«Хай у нас квіти ростуть, а не бур’яни, як на Росії»: історії бабусь-квітникарок з Луцька

Бабусь, які продають квіти, зелень, городину, часто можна зустріти біля ринку, поблизу магазинів та багатоповерхівок. Таких місць у Луцьку направду багато. Одним з них є локація за гіпермаркетом «Там Там». За будь-якої погоди й пори року приходять сюди торгувати Галина, Валентина, Марія та Зоя.

Жінки кажуть: не від хорошого життя за цю справу беруться. Утім на долю не скаржаться, адже це нагода не лише заробити копійчину, а й поспілкуватися одна з одною, поділитися і радощами, і прикрощами.

«Троянди – 150, можемо поторгуватися, – каже пані Галина. – Черешні – 30 гривень, вишні – 25, дзвіночки – 100, зелень – по 10».

Жінка приходить торгувати майже щодня. Якщо квіти розпустилися раніше, то зранку, пізніше – на вечір, на заваді не стає навіть погода.

«Від дощу ховаєтеся?» – запитуємо.

«Як маєш товар, а дощ почався, то куди підеш – сидиш продаєш, щоб не пропало», – відповідає Галина.

Усі продавчині живуть неподалік, а продукти привозять з дачі або просять у родичів та друзів-«постачальників». Ціни на квіти, розповідають жінки, коливаються залежно від сезону та їх стану.

«Зранку зрізую бутони півонії, приїжджаю сюди і ставлю у воду, щоб вони сили набралися. Півонії раніше продавали по 25-30 гривень, зараз віддаю за 10 – сезон минає», – розповідає Зоя Володимирівна.

На запитання, чому продає, відповідає: «Мене Галина «заразила» торгівлею торік. То відтоді ми ось так продаємо, щоб хоч щось мати».

Продавчиня Марія має дещо інші обставини, проте теж намагається підзаробити:

«По-перше, продаю, бо вирощую більше і виходить зайве. По-друге, на пенсію не дуже розженешся. Вирощую на дачі все. Якщо є чим дістатися, то приїжджаю. Ось зі мною теж ще жіночки приїхали».

«А чим ми ще можемо заробляти? Як на нашу пенсію можна вижити? За день багато не виторгуєш, але хліба чи ще щось з продуктів купити можна. За квартиру заплатити треба, а жити як? За три тисячі не проживеш», – додає пані Галина.

«Не кожен буде в землі колупатися, це вже в мене як хвороба. Різні там вазони, квітки треба і не треба – садиш і сапаєш. Ми так навчені: щось садити, ростити, поливати, щоб щось росло, а не бур’яни були, як на Росії», – долучається до розмови Валентина Василівна.

Усіх, на жаль, об’єднує один біль: чоловіки померли, тепер живуть самі. Дехто має підтримку від дітей та онуків, а декому доводиться зводити кінці з кінцями самостійно.

«Я сама з Хмельниччини, але після інституту скерували сюди на роботу. За освітою будівельник-інженер, трохи начальником відділу була, часто їздила в міністерство, мене багато хто знає. Вирощувати городину допомагає дочка, але зараз у неї маленька дитина з’явилася, то потрібно доглядати. У мене діти тепер їздять на фронт – волонтерять. Зараз головне, аби війна закінчилася», – ділиться Зоя Володимирівна.

Читати ще: Ягідна пора: почім на луцьких базарах чорниці, полуниці та інші вітамінні смаколики. Фоторепортаж

«Я взагалі ветеран праці, приїхала з села в Луцьк, ще тоді колгоспи були, то нічого не закінчувала. Але є інструктором з легкої атлетики, їздила на курси в Сімферополь, не хотіла працювати там, тому приїхала в Луцьк. Маю 35 років будівельного стажу, а коли вийшла на пенсію – мінімалку отримувала, 900 з хвостиком. На тих протягах арки будувала, весь 33-й вибудувала, а тепер сиди. Загалом 40 років стажу маю і ніхто нічого не додав. Що то за мінімалка – 3000 гривень?» – бідкається Галина.

«У нас всіх десь по 40 років стажу, – додає Валентина, – ми всі з малих років працювали. Пенсії навіть на ліки не вистачає, а ще за квартиру заплатити треба. Ні, ну, може, в середньому справді виходить шість тисяч, є ж і урядовці, і інші, але є люди на групах. Все залежить від стажу, від зарплат. Усе ж враховують. Моя Міра отримує більше, бо в неї немає з чого вирахувати, їй дають від прожиткового мінімуму, а всім нараховують відсоток від того, що заробляли», – підтримує розмову пані Валентина.

Міра, пояснює жінка, – це її дочка.

«У мене дитина з інвалідністю, їй вже майже 40 років, у мене самої хвороба, я ще в 17 років потрапила у велику аварію – ледь вижила, рік лежала, мала п’ять переломів таза, але все одно групи не брала – працювала все життя. Ми всі звикли працювати. Але що виробили?» – зітхає пані Валентина.

«Діти виїхали за кордон, залишили трикімнатну квартиру, а за неї ж скільки платити треба. А хто там про нас думає, кому ми потрібні? Як сама за себе думати не будеш, поки не сядеш отак копійки не заробиш, то ніхто тобі просто так нічого не дасть. Вже вісім років чоловіка немає, підтримки більше ніякої. Внуки є, але в кожного своє життя, вони діла до мене не мають», – із сльозами на очах розповідає продавчиня Галина.

Поки говорили, підійшли покупці, питають ціну черешні.

«30 гривень, солодка, скуштуйте, – припрошує Галина. – А це вишні, ви спробуйте – смачні».

За цілий день виторг невеликий, проте, як кажуть продавчині, на хліб вистачає.

«Багато не заробиш. Звісно, зважаючи, що продаєш. Якщо красиві букети, то можна трохи вторгувати, але якщо просто зелень, то ні. На маршрутку 50 гривень є. То поки літо, зараз на дачі більшість часу», – каже пані Марія.

Окрім руколи, жінка привезла на продаж базилік. Каже: це більш екзотична рослина, потребує особливого догляду. Коли починає цвісти, то потрібно підрізати, щоб краще росла. Також в асортименті має кріп та петрушку.

«Треба і город виорати, і насіння купити, добриво і все решту – на все потрібні гроші. Якщо люди щодня сидять тут довгий час, то щось мають, а я, наприклад, не можу цілий день просидіти, бо хтось його має вирощувати», – додає Марія.

«Заробиш ту копійку, а потім в магазині шукаєш 50% знижки. Нас вже там знають, стоїмо й чекаємо уцінки», – провадить пані Галина.

«Я зелень, квіточки біля будинку тут поряд вирощую. Ще сестра з села привозить. Все, що на городі росте, продаємо. У нас є вже і ті, в кого бурячок молодий виріс – теж продають. А так здебільшого зараз квіти, зелень. Ще картопельку виносять. Посезонно. Все відносно, якщо сьогодні тепло, є вода, якась копійка є, щось з’їсти, то ще щасливий», – розповідає Валентина.

Через якийсь час почав накрапати дощик, але ніхто додому йти не збирався.

«У мене зараз є черешня і шкода, якщо залишиться. Я її сама не з’їм, а сьогодні нарвала трохи. Боялася, щоб не впасти з дерева, бо було вже й таке, але нарвала», – каже пані Марія.

Найбільше, скаржаться жінки, потерпають через нестачу яток.

«Тут багато людей ходить, так набагато було б зручніше. Ми уже і лист писали в міськраду, дівчата підписували, але поки нічого», – каже пані Зоя.

«До нас люди приходять, знають, що ми тут стоїмо, туди до яток на Соборності біля церкви не біжать. А їх поставили задом до людей, хто туди підійде? Чи я людину бачу? Чи вона мене?» – додає Галина.

«Я, наприклад, туди до яток вже і не дійду, сюди ще винесу», – каже Валентина Василівна.

Сезону для торгівлі немає, продають цілий рік. Запитуємо у Зої Володимирівни, чим торгує взимку.

«Це горіхи, сушенина, консервація. Ми всі сезони тут. Зараз будуть ще інші квіти, потім піде малина, суниця, кизил, обліпиха – все, що є на дачах», – розповідає жінка.

Квіти в жінок купують для різних потреб: хтось на подарунок, хтось для себе, хтось – щоб зробити приємно коханій людині.

«За моїми спостереженнями, квіти частіше купують чоловіки. Особливо, коли вже їдуть додому, то беруть гарний букет», – ділиться Зоя Володимирівна.

«А куди діваєте квіти, якщо не продаються?» – запитуємо.

«Зазвичай всі продаємо. Можна ще наступного дня продати ті, які довго стоять», – відповідає пані Галина.

«Я дуже люблю квіти, і внучка теж, тому якщо не продам, то ставлю вдома, особливо півонії, гортензії і троянди», – ділиться Зоя Володимирівна.

Якщо щось з продуктів не спродали – теж не біда, кожен має свій спосіб зберегти городину.

«Якщо якийсь продукт не продам, то або сама їм, або в смітник, якщо вже зіпсувалося. Я не беру так багато, щоб залишалося. Ось це в мене замовили руколу, то буде йти жіночка й забере, а я йтиму додому, більше не маю з чим сидіти», – розповідає пані Марія.

Продавчині зізнаються: втомлюються, проте іншого виходу немає.

«Старші люди ще стараються підзаробити, поки можуть, хоч щось, хоч якусь копійку вторгувати», – каже Валентина Василівна.

Запитуємо у жінки, чи буває таке, що люди дають більшу суму.

«Буває, але дуже рідко. Був один випадок: хлопчик прийшов десь під вечір, він у нас розкупив квіти й почав усім роздавати. Купив майже на тисячу. Буває, кілька гривень зайвих дають, а буває, що й гривню чекають. У нас і військові купують – ми їм часто товар так даємо. Вони, звісно, відмовляються, але ж це найменше, що ми можемо зробити. От ідуть до мами і не мають готівки. Дехто потім доносить. Нещодавно жінка 100 гривень принесла, ще одна передала 50 гривень через місяць», – відповідає продавчиня.

«А є ті, які торгуються?»

«Звичайно, є різні люди, різні обставини. Ми завжди поступаємося, у нас є і дешеві букети. От польові, наприклад, квіти – за це ж не шкодуєш. Зараз польову ромашку привезуть – вони недорогі. Бувають і за 20-30 гривень букети. Міра теж може нарвати різних квітів і щось зробити», – розповідає Валентина.

Найголовніше, кажуть жінки, – Перемога. І хай як важко – потрібно боротися до кінця.

«Нам немає вже про що шкодувати – життя прожили, а молодь – наше майбутнє. Аби був мир і війни не було», – підсумовує пані Галина.

Христина КРОТ

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---