Хай хлопці відчують смак свята та турботу: як у Луцьку готують солдатам великодні гостинці. Фоторепортаж

На невеликих затишних вуличках нашого міста вже кілька днів можна почути запах пасок. Наближається Великдень. Великдень воєнного часу. Це накладає відбиток на усі святкові приготування.

Настоятель луцького Свято-Михайлівського храму (що на Вишкові) отець Степан Гайгель з перших днів війни включився у волонтерську роботу. Якщо точніше, він її й не переривав. Адже допомагати бійцям почав ще з 2014 року.– Атошникам допомогу постійно надавали. Було таке, що за раз везли 100 10-літрових відер вареників та ще майже стільки олів’є. Коли на блок-постах хлопці дізнавалися, що їдемо в Авдіївку, то не хотіли хоч щось взяти. Але від вареників та олів’є не могли відмовитися. Іноді доводилося йти на хитрощі, – усміхається отець. – Якось приїхали в частину, а там кажуть, що все мають. Але коли почули про вареники та салат, одразу пожвавішали. Тоді кажу: «Щоб до цього добратися, треба ящики розібрати». Відчиняю задні двері і починаємо розвантажувати бус. Завершили. Зачиняю, а на обличчях мовчазне чекання: де ж обіцяне? Тоді відчиняю бокові двері і повідомляю, що все тут. Хлопці сміються. А як інакше, якщо не хочете брати харчі? Вже ж назад не завантажуватимемо.

Тож щойно росіяни вторглися в Україну, вишківські парафіяни активно взялися за роботу.

– Як тільки почалося, я одразу заспокоїв людей. Бо розумію: не можна, щоб паніка була. Треба не розбігатися, а думати, як зберегти життя. Тож створили групу самооборони, сконтактували з теробороною та військовими, – розповідає отець Степан. – А відтак почали допомагати, чим можемо.Бійцям відправляли маскувальні сітки, продукти та ліки. Причому часто виходило так, що у волонтерів замовляли одну сітку, а отримували три, збирали продуктів на один бус, а на схід їхало чотири. Доводилося не лише доправляти допомогу бійцям, але й організовувати евакуацію людей з територій, де йшли бойові дії, зокрема з-під Харкова. – Коли приїхав зустрічати тих людей на Західній Україні, то була ніч, а вони кажуть: ми вже сонечко побачили. Тільки потім я зрозумів, що там небо весь час було чорне, затягнуте димом, – каже отець Степан.Щойно звільнили Чернігів, допомогу переадресували туди. Отця вразили розповіді волонтерів, які розповідали, що люди, як місяць були в окупації і три тижні просиділи у підвалах, аж цілували хліб. Такі вияви емоцій волонтери навіть не наважувалися знімати. Окрім Чернігова, допомогу з Вишкова відправляли на Бучу та Харків.

– Як тільки чуємо, що звільняють ту чи іншу територію, то одразу зрозуміло: там потрібні будуть їжа, медикаменти, теплі речі. Навіть не питаючи, – каже отець Степан.

Напередодні Великодня не одна господиня готує паски для солдатів. Тож поки ми розмовляємо з отцем Степаном, його дружина пані Антоніна береться замішувати тісто. Ще раз звіряється з рецептом і починає чудодійство. За трохи ми вже відчуваємо аромати здоби.– Паски будуть вже освячені. Хай хлопці відчувають смак свята і турботу, – каже пані Антоніна і розповідає історію про візит польських журналістів. – Роблю вареники. Навколо мене п’ятилітрові відра. Одним словом, я вся в процесі. У цей момент відчиняються двері і заходить натовп з камерами. Польські журналісти. Я глянула «люблячим» поглядом на чоловіка (тут отець Степан встигає вставити фразу про те, що він не згорів від того погляду, бо «був у мокрій сорочці»). Згортаю цей творчий процес і ставлю варити вареники. Кажуть, треба показати, як мішу тісто. Наново замішую. Вже для камери. Тоді замішую кекс. А інший, вже готовий, знову ставлю у форму і нібито дістаю з духовки. Зняли. Пішли. За якийсь час дзвонять: «А як ви голими руками його виймали?» Робити нічого: журналісти вертаються, я знову ставлю кекс у духовку і знову на камеру виймаю. На цей раз вже у кухонних рукавицях.Інша адреса, звідки линуть смачні запахи – оселя сестер Романюк. Іванна та Оксана творять крафіни. Вправними рухами Іванна розкачує тісто. Оксана змащує його розтопленим маслом і густо посипає родзинками. Або ж в хід іде кориця з цукром. Затим Іванна згортає тісто у рулон і розрізає його. Виходить своєрідний «равлик» – в печі він добряче збільшується в розмірах.– Для освячення приготуємо традиційну паску, а хлопцям передамо крафіни. Хай посмакують. Завжди передаємо паску на схід, – розповідає Іванна. – У нас є дівчата з Донеччини, які переїхали у Луцьк. То ми і їх залучили до роботи. Вони допомагали пекти печиво та ліпити вареники.Дійсно у вітальні вже стоять дві коробки з домашнім печивом. Разом з іншими смаколиками їх відправлять нашим бійцям.

В цей час отець Степан додає, що звертатиметься до прихожан, аби з міркувань безпеки паску прийшли святити вдень.

– Якось питаю нашого земляка, який потрапив у госпіталь в іншому місті: що привезти. Він відповідає, що місцеві волонтери уже всього понавозили, що до них приходили. У такі моменти солдати розуміють, що вони не самі, що вони потрібні, – каже отець Степан і з ним годі не погодитися.

Сергій НАУМУК

Фото Олександра ДУРМАНЕНКА

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---