Кілька місяців жив сам на лінії вогню: історія переселенця, який знайшов прихисток на Камінь-Каширщині

74-річний Валерій Малєєв, тепер уже камінь-каширець, до останнього не хотів полишати рідної хати в Краснопіллі, де з березня точилися тяжкі бої. У нього перед очима одна за одною від ворожих снарядів згасали людські домівки, поки не лишилося жодного вцілілого будинку.

Авіаудари врешті, зруйнували і його обійстя вмить перетворивши все тяжко нажите роками на попелище. Чоловік заледве й сам не згорів: дніпровські лікарі відчайдушно боролися за його життя й дивом врятували від ампутації обгорілі ноги, пише газета «Полісся».

Та навіть коли потрапили на мирне Полісся, трагічна смуга не закінчилася для родини. Серце дружини пана Валерія не змогло витримати пережитого й побаченого, поневірянь по світу на старості літ і невизначеності. Вона знайшла вічний спочинок за тисячі кілометрів від малої батьківщини – на кладовищі Каменя-Каширського. Єдиною підтримкою для пенсіонера залишається донька Ніна, яка й доглядає його тут.

Читати ще: Щодня змушували вчити вірші про «родіну Росію»: луцька прикордонниця – про 7 місяців полону

Минулого літа подвір’я Ніни Матяш із Долини (Донеччина) потопало у квітниках, виноградниках. Рядами тягнувся до неба молодий садок. Вона лише от-от нещодавно переїхала сюди зі старої квартири, яку заповіла на придане дочці, й облаштовувала вже на новому місці свій райський куточок.Час до часу навідувалась до батьківського обійстя у сусіднє Краснопілля, де минало її дитинство. Тепер же до того, що лишилося від їхніх хат, веде тільки розбита дорога, по обидва боки якої тягнуться, наче «уквітчані» мінами і ракетами, могили, руїни чиїхось домівок, мрій та планів.«Долина та Краснопілля плавно переходять одне в одне, наче один населений пункт. Тут пролягає траса стратегічного значення. Але ми до останнього зберігали спокій, адже звикли до вибухів ще у 2014 році. Тоді війна не дотягнулася до нас буквально 20 км, ми приймали біженців зі Слов’янська. Дізнавшись, що окупанти уже під Ізюмом, були переконані, що вони підуть цим шосе через наші села із Харківщини на Слов’янськ.

Читати ще: Бачити і малювати серцем: як художник, що переїхав на Волинь з Донеччини, допомагає ЗСУ

А після перших прильотів по будинках почалась активна евакуація. 25 березня потягом «Краматорськ-Львів» поближче до Польщі вирушили і я, моя сестра та її діти. Сестра одразу поїхала за кордон. А я залишилась тут. Моя донька на той момент була вже у відрядженні в Тернополі, вона – поліцейська. Тому від початку повномасштабної війни її скеровували працювати і на Волинь, і на Тернопільщину, тепер у Дніпро. Разом з нею країною гастролює наше кошеня, яке не могли лишити напризволяще», – розповідає пані Ніна.

Батьки ж залишилися вдома, бо не сподівалися, що «русский мир» так близько підбереться до них. Тримали, до того ж, чимале господарство, треба було те все годувати. Планували посадити город. Однак авіація уже так почала бомбардувати, що чоловік через місяць відправив звідти і дружину: жінка закинула мішок з речами на плечі й попленталась полями за село. Там її підібрали волонтери й довезли до Слов’янська.

«На два села лишилось лише кілька осіб. Люди пробували садити городину, бо були впевнені, що ми швидко переможемо. Треба буде щось їсти… Бо наші військові дуже мужньо й відчайдушно тримали оборону. Хай які обставини складалися, вони відкривали друге дихання й все одно стримували навалу. Це правда! Вони не дали окупувати села… От ми ту бульбу тільки в землю закопаємо, через годину вибух – і вже та картопля повилітала з поля…

Читати ще: Били струмом, катували паяльником: житель Куп’янська розповів про тортури росіян

А з травня то я взагалі лишився сам-один. Уже не було ніякого зв’язку, боєприпаси раз за разом почали прилітати на мій город. За тим влучало вже й у двір. Курей перебило. Поросят випустив, щоб гуляли, бо корми згоріли», – наче сюжет якогось фільму оповідає Валерій Іванович.

Наші військові часом навідувались до єдиного жителя Краснопілля, приносили якісь пайки поїсти, а він ділився з ними яйцями, овочами. Коли ракета потрапила у його хату, дах знесло одразу. Але одяг й решта речей вціліли. Тоді чоловік перейшов ночувати у сусідську будівлю, до дочки.

«О другій годині ночі прокинувся від чергового потужного вибуху: другий снаряд влучив у мою оселю, вона спалахнула. Якби спав там, то мене вбило б одразу. А наступного дня горіла вже моя літня кухня. Поряд з нею зайнявся й сарай. Я скільки міг, з колодязя старався носити воду й гасити. Під час останньої пожежі вогонь охопив і мене. Одну ногу встиг загасити, а інша не піддавалася. Моментально отримав опік четвертого ступеня, прогорів аж до кістки. Може, то й фосфор був, бо горіло, здавалося, ізсередини навіть тоді, коли візуально нічого не було видно», – розповідає пенсіонер.

Скільки він часу пролежав сам на сам із бідою, нічого не ївши, – не пам’ятає. Днів зо п’ять. Зв’язку не було, людей поблизу також. Пересуватися не міг. Рвав простирадла й перемотував рани. Була на вулиці жахлива спека. Нарешті, одного з ранків, почув голоси. Це йшли наші солдати. Вони й врятували його. Винесли пішки розбитими дорогами до проїзної ділянки та відправили машиною у лікарню Слов’янська.Медики просто на вулиці з відер покупали пацієнта й почали оглядати. Почистили рани, зробили перев’язки. Але сказали, що доведеться ампутувати одну ногу, надто критична ситуація. Рідні, які на той час були вже там, забили на сполох й перевезли потерпілого у Дніпро в опікову лікарню. Там його виходжували майже два місяці: лікарі зробили диво, двічі прооперували пенсіонера, зберігши обидві нижні кінцівки.

І лише тоді чоловік усвідомив, що у нього нічого не залишилося. Треба рухатися далі. Так у серпні з дружиною та дочкою разом потрапили на Камінь-Каширщину.«12 серпня ми стали камінь-каширцями. Господиня орендованого дому віддала нам посаджений город, з мамою ще встигли викопати картоплю.

А через три тижні неньки не стало: серце не витримало, обірвався тромб», – досі не вірить у сказане пані Ніна.

Читати ще: Пацієнти з «ДНР», фільтрація та втеча через Росію: лікар, який переїхав на Волинь з окупованого Куп’янська, – про жахи «руского міра»

Зараз Валерію Івановичу пересуватися ще складно, але тішиться, що за цей час уже достатньо відновився й може помаленьку спиратися на обидві ноги. А Ніна Валеріївна час до часу нервово перебирає у руках в’язку ключів від чотирьох домівок: своєї квартири та хати, батьківського та сестринського дому.

1 жовтня вона їздила в рідний край. На місці її мрій лишилася тільки купа розбитої цегли. На території працювали сапери, тож цивільних не всюди пускали. Села стали примарами…«У нас зажди були запаси всього наперед: дров, консервації тощо. Ми жили майбутнім. Але після пережитого й втрати мами почали жити одним днем. До весни ми точно будемо камінь-каширцями. А далі час покаже, що робити… Тут люди одразу стали нам рідними: сусіди підгодовують нас й усім діляться, міськрада допомогла з пошуком житла, дровами, похованням мами.

Лікар Ігор Перепилиця, жертвуючи своїм часом, приходив до нас додому оглядати батька. Окрім надання медичної допомоги, завжди підтримає нас ще й добрим словом. Ми вдячні, що нас тут так прийняли, – зі щирістю каже вона. – Вертатися нема куди, але досі не можу викинути ті ключі від уже зруйнованих будинків. Бо все ще жевріє десь надія прокинутися від цього жахливого сну й відімкнути ними двері своїх рідних хат у Долині та Краснопіллі».

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---