Історія одного підвалу: луцький оператор розповів про знімання в Сєверодонецьку та долю героїв стрічки

Юрій Ребрик – оператор документального фільму «Підвал», який було знято під час волонтерської поїздки у Сєверодонецьк на Луганщині. Після тимчасової окупації міста в укриття, де переховувалися люди з фільму, прилетів російський снаряд. Троє загинули та 85 осіб було поранено.

Чому люди не хотіли евакуйовуватися, живучи під обстрілами, як знімали документальний фільм «Підвал» та про волонтерство Юрій Ребрик розповів в інтерв'ю Суспільному.

Як ви потрапили у підвал, де жили люди?

У підвал я потрапив випадково. Тому що ми завжди привозили допомогу, харчі. Вивантажували, забирали людей, відвозили. А людина, яка нас супроводжувала, показувала нам, де найбільш нужденні. І в цей момент він каже: ходімо, я щось тобі покажу. І коли він мене відвів у підвал, то перше, що мене вразило, – як люди можуть жити в таких умовах. Там на той час не було генератора, люди сиділи без світла. Умови були страшні.

Найстрашніше, що було, – це те, що в таких умовах жили діти. Потім мене відвели та показали, що там ще є папуги, коти та собаки. А ще папузі співати хотілося… То ось це мене вразило. Коли були вибухи та діти лякалися, то ми зверталися до батьків: чого ви не вивозите дітей, чого не їдете?Чому люди відмовлялися виїжджати з міста?

Багато причин. Перша – страх. Багато людей не виїжджало за кордон, а були й такі, що з області не виїжджали ніколи. І вони не знали, що на них чекає, казали, що не мають грошей. Мовляв, ми не знаємо, кому там потрібні. Цей страх невідомості паралізував їх і вони не хотіли їхати категорично. А друге – люди ставали заручниками обставин. Була жіночка з дітьми та паралізованими батьками. Вона не могла їх кинути. Третє – боялися, що розграбують квартири, бо там є мародерство. Люди час до часу виходили та перевіряли, чи помешкання цілі. Або якщо пожежа, то встигнути погасити, коли йде бомбардування. А були й такі, що їм було зручно. Це основні причини, за яких люди не виїжджали.

Чи знаєте, яка доля зараз цього підвалу?

Після одного з бомбардувань ми втратили контакт із нашим зв’язковим, але хлопці скидали відео, як цей підвал розбомбили. Я бачив тих людей, яких знімав. Там ось є одна жіночка, яка казала про купе, її накрили ковдрою, вона була притрушена цегляним пилом, дезорієнтована. Було троє вбитих і 85 поранених.

Читати ще: Сім'я, яка виїхала з окупованої Херсонщини до Луцька: «Розуміємо, що кожен день може стати для нас останнім»

Хронометраж документальної стрічки «Підвал» – чотири хвилини, її знімали під обстрілами, чи все вдалося з першого разу?

По нас клали міни, а ми тікали від цього. А назустріч нам їхав хлопчина на велосипеді. Ми сиділи в бронежилетах і касках, а назустріч він… у футболці й не тікав, а просто їхав. І це нас так вразило.

Перші рази, коли ми приїхали та ночували в Слов’янську, міни лягали кілометрів за сім від нас. І важко було заснути. Але, коли ми приїжджали в інші рази, то настільки були втомлені, що вкладалися спати, а міни ще ближче лягали. І коли шибки трусилися, мене товариш будить і каже, що треба виїжджати, бо ближче лягає, а я не чув. Настільки ми стомлені були, що вибухів вже не чули. Хоч перший раз важко були заснути та звикнути. Старші люди й діти до того звикнути не можуть. Вони боляче реагують на це.

Фільм короткий, але знімали з двох поїздок. Другий раз, коли ми їздили, то нас вже знали, особливо діти бігли обійматися. Ми вже були друзі. І були знайомі з батьками, зі старшими у дружніх стосунках. Тому коли я бачив, як розбомбили цей підвал, то було мені боляче. І в цей час я бачив тих людей у ще гіршому стані. Це важко.

Окрім знімань фільму, ви ще волонтерите. Кому допомагаєте і де вже побували? Чи маєте план – куди далі?

Я працюю волонтером при фонді «Добра і любові» в Києві. Вони опікуються евакуацією людей і гумдопомогою. Побували вже майже у всіх гарячих точках. Це – Бородянка, Буча, Ірпінь, Гостомель, Іванків, Стоянка, Харків. Ізюм, Слов’янськ, Лисичанськ, Сєверодонецьк.

Читати ще: Форму довелося спалити: військова з Херсонщини розповіла про два місяці окупації і дорогу до Луцька

Скільки людей, зокрема старших, важкохворих, поранених, а також дітей було врятовано на Донбасі під час вашого перебування там?

Загальна цифра була 860. Але це ті, кого вивезли машини, не враховуючи важкохворих. Тому що були поїздки, коли люди не могли самостійно вибратися. Дзвонять нам і кажуть: «Заберіть бабусю, але, здається, вона вже двохсота». І ми підіймаємося, вона жила на дев'ятому поверсі, дим іде, ми дихати не можемо. Піднялися, а серед диму сидить бабуся і смажить щось на цеглі. «Олена Іванівна – це я. Що вам потрібно?» – відповідає. А ми кажемо: «Думали, що ви вже двохсота». А вона: «Не дочекаєтесь. Я поки не досмажу, то не поїду». Ми її вмовляли. А вона: «Ні, це мій край, і кому я десь потрібна».Яка із поїздок на схід України для вас була найважчою?

Найважча остання… Одні перебували в Лисичанську, а інші вивозили з Сєверодонецька. Це було дуже важко. Треба було брати між колесами ями, щоб не провалитися на мосту. Це треба було швидко і ювелірно проїхати всі моменти. Були старші люди, які не хотіли виїжджати. Тільки коли вже були прильоти, то вони благали, щоб їх забрали. І це створювало додатково напруження.

Як родина ставиться до того, що ви зараз робите?

Знає тільки жінка. Бо мати вважає, що я десь їжджу. Я їй не кажу, тому що для неї це буде боляче. Хоч вона десь здогадується.

Після перемоги як людина творча візьмете камеру і що підете знімати?

У мене ще є багато незакінчених проєктів. І дуже хотілося б довести їх до кінця. Це таке бажання. А зараз, як і в усіх українців, у мене одне бажання – найшвидша Перемога.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---