Кіноперегляди в аматорській студії «Волинь»: новий погляд на рідну Десяту музу

Всевидюче око кінокамери уважно стежить за життям людей великого міста. Воно безпристрасно фіксує абсолютно все: ось волоцюга прокидається на міській лавці; трамваї, авто, брички снують вулицями одночасно в усіх напрямках; злагоджено обертаються складні механізми верстатів на великому заводі; молода жінка народжує дитину; гірник б’є відбійним молотком в шахті; швачки шиють, а телефоністки з’єднують…

Хроніка одного реального дня міста без сценарію і постановки – це останній спільний експериментальний фільм «Людина з кіноапаратом» творчого тандему радянських кіномитців Дзиґи Вертова (псевдонім Давида Кауфмана) і Михаїла Кауфмана. Знятий у 1929 році, в 2014 році він був визнаний Британським кіноінститутом (BFI) найвизначнішим документальним фільмом усіх часів.Перегляд цього шедевру світової документалістики, що був анонсований луцькою журналісткою та кіноаматоркою Світланою Зозулею, відбувся 23 листопада в приміщенні народної аматорської кіностудії «Волинь». Це вже четвертий вільний перегляд українських фільмів, організований нею спільно з режисером студії Олександром Савчуком, за технічної підтримки Волинської обласної філармонії, після проведеного тут у цьому році ремонту.

Фільм «Людина з кіноапаратом» є взірцем «кіноцтва» у чистому вигляді – «створення справжньої міжнародної абсолютної мови кіно» на відміну від кінематографа, скомерціалізованого «стада лахмітників, які торгують своїм одягом», як висловилися його автори. Про це Світлана розповіла гостям перегляду перед початком сеансу, відповіла на їхні численні запитання.Ажіотажу на кіноперегляді не було – прийшли колеги по студії, старі друзі, декілька нових зацікавлених гостей. Але Світлана ніколи не керувалася масовістю «для галочки» у цій роботі, розуміючи, що це – реальний показник зацікавленості волинських глядачів національним кіномистецтвом. І він є направду невисоким.

Вибір фільмів для попередніх кінозустрічей теж промовистий: це «Камінний хрест» Леоніда Осики, «Анничка» Бориса Івченка. Чому саме вони?

Світлана пояснює: «Символічно, що обом цим шедеврам українського поетичного кіно по 50 років. Готувала невеличкі анотації до стрічок перед їх демонструванням, розповідала про факти з життя режисерів – саме ті, які характеризували цих майстрів кіно як звичайних людей, яким ще й було призначено долею вірно служити 10-ій Музі за будь-яких суспільно-політичних та особистих обставин».7 серпня цього року у Світлани відбувався творчий вечір під символічною назвою «Політ над кіном Зозулі», під час якого глядачі побачили 12 короткометражок, створених нею як режисером-аматором за підтримки однодумців – вчителів, колег по аматорському кіно: Валерія Бєлова, Бориса Ревенка, Василя Гальчуна, Володимира Махна, Ігоря Тимощука, Павла Лісівненка, Леоніда Тивонюка, Євгена Подшивалова, Миколи Махна, Галини Падалко.

Насправді, регулярні перегляди фільмів учасників кіностудії були звичним форматом тоді, коли «Волинь» активно знімала, монтувала, демонструвала, одним словом, – творила.

Світлана пригадує підготовку й участь волинських аматорів у кінофестивалі «Моє місто – моє життя», який організовувала міська влада під керівництвом Антона Кривицького у 2003, 2005 і 2007 роках.

Журналістка спостерігала тоді неабияке творче піднесення, рух в кіностудії й нині зауважує: «Тепер я розумію, що я потрапила до кіностудії у розквіт її діяльності. На тій техніці, носіях, які тоді існували, вони робили фільми, які стали ключовими, отримали багато відзнак і нагород на різних фестивалях – всеукраїнських і міжнародних. Підтягувалась творча молодь. Тоді з Борисом Ревенком почав навчатися і працювати оператор Володимир Махно. Добре, що у світі професійного кіно маємо українців Олеся Саніна і Сергія Михальчука, які теж колись бігали аматорами до творчого підвалу кіностудії. Приємно чути сьогодні про кожен новий творчий здобуток ще одного колеги, який долучився до нас під час участі у третьому за ліком луцькому кінофесті в 2007 році, – Леоніда Тивонюка».А як молода журналістка потрапила до кіностудії «Волинь»?

Свою роль відіграла зустріч, яких так багато в цій роботі, «Зозулька» розповідає: «Я познайомилася у 2003 році на одному із заходів у Палаці культури з Валерієм Бєловим, який і привів мене до кіностудії, познайомив з Борисом Ревенком, Василем Гальчуном. Згодом я познайомилася з Омеляном Іванюком, Іриною Левчанівською, Віталієм Герасимлюком… Загалом, із великою когортою творчих людей, пов’язаних із кіномистецтвом. За освітою Валерій Миколайович був журналістом, як і я, і на той час вже працював у студії сценаристом, режисером. Він був обдарованим фотохудожником».Тоді ж Світлана почала пробувати свої сили в створенні фільмів – знову ж таки, завдяки Валерію Бєлову: «Якось він мені сказав: «Ти ж зі словом працюєш. Напиши сценарій!» У першій моїй «кіноспробі» «Ілюзії чи химери?» 2003-го року він здійснив режисуру, адже, як і я, загорівся темою графіті в Луцьку. Багато фільмів знімала разом з Борисом Павловичем. І усе це, переважно, на громадських засадах, окрім призів на кількох всеукраїнських і міжнародних фестивалях».

Фільм «Ілюзії чи химери?»

Як виявилося з часом, яскравий фестивальний період 2000-их років змінився помітним затишшям у цьому творчому осередку. Особливо складно було після смерті Бориса Ревенка. Цинічне пограбування кіностудії і викрадення особистих безцінних архівів Боба (так називали Бориса Павловича колеги, друзі) та трофейної фототехніки Ірини Левчанівської для Світлани Зозулі – незагоєна досі душевна рана.

Про це вона згадує ледь не зі сльозами на очах: «Уяви, з восьми десятків кіно- і фотоапаратів, проекторів, які увійшли до основної експозиції відповідного музею, залишилося десь приблизно 20… Важко про це згадувати. Ще й тому, що я в той час вже не була оформлена офіційно як завідувач музею і не могла зайти в студію, щоб банально перевірити, чи все на місцях. Добре, що в іншій кімнаті хоч дещо залишилося із відкладеного запасного фонду, а окрема експозиція старої техніки декілька років була в оренді Музею технічного прогресу в «Адреналін Сіті». Завдяки цьому її вдалося зберегти недоторканою.«Тоді я також усвідомила, що Борис Павлович як керівник студії цілком взяв на себе усі адміністративні, господарські турботи. Ми, аматори, займалися лише творчістю. Коли ж його не стало, відчула на собі весь тягар цієї нелегкої фізичної та бюрократичної роботи, якої вистачало. В міру своїх сил і часу намагалася її робити. І, звісно ж, не тільки тому, що мені вже платили за це (півставки – 800 гривень)».Але вже у 2015 році Світлана відновила перегляди фільмів у кіностудії. Насамперед, відбирала кінострічки волинських аматорів. Завдяки «золотим часам» вдалося зібрати неабиякий архів таких фільмів. Зараз, коли після ремонту приміщення «Волині» приємно вражає затишком і унікальною атмосферою, Світлані інколи пригадується той непростий період, коли доводилося витирати зі стільців наліт грибка, щоб дозволити відвідувачам сісти для перегляду кіно.

Досі існує серйозна проблема з каналізацією, вирішити яку нещодавнім інтернет-голосуванням за громадські проекти від міськради не вдалося. Виконувач обов’язків мера міста Григорій Пустовіт після чергового підтоплення приміщення кіностудії в листопаді цього року підтвердив, що це – гостра комунальна проблема, що потребує ширшого, ніж громадське, вирішення.У цьому підвальному приміщенні – декілька облаштованих кімнат з дійсно безцінними речами. Звісно, для тих, хто розуміється. І пам’ятає. Зала для переглядів, режисерська, склад з плівками, фотографіями, книгами, документами… Старі фотоапарати з назвами, невідомими луцьким тінейджерам; грамофон з платівкою, який можна накрутити, і він буде грати; картини, авторів яких вже почасти неможливо ідентифікувати; світлини з незабутнім Ревенком і його колегами-студійцями; символічний куточок пам’яті Івана Миколайчука, який, за спогадами «старожилів», тут побував 1985 року не тільки з творчим візитом, а й на неформальних нічних посиденьках…

«Фактично, це – «музей покинутих секретів», за однойменною назвою книги Оксани Забужко», – експромтом мовила Світлана Зозуля, яка щиро дякує всім небайдужим глядачам і людям, які ще пам’ятають стежину в «творчий підвал» у самому центрі Луцька.«А чи знімають сьогодні тут фільми?» – запитую у співрозмовниці. «У мене є ідеї нових короткометражок. У цьому році вдалося, за підтримки давнього друга нашої «Волині», очільника братньої народної аматорської студії «Дубно» Миколи Величковського, зробити відеозамальовку за дубнівським сюжетом. Змонтував її Павло Лісівненко. Але виходить, що основним ідейним і творчим ініціатором цього процесу сьогодні є лише я», – зі щирим жалем відповідає вона.

Багато спогадів і щемка ностальгія... Перше, що відчуваєш тут. У Олександра Савчука, який своїми руками навів тут лад і «зігрів» приміщення, головна турбота – зберегти його і підтримати цю неповторну атмосферу. Перегляди, які тут влаштовує Світлана Зозуля (яка, до слова, зараз не є штатним працівником кіностудії), – це цінні години спілкування з небайдужими глядачами про українське кіно: «Не всі українські фільми сьогодні створюють для душі, для підтримки й утвердження нашої самоідентифікації як нації, зазвичай, тільки задля касових зборів. Не всі стрічки спонукають до роздумів, є такі – лише «аби пореготіти». Розумію, що другого Івана Миколайчука, Юрія Іллєнка в українському кіно вже не буде… Добре, що, зокрема, є згаданий Олесь Санін».

Сьогодні народна аматорська кіностудія «Волинь» – не лише спогади про тих, хто у ній творив. Це також Олександр Савчук і Світлана Зозуля, які надихають своїх сучасників прийти сюди знову і знову – переглянути гарні, але незаслужено забуті українські фільми.

То хто ж сказав, що «кіна» не буде?!?Фото Валерія Бєлова – з архіву студії «Волинь».

Фото події – глядачів Андрія Ковальчука, Світлани Зозулі й авторки

Фото – з особистого архіву Світлани Зозулі

Переглядала фільм і спілкувалася з Світланою Зозулею Маша Пилипчук

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---