«Каміно творять люди». Як лучанка пройшла стежками пілігримів

Лучанка Лариса Павловська більш як тиждень йшла пішки Шляхом святого Якова. За її підрахунками, вона пройшла 320 кілометрів дорогами Португалії та Іспанії. Ця подорож, каже, допомогла їй пережити стрес, дала сили рухатися далі й додала віри у себе.

Шлях святого Якова – давній європейський паломницький маршрут. Він має десятки варіантів, проте всі вони завершуються в одному-єдиному місці: іспанському місті Сантьяго-де-Компостела, де розташована могила святого Якова (апостола Ісуса Христа). Щороку цей шлях (або «дорогу» чи «каміно») проходять сотні тисяч людей, яких називають пілігримами.

Шлях має свій словничок. «Пілігрим» – паломник, який іде до Сантьяго-де-Компостела; «каміно» – дорога; «креденсіал» – книжечка, такий собі паспорт пілігрима, де ставлять відмітки, що ти пройшов певну точку (відмітку можуть поставити і в хостелі, і в кав’ярні чи якомусь інформаційному центрі); «альберге» – хостели для паломників. З 1993 року Шлях святого Якова внесено до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Ще три роки тому Лариса загорілась мрією пройти Шлях святого Якова. Все почалося з книги Дзвінки Матіяш «Дорога святого Якова», яку прочитала в карантинні часи. Відтоді мрія про цю подорож не відпускала. Уже було придбано квитки, але на той момент всі плани скасували карантинні обмеження.

Через три роки, коли в країні розгорілась повномасштабна війна, їй із дітьми довелося покинути домівку, і тоді, каже, прийшло повне спустошення. Цього разу дорога вже сама немов покликала до себе. Свій шлях жінка розпочала з португальського міста Порто і пішки пройшла до Сантьяго-де-Компостела, зустрічаючи на шляху десятки незнайомих, але чудових людей.

Як ти вирішила пройти цю дорогу?

Це була моя трирічна мрія, яка почалася з книжки. Потім я подивилась фільм «Шлях» за участю Мартіна Шина. Він якраз про те, чому люди йдуть у ту дорогу, чого вони очікують і якою виявляється реальність. Цей фільм точно передає ці емоції, бо в дорозі у мене було враження, що я не просто дивлюся той фільм, а є його головною героїнею, тільки з трохи з іншими персонажами.

Потім я дивилась ролики блогерів, читала поради, що з собою варто взяти. Як я зважилася сама йти, навіть не знаю, бо перший задум три роки тому був іти з подругою. Ми купили квитки, мали йти вдвох. Але ця дорога має частинку містики. До неї треба дорости. І саме в цій дорозі ти робиш багато філософських висновків. Наприклад: на все свій час. Ти приходиш до того моменту, коли ця дорога стає потребою. Три роки тому вона такою для мене не була, як показало життя. А ось тепер вона мені була вкрай потрібна.

Бо з початку повномасштабних воєнних дій я виснажилася емоційно, духовно і далі переді мною була така собі стіна. От немає в мене планів, я не знаю, що робити далі. Ми переїхали в Польщу, нове місце, нове все, в моїй країні – війна. Наближався мій день народження, це теж поглибило цей стан. Їхати на відпочинок, коли в країні війна, совість не дозволяла. А отака духовна дорога, напевне, саме була мені потрібна в той момент.

За два тижні до вильоту я придбала квитки, ще був один похід в магазин, де я купила рюкзак, вкладку в спальник і те, чого мені бракувало. Ото, власне, була вся моя підготовка. І у свій день народження, майже на середині шляху, я так спланувала, перетнула кордон між Португалією та Іспанією.

А твоя родина як поставилася до такого рішення?

Родина мене підтримала, у нас заведено, що є час для сім’ї, є час, який ми проводимо з друзями, а є час для себе. Тому жодних проблем не було. Я в дорозі вела в телеграмі для рідних і друзів онлайн-щоденник і ділилася з ними своїми емоціями. Тому вони були в курсі, де я і що зі мною.

Яким чином ти обирала маршрут? Адже він є не один. Усі вони сходяться в одній точці, але ти вибираєш собі шлях.

Так, є різні дороги – різної довжини, різної складності. Я почала свій шлях з Порто. Вирішила, що мені підходить і відстань, і географія. Це мав бути маршрут узбережжям. Ще три роки тому я дуже хотіла побачити океан, але за цей час уже встигла побачити Індійський океан, тому мета дещо змінилася. Але я усе одно хотіла пройтися узбережжям, щоб було свіжіше і не так спекотно, бо йшла на початку червня. Проте сама дорога мене випадково повела дещо іншим шляхом. І таке було потім не раз, що я планую щось одне, а дорога мене скеровує в інший бік.

Загалом, паломництво Шляхом святого Якова – це католицька традиція. Чим ця подорож була для тебе?

Сьогодні каміно не обов’язково проходять тільки віряни. У кожного тут – своя потреба. Хтось іде направду з релігійною метою, хтось збирається в туристичний похід. Але ти так тільки думаєш, що це туристична мандрівка, все одно така дорога має духовну складову, незалежно від твого віросповідання. Ця дорога точно має значення для самопізнання. Вона випробовує тебе, дає час на роздуми про себе, своє життя, наштовхує на певні висновки. Так, спочатку вона була лише паломницька, але тепер каміно – це значно більше. Кожен тут іде зі своєю метою. А дорога справді дає багато відповідей.

Не шкодуєш, що пішла сама в цю подорож?

Я дуже задоволена, що потрапила на цю дорогу сама. По-перше, я не відволікалася на щось інше, мала свої цілі, могла обдумати своє. З кимось це так не було б. По-друге, я могла обрати темп, який мені підходить. Коли з кимось ішла б, то не подолала б стільки кілометрів. І взагалі, на цій дорозі ти не йдеш постійно сам. Хтось тебе обганяє, когось обганяєш ти. Ви сходитеся, спілкуєтесь, потім розходитеся своїми стежками.

Я там зустріла, напевно, десятки людей. Там панує така атмосфера дружелюбності і взаємодопомоги! Я кілька разів навіть плакала від захвату. Наприклад, у містечку Падроно власник кав’ярні у мене побачив прапорець України і сказав, що подарує каву, почав обнімати, ніби я йому рідна. І мусила вже випити ту каву.

На цій дорозі ніколи не буває сумно. Декорації дуже швидко змінюються. І все відбувається дуже вчасно: ти маєш і час пройтися сам, і періодично тобі трапляються люди, з якими можеш поговорити. Були такі моменти, що ось тільки я подумала, що хотіла б когось побачити, бо набридло йти самій, і тут когось зустрічаю. Щойно подумала, що пора б перекусити, аж тут на дорозі вигулькує місце, де можна поїсти.

Ти описуєш свою подорож у Фейсбуці. І в розповідях у тебе часто є слово «чудеса». Думаю, це не випадково...

Я взагалі довго думала, чи варто писати в соцмережах, але таки вирішила опублікувати свої нотатки. Бо є ті, хто не має можливості поїхати, а зможе прочитати хоч якийсь позитив у стрічці, бо не може бути все чорне. Тож ділюся з людьми тим, що маю.

І думаю, що варто розповісти про ті смисли, які я для себе відкрила. А такі речі на шляху зі мною були часто. Я вже казала: дорога дає те, що тобі потрібно. Це такий спосіб самопізнання. Наприклад, коли ми переїхали до Польщі, один з моїх помислів був про вивчення польської мови. Тому я хотіла піти в цю подорож з якоюсь полькою, щоб цілу дорогу бути в тому товаристві й постійно розмовляти польською. Така собі мовна практика. Я написала в місцеву групу у Фейсбуці, але нікому не виходило піти разом. Виходили то на день раніше, то на день пізніше. І от у перший же день я зустрічаю тих трьох польок, з якими ми спілкувалися в соцмережах, і ми виходимо разом. Це три подруги, які вже давно живуть в різних країнах Європи, і от певний час ми йшли разом і собі спілкувалися.

Інтрига на цій дорозі в тому, що каміно творять люди. Цей шлях не був би таким без людей. Ти з ними зустрічаєшся, спілкуєшся, але ці люди не супроводжують тебе: у кожного різний темп, різна мета. Ми пройшли години три з цими польками разом і виявилось, що нам треба розходитися. Тоді я йшла сама, в мене був час для своїх думок. А навкруги краса, яку хочеться роздивитися, сфотографувати: евкаліптовий ліс, квіти, архітектура. Цей маршрут має, мабуть, тисячі стежок, але він повністю промаркований. Скрізь є вказівники з мушлею – символом каміно, усе супроводжується стрілочками. Маршрут прокладено такими стежками, щоб показати найгарніші місця, найгарніші пам’ятки.

Потім я йду сама, повертаю в лісок і розумію, що то трохи недобра ідея – йти самій таким лісом. І от тільки про це подумала – як вже виходжу на залюднене місце. Вийшла з того ліска – і я знову зустрічаю тих же польок. Ми йдемо далі й разом зупиняємося в альберге. А там – ще й невеликий басейн, де можна опустити в холодну воду ноги.

І це не всі такі випадково-невипадкові зустрічі. У передостанній день я підходжу до альберге, де планувала зупинитися на ніч. То було вже завершення подорожі, і так не хотілося, щоб вона закінчувалась, тому й не надто поспішала. Це мала бути моя остання зупинка перед Сантьяго-де-Компостела. Приходжу, це вже була година п'ята, кажу, що хочу поселитися, бо пройшла багато і втомилась. А там не виявилося місць, і найближча ночівля розташована за вісім кілометрів.

Власник хостелу це каже й дивиться на мою реакцію, що буду казати: проситися, плакати. А я кажу: «Ну ок, вчора 50 кілометрів було, а сьогодні 30, значить, ще мені треба пройти». Я ще там повечеряла, хазяїн люб’язно передзвонив у інше альберге і з’ясував, що там буде для мене місце, тож я вирушила. Йду, а мене наздоганяє хлопець, якому теж місця не знайшлося. Як виявилося, ця дорога дала ще одну зустріч, яка мені була потрібна. Наступного дня я мала повертатися до Порто, але не знала, як туди дістатися з Сантьяго-де-Компостела, і ось цей попутник, португалець, мені допоміг, він підказав, коли їдуть автобуси, поїзди. Тобто мені ця людина була дана для того, щоб я знала, як повернутися. Ось такі чудеса дороги. До слова, цей хлопець знає історію України, цікавиться подіями в нашій державі. Ми багато поговорили про це з ним.

Загалом, люди, яких ти зустрічала на шляху, як реагували на те, що ти з України?

Співчували, запитували, що і як. Пропонували пригостити кавою чи обідом. Щоразу я намагалась пояснити, що те, що у нас відбувається, – це не війна, а геноцид українського народу, адже на війні воюють військові, а у нас цілеспрямовано вбивають жінок, дітей, ґвалтують і коять страшні речі. Я постійно казала, що цей геноцид триває уже сотню років. Мене питали про президента, про Крим.

Чи мала ти мовний бар’єр?

У перший день я спілкувалася з польками польською мовою, а вже згодом було повністю англомовне середовище. Адже там я зустріла людей з різних куточків світу і не лише з Європи, і всі за допомогою англійської могли порозумітися. Мої знання англійської мови – на рівні шкільної програми. Я скажу, що така подорож – це чудова мовна практика. Одного разу ми розговорилися дорогою з португальцем, і він розповів, що на час каміно віддав свою собаку до собачого притулку, бо батьки працюють, і він не хотів їм створювати дискомфорт. Потім ми попрощалися, і я зловила себе на думці, що не знаю, як буде «собачий притулок» англійською мовою, але якось його зрозуміла.

Ми прекрасно усі розуміли одне одного, єдине, що коли почали говорити про війну, мені не вистачило словникового запасу. Так, я говорила про те, що в нашій країні відбувається, але коли ми почали заглиблюватися в тему, то зрозуміла, що мого словника малувато.

У скільки обійшлась твоя подорож, якщо не секрет?

Весь бюджет подорожі у мене склав 300 євро, плюс квитки на літак. І це середній чек, бо я не була голодна, могла спробувати нову страву, але разом з тим не розкидалася грошима, не замовляла нічого надто дорогого. Але можна й здешевити подорож: наприклад, купувати продукти в супермаркетах, а майже в усіх хостелах є кухні, де можна приготувати їжу. Також на шляху постійно є місця, де можна набрати воду.

Є різні ціни на ночівлю в альберге. Муніципальні – найдешевші. Найменша ціна за ночівлю у мене була 5 євро, але там був новий ремонт, хороші умови. Приватні хостели – від 15 євро. У деяких включено сніданок, постіль. У муніципальних альберге або одноразову постіль дають, або не дають зовсім. Але практично у всіх пілігримів є спальні мішки, тому це не проблема. Я брала вкладку до спальника і раз чи два це мені пригодилося. Дехто йде в подорож взагалі з наметами і не ночує в хостелах.

Загалом як можна йти цей маршрут? Лише пішки?

Подорож відбувається або пішки, або на велосипедах, або кіньми. Після завершення подорожі ти можеш отримати в Сантьяго-де-Компостела «документ», що пройшов каміно, зважаючи на відмітки в креденсіалі. Але щоб тобі зарахувалась дорога, мусиш пройти мінімум 100 кілометрів або проїхати 200 кілометрів велосипедом. Велосипедистів там дуже багато. Вершників я не зустрічала.

У всіх – різні маршрути і час, який вони витрачають на подорож. Один попутник, якого я зустріла, – португалець. Він вийшов з Порто ще в лютому. Як виявилось, він долає каміно частинами, на вихідних, бо тільки тоді має час. Щоразу починає шлях там, де закінчився попередній шматочок подорожі. Ще один чоловік, якого я зустріла, – з Нідерландів. То він той шлях, що я пройшла за чотири дні, іде три тижні, ледве-ледве йде.

Перед тим як зайти в Сантьяго, я зустріла пенсіонера з Каліфорнії. Це його не перше каміно, він і порекомендував взяти документ про завершення подорожі. Сам він прийшов на цю площу, розвернувся й пішов далі. Каже: «Я починаю нову дорогу. Скільки в мене є часу, стільки я йтиму цю дорогу». Він навіть не чекав на службу в храмі.

Ще одна попутниця, яку я зустріла, розповідала, що вже 20 років з подругами ходить у цю подорож, а її чоловік – зі своїми друзями. Вона розповідала: «Щороку собі кажу, що поїду на відпочинок десь, але все одно йду каміно».

Були на моєму шляху люди з Австралії, Бразилії, Америки, Європи, особливо багато португальців.

Скільки тривала подорож і скільки ти пройшла кілометрів за цей час?

У суботу я вилетіла з Польщі, в неділю вийшла у дорогу, а в наступну неділю повернулася до Порто і вже у понеділок була в Польщі. Зважаючи на мої записи, я пройшла за цей час десь 320 кілометрів, але в тому документі, який мені видали, записано, що з Порто до Сантьяго-де-Компостела 240 кілометрів.

Один день я пройшла 40 кілометрів, був день, коли подолала всі 50. Було таке, що йшла по 30 і більше кілометрів. Я не скажу, що надто втомлювалася. Усі питали, де я тренувалась. А я віджартовувалася, що в мене троє дітей і це – найкраще тренування. Я люблю ходити пішки, 15 кілометрів щодень для мене – це норма. Я швидше піду пішки, ніж довго чекатиму на автобус. До слова, в перший же день подорожі на нозі утворився величезний мозоль, але, на щастя, він мені дискомфорту не завдавав.

На початку подорожі я не була впевнена, чи дійду. Я дуже цього хотіла, але відстань велика. Мені рідні казали: «Якщо буде важко, то, може, під’їдеш, хто ж дізнається». Але для мене було важливо саме пройти, а не під’їхати, і довести собі, що я можу.

Щось тобі дала ця дорога, крім нових вражень?

Я отримала нове дихання, наповнення. Хочеться щось далі робити, жити, і навіть намалювалися якісь плани. Хоча якщо вони не здійсняться, то я не розчаруюсь. Бо мене дорога навчила не розчаровуватися. Вона мені показала, що завжди є вихід. У мене є фото: от ти підходиш і попереду в тебе – стіна, але ти підходиш ближче, а стрілки тобі показують в два боки. Це для мене дуже символічно. Це мені говорить про те, що безвиході не буває.

Ця дорога мені подарувала ще й унікальну можливість. Я стала свідком того, як в кафедральному соборі Саньтяго-де-Компостела запускають ботафумейро. Це найбільше кадило в світі, його запускають усього лише 12 разів на рік. Хіба що можна замовити за 300-400 євро таке дійство, і пілігрими часом скидаються.

(Ботафумейро – найбільше у світі кадило, яке вже протягом 700 років використовують в соборі Сантьяго-де-Компостела. Воно прикріплене канатом до стелі, має 160 сантиметрів заввишки та важить не менш як 80 кілограмів. Для його наповнення потрібно 40 кілограмів вугілля та ладану. Кадило приводять в дію шляхом розгойдування вісім служителів. Швидкість руху кадила досягає 60 кілометрів на годину. Ймовірно, початкове призначення цього незвичайного пристосування полягало в тому, щоб заглушати сморід від тіл тисяч немитих паломників, – ВН).

Я не знала, що це буде якраз того дня, у час, коли я буду там. Ще на початку подорожі мені про це розповів один нідерландець. Але, чесно кажучи, не думала, що мені так пощастить. Я прийшла у Сантьяго-де-Компостела в неділю, вирішила подивитися, коли служба відбувається. Бачу: є на 9:30 і на 12:00. От я надумала на 12 піти, бо ще хотіла зайти забрати той документ. Але впоралася швидше, ніж планувала.

І близько 10-ї години я була біля собору. Туди з рюкзаками не пускають, тож підійшла до охоронця спитати, де можна буде залишити наплічник, щоб уже перед службою орієнтуватися. Але охоронець мене пропустив, сказавши, що в мене рюкзак невеликий, тому можу пройти.

Я не планувала туди йти якраз в той момент. І от стою хвилин 10 в соборі, і розумію що всі готуються до того, що зараз запускатимуть ботафумейро. Я не знала і не могла знати, що саме в той день, в той час його будуть запускати. Мені пощастило. Отакий подарунок насамкінець мені зробила дорога. Тому це ще одне з моїх чудес каміно.

Найбільше, що мене вразило у цій подорожі, – чудеса. Бо дуже часто я дивувалась, як таке може бути, як можуть бути такі збіги. А ще вразили люди. Хочеться туди повертатися. І я розумію тих, хто постійно проходить різні маршрути шляху. Не знаю, чи повернуся туди колись. Якби була така можливість, напевне. Але хочеться побувати й в інших місцях, бо світ такий великий. Але й та дорога – фантастична, і я не шкодую про витрачені кошти. Бо це те, що залишиться зі мною назавжди.

Юлія МАЛЄЄВА

Фото з архіву Лариси Павловської

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---