«Кому, як не нам, розвіювати стереотипи про чиновників та політиків», – молодіжна лідерка Катерина Шкльода*

«Кому, як не нам, представникам молодого покоління, ламати стереотипи про чиновників і депутатів, що сформувалися у суспільстві?» – вважає громадська активістка, мандрівниця, проєктна менеджерка та молодіжний лідер Катерина Шкльода.

Робота із молоддю – її стихія протягом багатьох років. Здається, нема такої громадської організації, де не знали б Катерину Шкльоду. «Школа журналістики», «Школа волонтера», «Інклюзивний ХАБ у Луцьку», серія акцій «Зробимо Україну чистою» – ось лише кілька з багатьох її проєктів.

Від громадської активістки – до регіонального менеджера програми «Активні громадяни» від Британської ради в Україні. Від виконувачки повноважень начальника департаменту сім’ї, молоді та спорту Луцької міської ради – до заступниці голови правління Фонду Ігоря Палиці «Тільки разом». Енергійна лучанка Катерина – тепер ще й кандидатка у депутати Луцької міської ради від політичної партії «ЗА Майбутнє».

Про подорожі, життєві курйози, секрети тайм-менеджменту, плани, а також про те, чому, попри недовіру до депутатів та чиновників, вирішила йти у політику, Катерина розповіла Інформаційному агентству Волинські Новини.

«Вирішила йти у політику, враховуючи обставини, що в такий непростий час, коли люди на межі зневіри, слово «депутат» в українців здебільшого асоціюється з людиною, яка каже неправду»

– Коли я працювала у департаменті сім’ї, молоді та спорту Луцької міської ради, то зіткнулася з тим, що молодь дуже аполітична і здебільшого асоцією політику із чимось поганим. Зізнаюся чесно, що до часу своєї громадської активності така думка була і в мене. Але ж політика у своєму визначенні – це процес вирішення питань життя суспільства чи певної його частини. А те, яких барвів вона набуває, залежить від людей, що її творять.«Багато молоді – аполітичні. І це призводить до того, що вони, на жаль, не розуміють, що міський голова не в праві призначати пенсії і визначати їх розмір, а депутат міської ради не може змінювати закони України»

– Кажуть, що в Україні активної молоді – всього 5%. А мені здавалося, що у нас вся молодь – активна. А як інакше? Усі мої друзі та знайомі роблять щось корисне, у тому числі й волонтерять. Та коли я почала працювати з молоддю загалом, зокрема зі студентами, то зрозуміла, що молоді люди – часто аполітичні. І це призводить до того, що вони, на жаль, не можуть розрізнити повноваження депутата та президента. Вони не розуміють, що міський голова не в праві призначати пенсії і визначати їх розмір, а депутат міської ради не може змінювати закони України. Така політична необізнаність дозволяє кандидатам у депутатам маніпулювати у своїх передвиборних кампаніях, обіцяючи те, чого вони не зможуть виконати. І люди вірять, що, обравши умовного Пупкіна до міської ради, виросте заробітна плата та пенсія, зміцниться армія чи відбудеться реформа у цілій сфері. Але ж це не у повноваженнях місцевого депутата, тому такі гасла залишаться порожніми обіцянками.

«Ще рік тому я категорично заявляла, що не піду в політику. А ще три роки тому я категорично казала, що не буду працювати в міській раді чи будь-яких інших державних органах»

– Коли створили департамент сім’ї, молоді та спорту, ми розмовляли з нині покійним Олексієм Веремійчиком, який на той час його очолював. І він сказав мені таку річ: «Усі думають, що державний службовець – це щось погане. То чому б нам не змінити ставлення людей до цього? Чому б нам не показати, що чиновник нового покоління – інакший?». І ці слова переконали мене у 2017 році піти на посаду начальника відділу сім’ї, молоді та спорту. Вже через рік я стала заступником директора департаменту. А після того, як Олексій загинув, протягом двох місяців обіймала посаду керівника. Саме тоді мене запросили працювати у Фонд Ігоря Палиці «Тільки разом», чого теж, до речі, асболютно не прогнозувала. І я погодилась.

«Власний бізнес я точно провалю. Бо соціальне – це моє, а бізнес – ні. Тому власної справи у мене й немає»

– Я переконана: якщо тобі щось не подобається, змінюй це сам. Тому фраза Олексія зі мною й до сьогодні. Я розумію: а кому ж змінювати ставлення до політики, як не політикам нового покоління? От, наприклад, особисто у мене немає бізнесу. І друзі сміються з мене, адже якщо йдеться про соціальний проєкт, то я знайду спосіб його реалізувати: знайти команду, написати бюджет, знайти, куди його подати, виграти гранти – це я можу, навіть «вибившись із ніг та рук». Тобто завжди можу знайти можливості зробити якусь соціальну річ, але власний бізнес я точно провалю. Бо соціальне – це моє, а бізнес – ні.

«Я хочу йти в міську раду, щоб розвивати місто, бо бачу його потенціал»

– Я бачу, як наше місто змінилося за останні три роки, і ці зміни мені дуже імпонують. Власне, тому я й пішла у команду «ЗА Майбутнє», бо бачу реальні результати. Коли ми спілкувалися з Ігорем Поліщуком, він розповідав мені про своє бачення роботи на благо міста у майбутньому. І скажу, що я не йду в депутати, бо у мене є особисті інтереси. Ні! Воно мені просто болить! Я бачу Ігоря Ігоровича міським головою, бо це особистість з яскраво вираженим зростанням – і як керівника, і як людини. Він скрупульозно, вдумливо і професійно підходить до будь-якої справи, намагаючись в усьому розібратися, і при цьому не дає порожніх обіцянок. Спочатку він вивчає питання, а тоді дає людині повністю обґрунтовану відповідь. А якщо не знає, що відповісти, то так чесно і каже: «Мені потрібен час, аби дослідити і зрозуміти ситуацію, а тоді я скажу, чи можу вам допомогти». Протягом останніх років професійне зростання Ігоря Поліщука надзвичайно помітне, тож мені буде дуже цікаво поспостерігати за рівнем, якого він може досягнути.«У разі перемоги в першу чергу буду лобіювати доступні спортивні та молодіжні атракції у місті»

– Знаєш, оскільки мені професійно болить питання молоді і спорту, я першочергово лобіювала би доступні спортивні та молодіжні атракції у місті. Є багато досвіду, який цілком можна перейняти в інших міст та країн. Це можуть бути цікаві молодіжні відпочинкові зони, що урбаністично вписуються в концепцію Луцька. Наприклад, замість звичайної лавки зі спинкою можна встановити інтегровану у простір конструкцію, що не привертає до себе багато уваги, але водночас є зручною й має гарний вигляд. Також за кордоном є спортивні майданчики, що значно відрізняються від стандартних металевих комплексів. Цей досвід не потрібно вигадувати, бо він уже є. Його просто потрібно перетягнути до Луцька.«Ну і, звісно, мені як екологу за освітою дуже болить питання поводження з побутовими відходами»

– Є перший етап – у більшості дворів міста стоять окремі контейнери для збору ПЕТ-пляшок, вологого та сухого сміття. Але потрібно роз’яснювати людям, що якщо ПЕТ-пляшку в Україні переробляють, то, наприклад, поліетиленові пакети – майже ні. І їх кидати в один контейнер не варто. Насправді з нашим сміттєзвалищем просто катастрофічна ситуація. Добре, що не так давно там з’явилася лінія для сортування сміття, бо це в рази зменшує навантаження на полігон. Сам же полігон обов'язково потрібно рекультивовувати. Цей крок теж є у наших планах. Розумію, що до ідеальної картинки ще дуже далеко, але до цього треба йти.

«До так званого функціоналу депутатів входить велика кількість роботи – це і розподіл бюджету, і освіта, і медицина, і соціальні проблеми… Але я – багатофункціональна»

– Насправді я багатофункціональна, – усміхається. – Тому що за першою освітою – еколог, за другою – фінансист. Тобто на питаннях бюджету я знаюся доволі непогано. Більшу частину життя я попрацювала в соціальній сфері: у центрі зайнятості, у міській раді, реалізовувала гранти за підтримки Європейського Союзу в Україні. Вони були і туристичними, й інфраструктурними, й молодіжними. Утім, якщо доведеться обирати напрям діяльності, то я оберу молодь, спорт і туризм.«Ти оце будеш нас вчити, як прибирати місто? Іди собі в квартирі прибирай!»

– Загалом громадську діяльність я розпочинала з акції «Зробимо Україну чистою», про яку ще ніхто не знав. Це був 2008 рік. Мені довго й важко та акція давалася. Нас зібралося тоді 250 осіб. Ми взяли лише одну локацію – парк у районі 40-го кварталу, адже у нас не було ні ресурсів, ні централізованої підтримки з Києва чи від міської ради. Чому? Бо приходила до чиновників дівчинка, яку ніхто не знає, і просила допомогти прибрати у місті. А мені суворо так відповідали: «Ти оце будеш нас вчити, як прибирати місто? Іди собі в квартирі прибирай». Але нам вдалося об’єднати навколо себе ентузіастів і ми вигребли все сміття у парку біля інституту «Україна». Як на диво, хвиля аналогічних акцій прокотилася Україною. Тож наступного року ми «запустилися» потужно. Протягом того року ми із Захаром Ткачуком та десяткою молодих активістів створили конгломерат громадських організацій «Молодіжна платформа» і уже спілкою організували потужну акцію на тисячу людей. А з часом акція об'єднала дві з половиною тисячі волонтерів і охопила 36 локацій у Луцьку.«Знаючи громадське середовище міста зсередини, мені було дуже легко тримати контакт з луцькими громадськими організаціями – у кожній з них були свої знайомі»

– Потім були «Школа волонтера», «Школа журналістики», «Школа громадського активіста», велика кількість тренінгів і заходів для молоді. Я на громадських засадах працювала на Британську Раду в Україні, яка давала мікрогранти на реалізацію громадських ініціатив. Нам вдалося виграти величезний грант на розвиток туризму в рамках міжнародної технічної допомоги від ЄС. І потім, працюючи у департаменті сім’ї, молоді та спорту, знаючи громадське середовище міста зсередини, мені було дуже легко тримати контакт з луцькими громадськими організаціями – у кожній з них були знайомі.«Не всі знають, що депутати у міській раді не отримують заробітної плати. Можна сказати, що ця штука – волонтерська…»

– Побутує така думка, що депутати отримують мільйонні зарплати. Але депутати міських рівнів працюють безоплатно. Утім волонтерила я пів життя, тому мене це зовсім не лякає. Звісно, рівень відповідальності інший. Мені не страшно і на вихідних працювати, якщо треба, і якщо комусь потрібна допомога. Зрештою, це те, що я робила й раніше.

«Мій тайм-менеджмент полягає у постійному плануванні»

– Дуже боюся періодів затишшя, коли заходів і роботи небагато. Для мене це незвично, бо не люблю сидіти на місці. У цей період вигадую і планую стільки, що потім не має ані вихідного, ані вільної хвилини. Потім, аналізуючи рік, розумію, що це умовне затишшя, а планування є чи не найобхіднішим і найпродуктивнішим часом.

У мене є блокнот, в якому погодинно записую, де, з ким і яка зустріч, основні тези до дня. Не люблю електронних нотаток, для мене краще все записувати ручкою. Ще в мене хвороба блокнотів. Їх паралельно може бути п’ять. Той – для одного проєкту, а он той – для іншого. Там записала бюджет, а там – зустрічі. Але мені це зручно. А от ручки постійно гублю.

«Подорожі – як особистий вид релаксу, де зручності та умови не є важливими»

– Дуже люблю подорожувати! Для мене це особистий вид релаксу та перезавантаження. Причому я жодного разу не відпочивала в all inclusive. Іноді здається, що все, поїду туди, де мені приготують їсти, приберуть за мене, а я буду лише спати й ходити на пляж». Але ні! Бажання побачити цей світ якомога більше перемагає, десь беруться ті сили, і «все включено» відкладається. Ми з друзями самостійно складаємо маршрути, шукаємо лоукости на літак, шукаємо максимально дешеві варіанти житла. Часто це бувають квартири. Оскільки здебільшого ми подорожуємо компанією, то це іноді менш затратно, ніж, скажімо, хостели. Зручності та умови не є важливими, бо у квартирі ми тільки ночуємо, адже хочеться встигнути побачити більше всього.«А звідки у дівчат прапор? – Так вони ж з Волині!»

– Якось ми з друзями відпочивали в Чорногорії і записалися на автобусну екскурсію. Оскільки 95% площі країни вкрито гірською місцевістю, подивитися було на що! На початку мандрівки ми виявили, що майже всі люди в автобусі російськомовні і якось скоса поглядають на нашу компанію, адже в буремний 2014 рік ми розмовляли суто українською. На середині мандрівки люди навколо почали несміливо запитувати в нас (як на диво, українською), звідки ми й чому наша мова без суржику. Ми відповіли, що з Волині. На черговій зупинці з гарнющим краєвидом ми дістали прапор України, щоб сфотографуватися, і тут раптом до нас приєднався мало не весь автобус. Виявилося, що 80% туристів були з України, однак соромилися спілкуватися українською. А відповідь на запитання поза нашими спинами «А звідки у дівчат прапор? Так вони ж з Волині!» й досі смішить нашу компанію.

«Уперше сіла на велосипед у 27 років, і через два місяці на ньому підкорила три країни, здолавши 400 кілометрів»

– Дуже люблю на вихідних поїхати велосипедом за місто, наприклад, у ліс, але, на жаль, останні кілька місяців у мене на це мало часу. Найбільша дистанція, яку мені вдалося проїхати за день, – це 80 кілометрів. Хтось скаже, що це мало, але для мене на той момент це було багато, зважаючи на те, що вперше на велосипед я сіла у 27 років. І зробила це тому, що в рамках одного проєкту було заплановано велотур на шість днів через три країни. Сісти на велосипеді мене переконувала вся команда. Учасники з України, Польщі і Білорусі насміхалися з мене: «Як це так – головний координатор проєкту не проїдеться з нами?». І я не лише навчилась, а й втягнулася! Тоді ми проїхали 400 кілометрів за п’ять днів. Для мене це було великим досягненням.«Вважаю, що здорове почуття гумору і сміх – дуже важливі речі в нашому житті. Це допомагає і зняти стрес, і залагодити багато конфліктів»

– Ти знаєш, я пам’ятаю тригонометричні формули ще зі школи, але водночас не можу пригадати, що їла учора.

«У мене така філософія життя, що я намагаюся не складати уявлення про людину за словами і думками інших»

– Різні видання висвітлюють інформацію по-своєму. А оскільки я не лише організовувала школу журналістики в Луцьку, а й уважно слухала всіх лекторів, то з їхніх розповідей знаю, що будь-яку інформацію можна подати з різного ракурсу. І необов’язково це буде брехнею. Не обманувши, але не висвітливши хоча б один конкретний факт, можна настільки по-інакшому все подати, що ніхто й не зрозуміє, як же все було насправді. Знаючи, що цими інструментами користуються наші медіа, розумію, що достовірної інформації немає ні про кого. Ось так і з людьми: їх не буває абсолютно ідеальних, як і абсолютно злих. У когось одна інформація про людина і обставини, у іншого – інша. Це все суб’єктивно.

«Дуже не люблю самодурів, але це точно не про Ігоря Поліщука та Ігоря Палицю!»

– Ще рік тому я не могла й подумати, що буду працювати у Фонді Ігоря Палиці «Тільки разом», поки не поспілкувалася з Ігорем Петровичем особисто. Насправді це людина сили, розуму та мудрості. Те, як він орієнтується в економічних питаннях, у питаннях міста, розвитку області та країни, вражає. Я не уявляю, як стільки інформації може вміщатися в одній голові! Сила і впевненість, які ця людина випромінює, заряджають настільки, що хочеться перейняти цю енергетику й собі. Мені подобаються його погляди на розвиток міста. Дуже не люблю самодурів, але це аж ніяк не про Ігоря Поліщука та Ігоря Палицю, бо це люди, які дослухаються до думки інших. Це не ті, хто тупає ногами, мовляв, як я сказав – так і буде. І це я знаю не зі слів інших людей, а з власного досвіду роботи з ними.

«У Фонд по допомогу почали ходити одні й ті самі люди – ніби по заробітну платню»

– За час свого існування, а це уже понад дев’ять років, Фонд Ігоря Палиці «Тільки разом» реалізував безліч різноманітних програм. У попередні роки дуже популярною серед волинян була програма адресної допомоги населенню. Суть її у тому, аби підтримати людину у нелегкий період життя, дати хоч якусь мінімальну опору для того, аби почати рухатися далі. Але ми її на трошки призупинили, тому що якось так склалося, що по допомогу почали ходити одні й ті самі люди на постійній основі – ніби по заробітну платню. На мою думку, Фонд має робити більш стратегічні та глобальніші справи, а не просто «проїдати» кошти.

«Хлопчаки, які бігають у масках і залишають написи на стінах – вандали. Справжні вуличні художники – це освічені глибокі люди»

– Коли я прийшла до Фонду, то думала, що новенького зробити. І ми виграли три проєкти співфінансування з Українським культурним фондом. Вони довготривалі. Перший проєкт, який став моєю віддушиною, бо я дуже кайфувала, коли над ним працювала, – це фестиваль стріт-арту Lutsk Wallking, у межах якого вже створили чотири мурали, наразі майстри дороблюють «доповнену реальність» до них. Що це таке? Це фактично мультиплікація. Після встановлення на смартфон мобільного додатку AR Murals можна навести камеру на мурал і він почне оживати, а фігурки будуть рухатися. До кінця жовтня лучани і гості міста зможуть подивитися на цю «магію». Сам фестиваль тривав протягом двох днів, ми транслювали його онлайн. За відгуками з культурного середовища, все пройшло дуже круто, тому що ми захопили, власне, андеграунд – сучасну молодіжну тусовку. Тоді я зрозуміла, що наші вуличні художники – це люди із відповідною вищою мистецькою освітою. Не варто плутати їх із вандалами – хлопчаками, які бігають у масках і залишають написи на стінах. Вуличне мистецтво – це інше. Ці люди настільки глибокі, їм є про що розказати. Особисто в мене у свідомості після спілкування з ними розуміння цього виду мистецтва перевернулося з ніг на голову.«Інклюзія – це не про інвалідність, а про включеність цих людей у суспільство»

– І два інші наші проєкти (йдеться про реалізовані проєкти на посаді заступниці голови Фонду Ігоря Палиці «Тільки разом», – ВН) стосуються інклюзії. Інклюзія – це не про інвалідність, а про включеність цих людей у суспільство, співпрацю людей з інвалідністю і без інвалідності, їхня робота й навчання на одному рівні. І мені теж імпонують такі проєкти, тому що, ще працюючи в департаменті, познайомилася з організаціями, які працюють із сонячними дітками, і була вражена – у цих дітей немає ні агресії, ні негативних думок… Вони завжди раді тебе бачити! І вони заслуговують на достойні ролі в суспільстві. Але для цього з ними потрібно працювати, розвивати їх на такому рівні, аби вони могли бути повністю включеними у всі процеси.«Багато моїх знайомих, справжніх професіоналів, пішли у політику. І це прекрасно! Немає значення, від яких політичних сил. Важливо, що люди почали хвилюватися за своє місто»

– Я не знаю, коли в житті настав такий момент, але цього року, коли я переглядала списки не лише партії «ЗА Майбутнє», а й інших політичних сил, то зрозуміла, що добру половину тих людей я знаю. Багато моїх знайомих, справжніх професіоналів, пішли у політику. І це прекрасно! Немає значення, від яких політичних сил. Важливо, що люди почали переосмислювати поняття політики, хвилюватися за своє місто та не боятися брати на себе відповідальність за майбутнє.«Після смерті Олексія Веремійчика я наважилась зробити собі омріяне тату у вигляді квітучої яблуневої гілочки, що символізує життя, від початку і до його завершення»

– Давно хотіла татуювання, та все відтягувала. «А що скажуть люди? А може, це негарно? А раптом будуть засуджувати?». Але після смерті Олексія Веремійчика (ексочільника департаменту сім’ї, молоді та спорту Луцької міської ради, який загинув під час риболовлі 12 жовтня 2019 року, – ВН) прийшло чітке усвідомлення, що життя настільки коротке, що можна не встигнути зробити те, що тобі хочеться. Саме тоді я наважилася зробити омріяне татуювання у вигляді яблуневої гілки, де цвіт яблуні символізує життя – від моменту його зародження і до смерті.«Я до останнього не хотіла йти в політику! Але кому, як не нам, розвіювати стереотипи про чиновників та депутатів?»

– Мої друзі та знайомі мене переконали, що варто йти. І тоді я згадала слова покійного Олексія: «А чого ти думаєш? Хто, як не ми?». Ну, а власне? Кому, як не нам, було розвіювати стереотипи про чиновників? Можливо, те саме вийде і з політикою.Розмовляла Вікторія СЕМЕНЮК

Фото з особистого архіву Катерини Шкльоди

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---