько до білоруського кордону! З їхньої території на нашу вже летіли російські ракети, й вони почали стягувати на кордон техніку.

Ми знову вирішили їхати далі, на Закарпаття, де на той час було тихо. Нашій Олівочці було всього три дні, а я після пологів... зашита й не могла сидіти. Їхала напівлежачи.

А вже на 5-й день ми вирушили на українсько-словацький кордон. Це було непросте рішення.

Ми з чоловіком побоялися, що в разі необхідності медичної допомоги нашій дівчинці там, у горах, у селі біля річки, ми її навряд чи отримаємо!

А якщо почнуть бомбити Закарпаття? Не дай Боже. Куди бігти з немовлям? Тож задля доччиної безпеки я поїхала в Німеччину. Той день став найжахливішим у моєму житті. Мені вирвали серце. Я попрощалася з коханим і забрала в нього доньку, яку він бачив всього кілька днів.
Чи ви сумнівалися у своєму рішенні покинути дім? Чи відчуваєте зараз, що це рішення було правильним? Чи... треба було щось робити інакше?

Я знаю, що наше рішення вивезти доньку за кордон, де з неба не падають снаряди, правильне. Не уявляю, як би я жила з нею під обстрілами... Але водночас не було й дня, щоб я не запитувала себе: «Може, треба було пересидіти в горах? Поруч із рідними, на своїй землі...»

Кожен кілометр, який віддаляв нас від України, я думала про те, що треба розвернути авто і їхати назад.

Очам вже не було чим плакати, я пила заспокійливе, аби не втратити ще й молоко.
Годувала в машині, переодягала на заправках, ночували в холодних офісах, де я всю ніч гріла дитину на собі.

А скільки таких жінок, як ми з Олівією?! У кого відібрали дім, спокій, дитинство, чоловіків і татусів...

Ми всі стали біженками. Тікаємо хто куди може. У Німеччині українцям дуже допомагають: дають прихисток, їжу, все необхідне для дітей. Тут спокійно. Фізично, але...не морально. І я не знаю напевне, що страшніше...

Плануєте повертатися? Що має відбутися, щоб ви прийняли для себе таке рішення?

Я обов’язково повернуся! Я обов’язково поверну свою доньку її батьку, познайомлю з бабусями й дідусями. Ми покажемо їй мамине рідне місто – Київ, і татове – Харків.

Тепер Харків зруйнований фактично вщент, але ми відбудуємо. Аби тільки рашистські загарбники зникли з нашої землі, перестали вбивати наших людей. І ми всі повернемося додому, до рідних. Я вірю в наші Збройні сили і в Україну.

У чому у вас нині найбільша потреба – моральна і матеріальна?

Найбільше мені потрібно, щоб перед очима новинний заголовок «ПУТІН ПОЧАВ ВІЙНУ» змінився на «УКРАЇНА ЗАКІНЧИЛА ВІЙНУ. МИ ПЕРЕМОГЛИ». Дай Боже скоріше усім нам прочитати це в новинах!

Що ви плануєте робити далі?

Всі дні війни я живу лише сьогодні, бо завтра дуже важко спланувати. Неможливо навіть. Але далі – точно життя.

Щасливе життя українців в Україні. Мені є задля кого жити, будувати країну, працювати.

Мій стимул просто зараз лежить у мене на руках, вагою в 3500. Моя донька – українка, яка народилася на війні. Вона і є наше майбутнє! Вона і є мої плани!
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть


Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу


Коментарів: 0

Додати коментар:

УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.


Система Orphus