Киянка стала мамою у Ковелі: «Купили необхідне, якщо доведеться народжувати в підвалі, і дитячу суміш, якщо я помру»
![](/resize/450x253/r/files/news/2022/04-01/335913/62321d07ed5b2.jpg)
Діана Наконечна зустріла путінську війну на останньому тижні вагітності й не знала, де і за яких обставин з’явиться на світ її довгоочікувана дитина. Ніхто не міг передбачити, що 2 березня Діана та її чоловік стануть батьками й першими біженцями, які народили в Ковелі.
Діана працює редактором програми «Головна тема» на телеканалі «Україна». Ось її історія, яку вона розповіла проєкту «Переміщені Особи (DP)».
Як ви дізналися про початок війни?
Нас розбудив дзвінок близько 5-ї ранку. Чоловіку зателефонували родичі й сказали: «Негайно покиньте Київ!»
«Якась маячня...» – подумала я, але автоматично потяглася по мобільний, щоб відкрити стрічку новин. А там великими червоними літерами заголовок: «ПУТІН ПОЧАВ ВІЙНУ».
Холод пробіг спиною, а чоловік рішуче сказав: «Одягайся». За кілька хвилин ми почули на Оболоні вибух. Боже, як це страшно! Я на 9-му місяці вагітності, у голові: «колиска, автокрісло, дитячі речі...що брати?» Але часу не було. Ми вхопили валізи, які зібрали в пологовий, і тривожний рюкзачок з документами, грішми... Вийшли!
Не пам’ятаю, чи закрили квартиру, але пам’ятаю налякані очі вахтерки тьоті Люди. Вона спитала: «Що робити? Люди кудись тікають з валізами...», і я відповіла: «Їдьте до сім’ї». А ми поїхали до батька на околицю Києва.Наскільки несподіваним це було для вас?
Я не вірила, що Путін піде на Київ. Він хоч і хворий на голову, але ж не самогубця?! Після визнання російською думою ОРДЛО «незалежними», я припускала загострення ситуації на сході. Бо сама війна... нікого вже не лякала, вона триває 8 років.
Але Київ?! Піти повномасштабною війною на столицю, бомбити житлові будинки й лікарні, вбивати людей і дітей по всій країні – хто в це може повірити у XXI століття? Хто може повірити в геноцид?
Як так сталося, що ваш дім перестав бути для вас безпечним місцем?
Після другої безсонної ночі в підвалі я знепритомніла. Мої пологи могли розпочатися в будь-який момент, а я вже була знесилена. Як я народжу?
Мій чоловік у перший день війни купив в аптеці рукавички, марлю, спирт, ножиці. На випадок, якщо народжувати доведеться в підвалі. А ще дитячу суміш. На випадок, якщо я помру, а дитину треба буде годувати.
Читати ще: «Під вибухи втікали від колони окупанта»: вимушена переселенка, яка стала мамою у Луцьку. Як народжуються діти війни
Коли ми зрозуміли, що до пологового не доберемось, то вирішили родиною сісти в автівки і виїздити з Києва, в нікуди.
Чому ви тепер там, де ви є, і чи почуваєтеся в безпеці?
Кожна точка на карті, де я була з моменту війни, – це випадковість. І коли я розповім нашій доньці, як вона з’явилася на світ, про перші дні її життя, вона, мабуть, не повірить!Наша Олівія – волинянка. Ми народили в Ковелі. Туди нас привезли знайомі, які запропонували ночівлю. А на ранок в мене почалися перейми. Дуже вчасно. Адже до цього ми ночували в селі на Житомирщині, у гуртожитку. І місцеві жіночки, побачивши мій стан, запевнили: «Медсестри в нас тут немає, але є суперовий ветлікар! Він у коней і корів приймає роди із закритими очима».
Тоді я була рада й цим новинам, а уявіть моє щастя, коли ми опинилися у прекрасному пологовому, з професійними лікарями, і нам навіть дозволили пологи вдвох із чоловіком!
2 березня ми стали батьками й першими біженцями, які народили в Ковелі. За один день волонтери зібрали найнеобхідніші речі дня новонародженої, а завлікарні Василь Васильович із дружиною після виписки забрав нас у свій дім. Незнайомі люди прийняли нас як рідних дітей. Згадую й знову плачу.За кілька днів, поки ми не чули вибухів, лише сирену, навіть розслабилися. Може ми вже в безпеці? Проте було одне величезне АЛЕ – ми дуже близько до білоруського кордону! З їхньої території на нашу вже летіли російські ракети, й вони почали стягувати на кордон техніку.
Ми знову вирішили їхати далі, на Закарпаття, де на той час було тихо. Нашій Олівочці було всього три дні, а я після пологів... зашита й не могла сидіти. Їхала напівлежачи.
А вже на 5-й день ми вирушили на українсько-словацький кордон. Це було непросте рішення.
Ми з чоловіком побоялися, що в разі необхідності медичної допомоги нашій дівчинці там, у горах, у селі біля річки, ми її навряд чи отримаємо!
А якщо почнуть бомбити Закарпаття? Не дай Боже. Куди бігти з немовлям? Тож задля доччиної безпеки я поїхала в Німеччину. Той день став найжахливішим у моєму житті. Мені вирвали серце. Я попрощалася з коханим і забрала в нього доньку, яку він бачив всього кілька днів.Чи ви сумнівалися у своєму рішенні покинути дім? Чи відчуваєте зараз, що це рішення було правильним? Чи... треба було щось робити інакше?
Я знаю, що наше рішення вивезти доньку за кордон, де з неба не падають снаряди, правильне. Не уявляю, як би я жила з нею під обстрілами... Але водночас не було й дня, щоб я не запитувала себе: «Може, треба було пересидіти в горах? Поруч із рідними, на своїй землі...»
Кожен кілометр, який віддаляв нас від України, я думала про те, що треба розвернути авто і їхати назад.
Очам вже не було чим плакати, я пила заспокійливе, аби не втратити ще й молоко.Годувала в машині, переодягала на заправках, ночували в холодних офісах, де я всю ніч гріла дитину на собі.
А скільки таких жінок, як ми з Олівією?! У кого відібрали дім, спокій, дитинство, чоловіків і татусів...
Ми всі стали біженками. Тікаємо хто куди може. У Німеччині українцям дуже допомагають: дають прихисток, їжу, все необхідне для дітей. Тут спокійно. Фізично, але...не морально. І я не знаю напевне, що страшніше...
Плануєте повертатися? Що має відбутися, щоб ви прийняли для себе таке рішення?
Я обов’язково повернуся! Я обов’язково поверну свою доньку її батьку, познайомлю з бабусями й дідусями. Ми покажемо їй мамине рідне місто – Київ, і татове – Харків.
Тепер Харків зруйнований фактично вщент, але ми відбудуємо. Аби тільки рашистські загарбники зникли з нашої землі, перестали вбивати наших людей. І ми всі повернемося додому, до рідних. Я вірю в наші Збройні сили і в Україну.
У чому у вас нині найбільша потреба – моральна і матеріальна?
Найбільше мені потрібно, щоб перед очима новинний заголовок «ПУТІН ПОЧАВ ВІЙНУ» змінився на «УКРАЇНА ЗАКІНЧИЛА ВІЙНУ. МИ ПЕРЕМОГЛИ». Дай Боже скоріше усім нам прочитати це в новинах!
Що ви плануєте робити далі?
Всі дні війни я живу лише сьогодні, бо завтра дуже важко спланувати. Неможливо навіть. Але далі – точно життя.
Щасливе життя українців в Україні. Мені є задля кого жити, будувати країну, працювати.
Мій стимул просто зараз лежить у мене на руках, вагою в 3500. Моя донька – українка, яка народилася на війні. Вона і є наше майбутнє! Вона і є мої плани!
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
Діана працює редактором програми «Головна тема» на телеканалі «Україна». Ось її історія, яку вона розповіла проєкту «Переміщені Особи (DP)».
Як ви дізналися про початок війни?
Нас розбудив дзвінок близько 5-ї ранку. Чоловіку зателефонували родичі й сказали: «Негайно покиньте Київ!»
«Якась маячня...» – подумала я, але автоматично потяглася по мобільний, щоб відкрити стрічку новин. А там великими червоними літерами заголовок: «ПУТІН ПОЧАВ ВІЙНУ».
Холод пробіг спиною, а чоловік рішуче сказав: «Одягайся». За кілька хвилин ми почули на Оболоні вибух. Боже, як це страшно! Я на 9-му місяці вагітності, у голові: «колиска, автокрісло, дитячі речі...що брати?» Але часу не було. Ми вхопили валізи, які зібрали в пологовий, і тривожний рюкзачок з документами, грішми... Вийшли!
Не пам’ятаю, чи закрили квартиру, але пам’ятаю налякані очі вахтерки тьоті Люди. Вона спитала: «Що робити? Люди кудись тікають з валізами...», і я відповіла: «Їдьте до сім’ї». А ми поїхали до батька на околицю Києва.Наскільки несподіваним це було для вас?
Я не вірила, що Путін піде на Київ. Він хоч і хворий на голову, але ж не самогубця?! Після визнання російською думою ОРДЛО «незалежними», я припускала загострення ситуації на сході. Бо сама війна... нікого вже не лякала, вона триває 8 років.
Але Київ?! Піти повномасштабною війною на столицю, бомбити житлові будинки й лікарні, вбивати людей і дітей по всій країні – хто в це може повірити у XXI століття? Хто може повірити в геноцид?
Як так сталося, що ваш дім перестав бути для вас безпечним місцем?
Після другої безсонної ночі в підвалі я знепритомніла. Мої пологи могли розпочатися в будь-який момент, а я вже була знесилена. Як я народжу?
Мій чоловік у перший день війни купив в аптеці рукавички, марлю, спирт, ножиці. На випадок, якщо народжувати доведеться в підвалі. А ще дитячу суміш. На випадок, якщо я помру, а дитину треба буде годувати.
Читати ще: «Під вибухи втікали від колони окупанта»: вимушена переселенка, яка стала мамою у Луцьку. Як народжуються діти війни
Коли ми зрозуміли, що до пологового не доберемось, то вирішили родиною сісти в автівки і виїздити з Києва, в нікуди.
Чому ви тепер там, де ви є, і чи почуваєтеся в безпеці?
Кожна точка на карті, де я була з моменту війни, – це випадковість. І коли я розповім нашій доньці, як вона з’явилася на світ, про перші дні її життя, вона, мабуть, не повірить!Наша Олівія – волинянка. Ми народили в Ковелі. Туди нас привезли знайомі, які запропонували ночівлю. А на ранок в мене почалися перейми. Дуже вчасно. Адже до цього ми ночували в селі на Житомирщині, у гуртожитку. І місцеві жіночки, побачивши мій стан, запевнили: «Медсестри в нас тут немає, але є суперовий ветлікар! Він у коней і корів приймає роди із закритими очима».
Тоді я була рада й цим новинам, а уявіть моє щастя, коли ми опинилися у прекрасному пологовому, з професійними лікарями, і нам навіть дозволили пологи вдвох із чоловіком!
2 березня ми стали батьками й першими біженцями, які народили в Ковелі. За один день волонтери зібрали найнеобхідніші речі дня новонародженої, а завлікарні Василь Васильович із дружиною після виписки забрав нас у свій дім. Незнайомі люди прийняли нас як рідних дітей. Згадую й знову плачу.За кілька днів, поки ми не чули вибухів, лише сирену, навіть розслабилися. Може ми вже в безпеці? Проте було одне величезне АЛЕ – ми дуже близько до білоруського кордону! З їхньої території на нашу вже летіли російські ракети, й вони почали стягувати на кордон техніку.
Ми знову вирішили їхати далі, на Закарпаття, де на той час було тихо. Нашій Олівочці було всього три дні, а я після пологів... зашита й не могла сидіти. Їхала напівлежачи.
А вже на 5-й день ми вирушили на українсько-словацький кордон. Це було непросте рішення.
Ми з чоловіком побоялися, що в разі необхідності медичної допомоги нашій дівчинці там, у горах, у селі біля річки, ми її навряд чи отримаємо!
А якщо почнуть бомбити Закарпаття? Не дай Боже. Куди бігти з немовлям? Тож задля доччиної безпеки я поїхала в Німеччину. Той день став найжахливішим у моєму житті. Мені вирвали серце. Я попрощалася з коханим і забрала в нього доньку, яку він бачив всього кілька днів.Чи ви сумнівалися у своєму рішенні покинути дім? Чи відчуваєте зараз, що це рішення було правильним? Чи... треба було щось робити інакше?
Я знаю, що наше рішення вивезти доньку за кордон, де з неба не падають снаряди, правильне. Не уявляю, як би я жила з нею під обстрілами... Але водночас не було й дня, щоб я не запитувала себе: «Може, треба було пересидіти в горах? Поруч із рідними, на своїй землі...»
Кожен кілометр, який віддаляв нас від України, я думала про те, що треба розвернути авто і їхати назад.
Очам вже не було чим плакати, я пила заспокійливе, аби не втратити ще й молоко.Годувала в машині, переодягала на заправках, ночували в холодних офісах, де я всю ніч гріла дитину на собі.
А скільки таких жінок, як ми з Олівією?! У кого відібрали дім, спокій, дитинство, чоловіків і татусів...
Ми всі стали біженками. Тікаємо хто куди може. У Німеччині українцям дуже допомагають: дають прихисток, їжу, все необхідне для дітей. Тут спокійно. Фізично, але...не морально. І я не знаю напевне, що страшніше...
Плануєте повертатися? Що має відбутися, щоб ви прийняли для себе таке рішення?
Я обов’язково повернуся! Я обов’язково поверну свою доньку її батьку, познайомлю з бабусями й дідусями. Ми покажемо їй мамине рідне місто – Київ, і татове – Харків.
Тепер Харків зруйнований фактично вщент, але ми відбудуємо. Аби тільки рашистські загарбники зникли з нашої землі, перестали вбивати наших людей. І ми всі повернемося додому, до рідних. Я вірю в наші Збройні сили і в Україну.
У чому у вас нині найбільша потреба – моральна і матеріальна?
Найбільше мені потрібно, щоб перед очима новинний заголовок «ПУТІН ПОЧАВ ВІЙНУ» змінився на «УКРАЇНА ЗАКІНЧИЛА ВІЙНУ. МИ ПЕРЕМОГЛИ». Дай Боже скоріше усім нам прочитати це в новинах!
Що ви плануєте робити далі?
Всі дні війни я живу лише сьогодні, бо завтра дуже важко спланувати. Неможливо навіть. Але далі – точно життя.
Щасливе життя українців в Україні. Мені є задля кого жити, будувати країну, працювати.
Мій стимул просто зараз лежить у мене на руках, вагою в 3500. Моя донька – українка, яка народилася на війні. Вона і є наше майбутнє! Вона і є мої плани!
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
![](/public/images/coment_smile.png)
Коментарів: 0
Куди дешево полетіти на море з України?
Сьогодні 17:14
Сьогодні 17:14
Власників Telegram-каналів, які працюють в інтересах Росії, вносять до бази «Миротворець»
Сьогодні 16:57
Сьогодні 16:57
Бачили у Луцьку в квітні: розшукують 36-річного чоловіка
Сьогодні 16:24
Сьогодні 16:24
Зеленський зустрівся із волинськими підприємцями
Сьогодні 15:52
Сьогодні 15:52
У Луцьку попрощалися з Героєм Михайлом Кузьмою
Сьогодні 15:19
Сьогодні 15:19
Ковельська громада віддала останню шану Герою Юрію Семенюку
Сьогодні 14:46
Сьогодні 14:46
Знову пішов з дому: на Волині розшукують пенсіонера
Сьогодні 14:30
Сьогодні 14:30
Додати коментар:
УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.