Колишніх учителів не буває: чому ветерану педагогічної праці з Волині донині сниться школа

За плечима жительки села Підгайці Луцького району, відомої волинської поетеси Лукії Василевської – 45 років педагогічного стажу.

За фахом вона – вчитель української мови і літератури та історії. Але зізнається, що історія не так подобалася. Більше тяжіла до філологічного профілю. Щоразу, йдучи до своїх учнів, старалася не лише розкрити тему уроку, а й виховувати їх власним прикладом. Прикладами життя літературних героїв: таких, як Григорій Многогрішний з роману Івана Багряного «Тигролови». На прикладі простих сільських трударів, славних патріотів, що живуть поруч з нами. Адже оцей кожний приклад людських чеснот, національних цінностей вибудовує людину – добру, чесну, щиру, гідного громадянина своєї держави.

Професія вчителя, омріяна з дитинства

Героїня цієї оповіді з раннього шкільного віку мріяла стати вчителем. Бо виховувалася в сім’ї педагога. Її батько Володимир Григорович викладав у школі німецьку мову й співи. «Я зростала в учительському оточенні. Це був дружній, доброзичливий педагогічний колектив. Особливо запам’яталися виступи в драмгуртку, виїзди на природу, дні здоров’я», – поринає у спогади Лукія Володимирівна.

Ця напрочуд добра вчительська атмосфера пройняла до самих кісток. Після закінчення середньої школи в Берестечку батько запитав Лукію, куди ж вона збирається вступати. На це донька твердо відповіла, що хоче бути вчителькою. Не зупинили її татові слова, що це, мовляв, важка робота. Для дівчини батько був взірцем, непохитним авторитетом, тому вона була глибоко переконана: якщо він зміг працювати вчителем, то й вона зможе.

Коли в 1961 році з Луцького педагогічного інституту повідомили про зарахування Лукії Василевської на 1-й курс історико-філологічного факультету – її радості не було меж. Пояснює, що фах учителя української мови та літератури вона обрала, адже дуже любила читати. У пам’яті освітянки відразу зринає колиска дитинства – Перемиль на Горохівщині, де в сільській бібліотеці перечитала мало не всі книжки.У виші по цеглинах закладали фундамент спеціальності талановиті викладачі: шестидесятник, дисидент Дмитро Іващенко, Галина Мудрик, Лариса Рожило, Степан Забужко, батько письменниці Оксани Забужко. У цих видатних педагогів було чому повчитися.

Перший досвід виявився гірким

Після закінчення третього курсу на студентку чекало справжнє випробування. Це була практика, яку послали проходити в Криму, у місті Феодосія. Вже у свій перший рік роботи вчителем судилося стикнутися з великими труднощами. Українську мову довелося викладати в російськомовному оточенні. «Мені дали два шостих і два сьомих класи. Це були здебільшого діти моряків, які постійно змінювали місце проживання. Тому вони були звільнені від вивчення української. Півкласу її вчили, півкласу не вчили», – розповідає Лукія Василевська.

Звільнені учні все одно були присутніми на уроках. Не маючи чим себе зайняти, бешкетували, гралися, іноді кепкували з незрозумілих українських слів. Давався взнаки складний перехідний вік.

Невисока на зріст, зовсім юна практикантка, яка кілька років тому й сама була школяркою, не знала, як давати раду підліткам.Лукія Володимирівна не приховує, що після такого бойового хрещення могла б розчаруватися у вчительській професії. Та не з її характером. Стала шукати підходи до учнів. Руку допомоги тоді простягнув педагогічний колектив школи, де працювала, на чолі з Марією Іванівною Дрьоміною. Директорка, мабуть, таки помітила у студентці здібності до вчителювання. Адже якось за нагоди підбадьорила, підтримала добрим словом, що з неї вийде хороший педагог.

Вчительська доля – нелегка

У порівнянні з феодосійськими школярами, сільські учні в Чарукові виявилися золотими. Спокійними, слухняними, врівноваженими, привітними. «Це ж були 60-ті роки. А зараз діти зовсім не ті. Нинішнім учителям не позаздриш», – переноситься думками в наш час поважна освітянка. – Та що поробиш? Доля педагога ніколи не була простою. А тепер – і поготів. Але ж треба комусь і сьогодні нести нелегкий учительський хрест».П’ять років роботи в Чаруківській школі залишили добрий слід в її пам’яті. Потім вісім років учителювала в селі Лище. Тут величезну роль у становленні Лукії Василевської як фахівця зіграла завуч школи, дуже сильний методист Надія Петрівна Радіонова, удостоєна звання Заслужений вчитель України. У наданні методичної допомоги колегам їй не було рівних.

Поетичний дар відкрила… хвороба

Найдовше, з 1981 року і до виходу на заслужений відпочинок, Лукія Володимирівна працювала в школі села Підгайці. Так сталося, що в 1984 лікарі виявили в неї проблеми зі здоров’ям. Пережитий нервовий стрес відкрив талант до написання віршів. І ця поетична творчість теж допомагала в шкільній роботі. «У школі ми почали організовувати поетичні вечори, зустрічі з відомими письменниками. Адже мені дуже хотілося, щоб діти їх побачили, познайомилися з ними. Учасниками таких заходів були Василь Гей, Йосип Струцюк, Петро Мах», – знову занурюється в минуле волинянка.Лукія Василевська друкувалася в республіканських журналах, у місцевих газетах «Слава праці», «Волинь», альманахах «Перевесло», «Світязь», у колективних збірках «Живиця слова», «Прорив», «Зорі над Стиром», «Обпалені надії». І сама є автором поетичних збірок «Світ любові», «Барви рідної землі», «Заповітне», «Мелодії рідного дому». Зокрема, остання пройнята любов’ю до села Підгайці, односельчан, дітей, школи.

Каже, що завдяки літературній творчості та фаху мовника її сьогоднішнє життя на пенсії не є пасивним. Адже до неї звертаються як до філолога, щоб коректувала, редагувала книжки, запрошують на різні творчі заходи. Пані Лукія – активна учасниця районної літературно-мистецької студії «Зорі над Стиром», членом якої вона є понад 30 років. З 2005-го – у лавах Асоціації незалежних письменників імені Павла Чубинського.

Хто ж він такий – справжній вчитель?

У поезіях Лукії Василевської вчительська тематика займає вагоме місце. Бо понад чотири десятиліття частинку своєї душі й серця віддавала школі, дітям. Жінка бере до рук свою збірку «Заповітне», показує в ній цілий розділ, присвячений вчителям. На очі їй потрапляє вірш «Урок літератури». Читає тремтячим голосом, ледь стримуючи сльози.Знов урок літератури в школі,
Як люблю поезії слова!
Симоненка вірші мимоволі
В пам’яті – як музика жива.
Бачу не лише учнівські очі –
Ще й інспектори у клас ідуть.
Знаю: контролюючі охоче
Вчительські недоліки знайдуть.
Бесіду веду, читаю вірші,
До сучасності в’яжу місток.
Відповіді учнів значно гірші,
І так довго не луна дзвінок…
І мене уже беруть на кпини,
Бо не так, мовляв, урок вела…
Прокидаюсь… Це ж усе приснилось –
Сорок літ я школі віддала.

Жінка на мить замовкає, бо від хвилювання не може говорити. Коли опановує себе, зізнається, що школа їй сниться до сьогоднішнього дня.

І хто після цього буде заперечувати, що колишніх вчителів не буває?!

То хто ж він – справжній учитель? На це питання ветеран педагогічної праці відповідає, не задумуючись: «Це в першу чергу вчитель, який любить дітей».

Нічого нового. Як і сто років тому…

Ірина РЕПЕТУХА

Фото з архіву Лукії Василевської

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---