Хімія кохання: медичний психолог з Луцька про те, як бути щасливими в парі

Кожен мріє про міцну сім’ю, гармонійні стосунки. Не секрет, що для цього потрібно багато працювати над собою, відкинути власні егоїзм і лінь. Але трапляється, що люди, хай як сумлінно працюють над розвитком та зміцненням стосунків, усе одно не знаходять омріяного щастя. Що заважає нам бути щасливими у парі? Це з’ясовували в ефірі програми «Психолог і я» телеканалу «Аверс» із фахівчинею з сімейних стосунків, медичним психологом, гештальт-терапевтом Катериною Голоскоковою.

Як відрізнити кохання від закоханості? Чи правильно роблять люди, які поспішають узаконити стосунки?

Якщо з точки зору медичного психолога взяти й описати людину в стані закоханості, то це фактично така клінічна картина розладу особистості. Тобто коли ми закохані, це дуже специфічний стан. Можна мати бурхливий роман, але це не гарантія того, що з цією людиною вдасться добре жити.

Еволюційно природа нас не готувала до того, щоб ми були щасливі чи задоволені. Їй на це байдуже, ми маємо виживати. А для того, щоб виживати перш за все як біологічний вид, ми маємо зустрічатися одне з одним і створювати пару. У цьому сенсі, коли ми закохуємося, то це справді хімія. Це специфічний коктейль гормонів, що робить нас неуважними до дрібниць, захопленими людиною настільки, що ми бачимо те, що хочемо бачити, те, по що йдемо у стосунки.

Основну роль у стані закоханості грає гормон дофамін. Його виявили ще в минулому столітті, коли досліджували центр задоволення. Коли ми закохуємося, дофамін нам ніби обіцяє задоволення при наближенні до об’єкта. Що більше ця людина зверне на нас уваги, то щасливіші ми будемо. У цьому коктейлі є і серотонін, і ендорфін.

У гормонах є одна особливість: вони змушують нас діяти. Але вони дуже швидко виробляються і дуже швидко вщухають. І цей період закоханості, звісно, в кожної людини індивідуально, не триває більш як шість-дев’ять місяців. А от тоді вже почнеться цікаве, бо одного прекрасного дня доведеться відповідати на питання: «А хто зі мною? Із ким я?».

А чи можна пояснити з наукової точки зору, чому в одну людину ми закохуємося, а на іншу, яка нічим не гірша, не звертаємо уваги, нема іскри?

Наші великі очікування часто призводять до великих розчарувань. Нам здається, що коли ми зустрічаємо людину, яка нам підходить, то вона задовольнить усі наші запити. Якщо звернутися до лірики, романтичної літератури, то прочитаємо: «Ця людина зробить мене щасливою чи щасливим». Ніхто нікого щасливим не зробить. Якщо людина сама по собі не може бути щасливою, то інша людина тут безсила.

Ідеальний образ людини, яку я нібито шукаю, насправді формується в дитячому віці, десь у три-п’ять років. Фактично, ми вже тоді вирішуємо, яким буде наш принц чи якою буде наша принцеса.

Читати ще: Плакати – можна. Просити про допомогу – треба. Поради психолога, як допомогти собі у миті відчаю

Біологічно ми фактично за 45 секунд вирішуємо, чи ця людина може бути нашим партнером. А от далі вже починається те, що називається іграми розуму.

Якщо дитина виховувалася в сім’ї, яка дуже заточена на конкурентність, то хтось може бути дуже хорошим, але їй нецікавим. Це знайоме, що ми намагаємося побачити в людині, і є прив’язаність, яка у нас сформована в дитячому віці.

Чи правильною є думка, що часто в партнери чоловіки обирають жінок, схожих на мам, а жінки – схожих на тат?

Це трошки викривлена психоаналітична теорія. Фактично це не зовсім так. Людина обирає партнера, який здається їй рідним, знайомим, не обов’язково зовні, але в якихось проявах чи рисах характеру нам здається нашим. А це саме те, що ми беремо в стосунках з батьками. І тоді це притягуємо у доросле життя. На жаль, це може бути не дуже корисне для нас.

Далі ми переходимо в стадію кохання?

Далі ми переходимо в стадію кризи. Чомусь багато хто вважає, що можна побудувати стосунки, оминувши її. Та кризи ми не оминемо в жодному разі. Це як посадити деревце і сподіватися, що воно завжди буде маленьким. Цього не буде. Криза настане обов’язково.

Перша криза, що настає у стосунках після закоханості, – це криза пізнавання. У цей час ми вже не під дією гормонів з’ясовуємо щось про людину, яка поряд. Для хорошого життя варто з’ясовувати, хто зацікавлений у стосунках – обоє чи хтось один. Бо дуже часто так буває, що хтось один зацікавлений більше і йому здається, що на своїй любові, енергії, прагненні він витягне. Ні. Для того, щоб були стосунки, мають бути зацікавлені обоє.

Ви кажете, спливає приблизно рік, і люди починають ніби по-новому знайомитися. Напевно, це той період, коли, так би мовити, злітають маски, люди ніби розслабляються.

Колись чула від клієнтки фразу: «Це що, була демо-версія?». Оце справді демо-версія, це те, що змушує нас бути трішечки не собою, дуже старатися. А от коли закінчується оця дофамінова стадія стосунків, вони мають перейти в окситоцинову стадію. Окситоцин – це соціальний гормон, який ще називають гормоном обнімашок. Це тілесний контакт, спокій і рівність. Це другий етап, який варто підтримувати. Він не буде таким гострим, яскравим, але треба навчитися, щоб було добре в спокої поряд з цією людиною.

У стосунках кожен має якось викладатися і працювати, адже має очікування стосовно партнера і моделі сім’ї. Чи правильно стверджувати, що сімейні стосунки – це робота?

Сімейні стосунки перш за все – це домовленість. Це можливість постійно коректувати наші домовленості, враховуючи думку, інтереси, цінності одне одного. На жаль, це не завжди вдається. Якщо говорити про теорію прив’язаності, то треба сказати про те, яким чином ми звикли будувати близькість. Це досить складна річ.

Засновник цієї теорії – Джон Боулбі. У ній ідеться про те, що в який спосіб мати чи той, хто опікується дитиною, вибудовує з нею стосунки протягом перших трьох-п’яти років життя, у такий спосіб вона намагатиметься будувати свої дорослі стосунки.

Є три основні види прив’язаності у людини: надійний, тривожний, уникальний. Щоб визначити, який тип прив’язаності у дитини, в європейських країнах використовують експеримент, який називається «Незнайома ситуація». У кімнаті перебуває мама з дитиною двох-трьох років. Потім мама з якоїсь причини виходить. І спостерігають, що відбувається з дитиною. На цьому прикладі можна визначити тип прив’язаності.

Якщо це надійна прив’язаність, дитина може захотіти піти з мамою, може навіть заплакати, коли вона йде. Але малюк точно знає, що мама повернеться, і через якийсь час самовтішується й може продовжувати гратися, спілкуватися з іншими людьми. Коли мама повертається, дитина може побігти до неї, залізти на ручки, поплакати трошки, що їй було сумно. Вона радіє мамі. Людина розуміє, що її люблять, не кинуть, але в житті бувають різні обставини.Тривожний тип прив’язаності усі бачили на дитячих майданчиках. Це коли мама не може відліпитися від дитини. Малеча тягне за спідницю, плаче, вона не може залишатися без мами. І в ситуації, коли мама виходить з кімнати, ця дитина не може повернутися до жодної діяльності. Вона плаче, сидить під дверима й чекає маму. А коли та повертається, дитина не біжить до неї, або ж біжить і б’є її, кричить і починає втікати. Тут дитина вирощена таким чином, що вона не впевнена у стосунках, у тому, що завтра буде так, як сьогодні. Вона не впевнена, що її люблять, і весь час намагається сканувати обставини.

У дорослих стосунках такі люди постійно тривожні, зациклені на партнері, телефонують йому щотри хвилини на роботу. Причому багато хто з них розуміє, що так не треба, що буде скандал. Але ступінь тривоги настільки високий, що людина ніби провокує цей скандал. Їй весь час треба перевіряти, як до неї ставляться.

Уникальний тип прив’язаності в людини, яка всередині вже давно зневірилася в тому, що комусь насправді є до неї діло. У «Незнайомій ситуації» буде так: мама вийшла, а дитина як гралася, так і грається. Мама зайшла – вона на неї подивилася і ніяк не відреагувала. Коли ця дитина виростає, вона прагне стосунків, але одночасно їх і боїться. Тому є такі історії про зустріч, карколомний роман, дві-три ночі та розлуку. Незрозуміло, чому він чи вона не телефонує. А людина просто при зближенні відчуває такий страх, що їй хочеться все це зламати, знецінити, віддалитися.

Читати ще: «Нас дуже руйнують ілюзії, образи і бажання, які не є нашими», – психосоматолог з Луцька

Зазвичай люди з тривожним типом прив’язаності та з уникальним паруються, притягуються одне до одного. І тоді починаються досить серйозні проблеми.

Можна навіть не до кінця розуміти, що у нас в стосунках не так і чому вони весь час ламаються, якщо не знати, як це побудовано.

Як змінити картину? Зрештою, хто ж із ким має паруватися, щоб це було гармонійно і комфортно для обох? Напевно, важливу роль тут грає і тип характеру.

Безперечно. Але для того, аби щось налагодилося, треба розуміти, який я насправді, який я всередині, які в мене є особливості. А люди часто бояться дізнатися про себе щось таке, з чим вони не справляться. Насправді ж, якщо я щось про себе добре знаю, навіть якщо в мене уникальний чи тривожний тип прив’язаності чи я дуже нарцисична або невротична особистість, то у мене в руках з’являються інструменти, яким чином, якщо цього хочу, я можу це міняти. А коли цього не знаю, то я весь час із заплющеними очима.

Часто люди продовжують стосунки, кажучи, що кохання нема, а прив’язаність залишилася.

Це сім’я, яка має спільний побут, можливо, спільні кошти, домівку, і не хочеться це все ламати. Тому інтимність, щирість стосунків прибирається і люди живуть не разом, а поряд. Таких сімей є дуже багато. Загалом, якщо ми говоримо про нашу ментальність, про нашу країну, то здебільшого це люди з досить сильним травматичним досвідом. Не тому, що вони так вибирали, а тому, що соціальне життя – війни, злами, негаразди – цьому сприяло.

І в цьому є теж дуже велика проблема. Як люди раніше жили? Бути схожими на батьків вважалося приводом для гордості. Нинішня ж молодь категорично не хоче бути схожою на своїх батьків. І вони праві, навіть у стосунках, тому що попередні покоління передають нам травматичний досвід.

Читати ще: «Людина боїться майбутнього тоді, коли вона незадоволена собою сьогодні», – психолог з Луцька

Здобути освіту, побудувати кар’єру, навіть виростити дитину ми можемо самі. А для чого нам пара? Лишається один критерій, який є головним: вона нам потрібна для того, щоб ми відчували емоційну близькість. А якщо її не було у бабусі-дідуся, то й узяти цього нема звідки. 120-130 років тому люди за 40 років отримували таку кількість інформації, яку ми отримуємо за два роки. У великих містах люди взагалі не мають часу зустрічатися, спілкуватися. Ми живемо так насичено, що фактично та людина, яка поряд з нами вдома, нам і кохання, і друг, і психотерапевт, і підтримка. Це та людина, з якою має бути емоційний зв’язок.

Напевно, наші бабусі й дідусі не мали часу думати про кохання, адже були завантажені роботою, яку нам зараз спрощує техніка.

Перед ними стояли абсолютно інші завдання. Ми не можемо сказати, що вони не вміли любити своїх дітей або чоловіка чи дружину. Але та любов мала інші вияви.

Емоційна близькість тотожна коханню, так?

Є така трикомпонентна теорія кохання. Перша і головна складова, якщо говоримо про сім’ю, – це емоційна близькість, друга – довіра, третя – відповідальність. До речі, чомусь дуже часто питання відповідальності випускають. А якщо немає відповідальності навіть за підтримування емоційної близькості, то дуже важко будувати стосунки. Чомусь вважається, що на якомусь недоліку треба наголосити, щоб його виправити, а те, що добре, то ніби саме собою і про це можна не говорити.

А за останніми дослідженнями психологів, перша ознака, що руйнує стосунки, – це критицизм. Спочатку треба сказати, як людина нам цінна, попросити вибачення за потреби, а вже тоді звертати увагу на речі, яких нам бракує. Ми ж дуже часто у стосунках робимо навпаки.

Поділіться лайфхаками, як підтримати оцю емоційну близькість. На чому вона базується?

Насправді все дуже просто. Треба розмовляти одне з одним і не боятися бути справжніми. Хобі, інтереси, спільні поїздки, друзі – це все підтримує зв’язок. Але якщо ви не ризикуєте бути щирими одне з одним, боїтеся розказати людині, що насправді з вами відбувається, то це буде лишень картинка.

Якщо ви всерйоз вирішуєте йти в стосунки, треба розуміти, що це буде потребувати від вас ризику. Нам усім страшно. Ми всі затиснуті в таких двох межах: з одного боку, ми боїмося бути відкинутими, а з іншого – нам страшно бути поглинутими. Якщо розуміти ці межі, то лишається єдиний шлях: якщо людина може говорити прямо і щиро, тоді є шанс на гармонійні стосунки.

І треба розуміти, для чого ви разом. Якщо тільки для того, наприклад, щоб побудувати будинок, то, може, простіше зробити це самому? Часом треба нагадувати собі, чому ви вибрали цю людину, адже ми часто про це забуваємо.

Загалом, щастя – це процес, а не якась точка. Особливість надійних стосунків – коли є розуміння того, що хай там що трапиться, навіть якщо ми посваримося чи розійдемося у думках, це не відміняє того, що ця людина мене любить і я її люблю. Бо якщо цієї впевненості немає, ми починаємо робити перевірки, а вони бувають досить сумними.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---