«Із машинами – біда. Вони на фронті одноразові». Лучанин їздить на передову і ремонтує воїнам автомобілі

39-річний лучанин Руслан Ганачевський за освітою – інженер-електронік. Із початку російсько-української війни у 2014 році на запит брата-військового Максима розпочав ремонтувати автомобілі. Також неодноразово їздив на передову з гуманітарною допомогою. Від початку повномасштабного вторгнення формат поїздок на фронт змінився – чоловік лагодить автівки для ЗСУ. Присвячує цьому увесь вільний час і вкладає власні кошти.

«Максим воював із 2014 до 2016-го. Потім повернувся до Луцька, а невдовзі виїхав у Польщу. Мешкав там до повномасштабної. Відразу після відкритого нападу росії повернувся. Нині воює у складі нашої славетної 14-ї бригади.

25 лютого я вивіз сім’ю до рідні в село. Наступного дня пішов до військкомату. «Якісь документи є?» А за тією метушнею я забув, куди поклав паспорт. При собі мав тільки посвідчення. Я інвалід з дитинства ІІІ групи. Коли показав те посвідчення, мене хутко відфутболили. Мовляв, дивись, скільки здорових у черзі, йди звідси. Зателефонував до товариша з Торчина (він зараз служить у 100-й бригаді), поїхав туди, але й у тамтешньому військкоматі мене відіслали. Зрозумів, що воювати мене не візьмуть. Та й воїн, чесно, з мене вийшов би кепський: у мене така інвалідність, що будь-які удари в голову можуть призвести до того, що я осліпну на обидва ока», – розповів Руслан Інформаційному агентству Волинські Новини.Руслан із братом Максимом і товаришем Владом

Не маючи змоги воювати в лавах армії, він вирішив допомагати Збройним силам, чим може, – ремонтувати автомобілі. Загалом від початку відкритої війни полагодив військовослужбовцям близько сорока машин. Тричі їздив на нуль, аби обслуговувати автомобілі на місці: у Богоявленку, Вугледар Донецької області та Куп’янськ на Харківщині.

Нині збирає кошти, щоб вирушити з технічною підмогою на Бахмутський напрямок.

«Дзвонить брат, каже: «Алло, в нас половина корчів здохла». Половина – то скільки? «Тринадцять». Вони скидають мені список: модель автомобіля, номер кузова, рік випуску. Телефонують і розказують, що і в якій машині, аби я розумів, що потрібно з собою взяти, які запчастини купити. Коли вже на місці, дзвонять воякам з інших підрозділів: «Алло, в нас тут майстер. Приїжджайте».

Багато військових, як їдуть у відпустку чи на лікування через поранення, тягнуть машини до мене в Луцьк. Тому, буває, складно вибратися. До того ж, ремонтувати тут зручніше і в рази дешевше. Купу грошей з’їдає лише дорога туди-назад. А ще ж потрібно придбати запчастини… На поїздку мені необхідно близько 50 тисяч гривень. Назбирав – зателефонував, дізнався, куди треба їхати і що робити, поїхав», – пояснив Руслан.Руслан долучився до технічного обслуговування цих автомобілів, які невдовзі передали для армії

Як додав, найчастіше поломки пов’язані не з прильотами, а з тим, що автомобілі буквально віджили свій ресурс.

«Що там за машини? Металолом. Там не машини, а трупаки. Основна маса – бляхи. «Ой, нам вона не треба, то віддамо воякам». Наприклад, на одній машині рама тріснула: не від вантажу – вона просто згнила. Чому перед тим, як відправити автомобіль на фронт, не відремонтувати його в цивільних умовах? А потім хлопці не можуть доїхати, бо машина здохла дорогою.

Із машинами на фронті – біда. Як не крути, переважно вони там одноразові. Зазвичай автомобілі не захищені взагалі. Щось прилетіло і все: не машина – брухт… Машини там – розхідний матеріал.

Також не всі машини можуть воювати. Легкові автомобілі, які передають волонтери, військові можуть використовувати, наприклад, для розвозу провізії чи інших завдань, які потрібно виконувати», – зазначив майстер.

Коли ми розмовляли з Русланом, на ремонті в нього перебував Volkswagen Transporter 4 військовослужбовців із 14-ї бригади. Цей автомобіль до Луцька притягнули вантажівкою з Куп’янська. По двигун до нього Руслан їздив у Житомир. Уже справний мінівен захисники забрали, коли поверталися на позиції з відпустки.

Руслан із військовослужбовцем 14-ї бригади Іваном, який повертався з відпустки з «Течиком»

«Знаю, що ця машина була в ДТП. Я ще відправляв хлопцям запчастини. Вони не могли її завезти, тому затягнули в найближчий сервіс у Харкові. Там зробили паливну, перевірили форсунки та інше. Вояки заплатили зі своєї кишені 38 тисяч гривень за ремонт. Як забрали машину, вона проїздила тільки два дні – вмер мотор. Як ті майстри могли не побачити, що вихрова камера луснула?.. У результаті двигун, генератор, стартер, інші запчастини обійшлися мені в понад 30 тисяч гривень», – сказав Руслан.Часто волонтери на запит військових купують для них саме Volkswagen Transporter 4: цей автомобіль має сильну ходову, тяговий двигун, він простий в обслуговуванні та здатен виїжджати з-під обстрілів.

«Цей автомобіль ніби зроблений для того, щоби його використовували на війні. Ці машини живучі, прості як двері, робляться молотком і однією викруткою. «Течики» самі виїжджають із-під обстрілів. У Максима – така ж машина. Її прострелили на решето. Замість вікон – бляха. Вона вся побита, крива, але заводиться, везе хлопців на позицію, забирає їх після виконання завдань у пункт дислокації, довозить боєкомплекти… Напевно, це єдина машина, пристосована до виконання таких завдань.

До позиції дорога веде через невелику річку. Машина її проїжджає, занурена по фари у воду. Через іржу в автомобілі вмерло щеплення. Хлопці поставили нове, але воно товстіше на чотири міліметри за попереднє – стерло коробку передач, звідти витекла олива… Тож коробку надіслали мені в Луцьк. Я її відчистив, заварив, замінив, зокрема, підшипники та вже відправив назад», – зауважив майстер.Сам Руслан на схід їздить на Renault Duster. Цей автомобіль спеціально для таких волонтерських мандрівок йому подарував друг із Києва Олександр. Востаннє (а саме – в Куп’янськ) Руслан їздив із товаришем Владом, який і допомагав йому лагодити машини військовослужбовців.

«Я казав Саші: ти ж розумієш, що я можу не повернути тобі машину, що можу пішки звідти прийти? А він: «Хай буде, що буде».

Машина трохи замала, то ми, як їхали з Владом, усе зайве з неї викрутили і викинули. Залишили тільки два передні крісла. Увесь вільний простір заповнили інструментами, запчастинами, посилками для хлопців.

Умов на місці жодних. Усе доводиться робити просто неба.

У Куп’янську ми жили на околиці. За два дні до того, як приїхали, поблизу щось прилетіло, знесло хату… Однак найстрашніше було в Богоявленці. Нині наші хлопці звідти перейшли, бо росіяни зрівняли село з землею. Там постійно і дуже близько бахкало – за 500-600 метрів. От лягаємо спати. Непроглядна ніч. Жодної зірки. Бабах. Тільки целофан на вікнах зашарудів. Лише я прокинувся – всі сплять. Виходжу, бачу, що неподалік щось горить. Дивлюся: сидить військовий, грається в телефоні. Питаю, чи все нормально. «Так, усе нормально». Він навіть голову не підіймає. Кажу: щось горить. «А, то далеко. Метрів двісті, може, більше», – пригадав Руслан.

Найтяжче, зізнався співрозмовник, усвідомлювати, що декого з тих відважних хлопців, із якими випала нагода познайомитися на Донеччині чи Харківщині, вже немає серед живих.

Насамкінець Руслан наголосив: «Найважливіше – щоби війна закінчилася. До повномасштабної я зводив будинок. За планом, цього року ми мали би з сім’єю в нього вселитися. А по факту з 2022 року там нічого не зроблено, бо я фізично не маю часу. До того ж, усі гроші йдуть на армію. Але я зроблю одну-дві машини, хтось зробить ще одну-дві… 100% виграємо!»

Ольга ШЕРШЕНЬ

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---