Коли я згадую Майдан: спогади волинянки

Цьогоріч на Різдво до Києва з’їхалися мої волинські родичі. Вони особливо хотіли побачити Майдан, місце, де в 2013-2014 роках відбулися історичні події, що кардинально змінили хід української історії. Про Революцію Гідності досі розповідають як про унікальне явище в цілому світі. Бо, здається, ніколи й ніде не було такого, щоб звичайні, а головно беззбройні люди повалили диктаторський режим. Щоправда, й заплатили найдорожчим – життям 107 Героїв.

Про події, які відбулися 5 років тому згадує волинянка Жанна Куява.

***

Щойно виходимо з метро «Хрещатик» на алею Героїв Небесної Сотні, помічаємо високі загорожі довкола великої земельної ділянки, підготовленої для забудови. Тут має бути Національний меморіальний комплекс Героїв Небесної Сотні – Музей Революції Гідності, – дізнаємося з інформаційних стендів. Цікаво, що у конкурсі на проект меморіалу брали участь архітектори з 20 країн світу. Переміг авторський колектив: Ірина Волинець зі Львова та Марія Процик, яка проживає в Нідерландах. За задумом, це мають бути шлях пам’яті і стела пам’яті зі 107 гранітних плит. На кожній – ім’я Героя Небесної Сотні. Елементи стели – щити, які відображають, як люди, єднаючись, обстояли свою гідність і право на свободу. Висаджені вздовж алеї 107 лип нагадуватимуть про героїв у позитивному сенсі, з думкою про майбутнє. Як пояснили архітекторки, меморіал має бути не лише місцем ушанування, а й простором для життя – того, за що боровся Майдан.

Однак будівництво меморіалу почнеться нескоро. Печерський суд Києва наклав арешт на ділянку, де заплановано забудову, і в січні цьогоріч його продовжив, аби зберегти обстановку «на місці злочину на час проведення слідчих експериментів». На цьому наполягли адвокати потерпілих у справі екс-беркутівців.

Тим часом Національний музей Революції Гідності ось уже четвертий рік проводить велику роботу, аби зберегти пам'ять про події на Майдані, збирає свідчення, документи, усні історії та предмети. Натепер колекція включає понад 2000 предметів, близько 500 аудіо- та відеоінтерв'ю, документальні фотографії, книжкові видання тощо. У приміщеннях Українського дому та Федерації профспілок тимчасово адаптували адміністративну частину Музею з фондовою колекцією, тут створюють змінні експозиції, проводять екскурсії. На самому Майдані Незалежності та в інших точках Києва розмістили мережу інформаційних стендів «Місцями Революції Гідності», з яких гості столиці дізнаються історію та значення цих місць.

...Підходимо до каплички з хрестом та портретами загиблих. Мовчимо. Так багато облич...

Спускаємося алеєю до Майдану Незалежності, на деревах – усе ті ж портрети загиблих.

«Зараз тут прибрано й чисто, а тоді було чорно-чорно. І в крові все», – згадую найжорстокіші розстріли 20 лютого. Вказую на готель «Україну», кажу, що тут я переховувалася з 18 на 19 лютого після кривавого розгону, в який теж потрапила...

І спогади накочують миттєво.

***

21 листопада 2013 року в Facebook кинули клич, що мусимо вийти з протестом проти влади, яка раптово скасувала намір підписати Угоду про асоціацію з Євросоюзом.

Того вечора накрапував дощ. Ми з сестрою вбралися у зимові вдяганки, щоб уночі не замерзнути, й хутко приєдналися до сотні інших активістів, що вийшли на протест. Все це попервах здавалося радісним дійством, нам в дублянках аж душно було, так натхненно й збуджено почувалися! Зібралася переважно молодь, хтось робив прямі відео-включення через інтернет, хтось фотографував, а хтось роз’яснював, як саме український уряд під керівництвом Миколи Азарова призупинив курс на євроінтеграцію.

Тоді ми отримали жовто-блакитні стрічки як символ приналежності до тих, кому небайдуже. Згодом, як відомо, у такі кольори вбереться чи не вся революційна Україна. Принаймні, за стрічкою, запахом диму або Гімном України на вустах можна було легко розпізнати «своїх». Адже радісно все тільки починалося. На нас чекали шалені три місяці тривоги й боротьби, після яких ніхто вже не був таким, як раніше.

***

Відчуття, що на Майдані зібралися «твої» люди, що тільки з ними почуваєшся в безпеці, особливо загострилося після того, як побувала на Антимайдані. Того дня відбувалася позачергова сесія Верховної Ради, тож до Києва з’їхалися прихильники влади. Вони зібралися в Маріїнському парку з гаслами «Стоп Майдан» та «No! to Bandera».

Отож, як журналістка, вирішила почути позицію й цих людей.

«Ми тут стоїмо за свою ідею, за свого президента, – з агресією мовила одна з жінок. – Бо наші шахтарі пропрацювали по 30-40 років і яка у них пенсія? А в Західній Україні ніхто не працює, всі живуть за кордоном, а пенсію отримують тут! З яких грошей Західна Україна отримує пенсію? Всі податки наші йдуть вам! Ми знаємо, що ви там живете багатше, ніж ми, за наш рахунок», – почула на свою адресу.

«Але ця влада катує і вбиває людей», – мовила у відповідь. Тоді вже вбили Сергія Нігояна та Михайла Жизневського. Це шокувало майданівців і посилило відчуття того, що без кривавих розправ не минеться, що ця «добра», на думку антимайданівців, влада налаштована рішуче.

Однак жіночці так не здавалося.

«Он показували по телевізору бомжа з Донецька, то він казав, що його на Майдані нагодували, помили, ще й гроші платять».

«Хочете сказати, що люди йдуть під кулі за гроші?» – поставила останнє запитання.

«Сто процентів», – дістала у відповідь. І ніби в обличчя мені плюнули.

***

Я і тепер зустрічаю людей, які нарікають на Майдан. Бо «це він призвів до війни на Донбасі». Чи просто закид: «І що він мені дав, цей Майдан?».

З такими людьми не порозумієшся, не раз переконувалася. Бо так може говорити тільки той, хто на Майдані не був. А отже, йому справді Майдан «нічого не дав».

Не забуду зустрічі з 52-літнім натоді Ігорем Думанчуком зі Львівщини. Чоловік дивом лишився живий після кривавих лютневих боїв: куля влучила йому в груди, але від смерті врятував бронежилет. Ще плачучи інтерв’ю не брала, а з паном Ігорем вийшло саме так.

«У мене стріляв бойовик таким набоєм, як шрот. Це є дванадцятий калібр. З такими кулями на кабана ходять, а вони ними нас відстрілювали», – розповів тоді.

Коли сказала йому: «Ви – герой», пан Ігор віднікався.

«Ні, пані, я живий. Ось герої України, – вказав на портрети Героїв Небесної Сотні. – Коли перших ховали, то плакав, сліз не міг спинити, – дістав закопчену хустинку, втер скупу сльозу. – Хустинка моя бойова, не перу її... Ні цієї куртки, ні цієї шапки, ні шарфа, ні штанів нікому не дам випрати. Висітимуть ці речі в гаражі, поки житиму. Хай діти й онуки бачать і знають, за що я воював...».

***

Я теж була серед тих, хто 18 лютого прийшов на так звану мирну ходу до Верховної Ради з вимогою проголосувати за повернення до Конституції 2004 року.

Тисячі протестувальників зібралися на мітинг, який у результаті перетворився на криваве побоїще. До кінця дня стало відомо про сотні поранених і чотирнадцять загиблих. Той день назвала чорним вівторком, пережила великий стрес, адже смерть відчувалася просто за плечима. Коли купка нас, схожих на беззахисних мишей, втікала й переховувалася між будинками, за спинами почувся скажений репет: «Сукі! Убівать будєм!». За мить ми вилетіли на спорожнілу та розгромлену Інститутську, що вражала чорнотою. Все було розтоптане й змішане з брудом. І тільки шеренги беркутівців у чорних обладунках над усім височіли...

Ліворуч на барикаді сиділи побиті чоловіки, їхні голови й груди були залиті кров’ю. Посеред дороги лежав скривавлений непритомний, біля нього й упала, сподіваючись, що якимсь чином порятує. Так і вийшло: мене не зачепили. Тоді ми з подругою та іншими жінками ще кинулися допомагати пораненим. Але до тями приходили вже пізніше. Годі було забути порожні й байдужі очі молодих бойовиків. А кров майданівців набула значення жертовності, рідності та безстрашності.

Та, як відомо, чорним днем на Майдані стало 20 лютого, коли людей відстрілювали, як здобич на полюванні. Тоді загинуло понад сто героїв-майданівців.

***

Описуючи якось кухню Майдану, зокрема козацькі, бандерівські, закарпатські страви, якими годували майданівців, натрапила й на кримськотатарський намет, де в 140-літровій каструлі кухар на ім’я Мустафа готував плов. Ним чоловік та його два сини щодня годували понад чотири сотні людей.

«Хочемо допомогти Євромайдану, всьому українському народу – разом прийти до перемоги», – сказав тоді кримчанин.

***

...По поверненню з Києва телефонує мама. Каже, всі розпитують, як там столиця, а я не можу нічого веселого розповісти, перед очима портрети загиблих. Про них одних думаю, коли згадую Майдан.

Фото авторки та Роксолани Сьоми

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---