Ігор Гнетньов: «Якщо людина не дбає про здоров’я, медик безсилий»
Директор комунального закладу «Луцький центр первинної медико-санітарної допомоги» Ігор Гнетньов не один десяток років віддав медицині. У його професійній біографії – і служба санінструктором в Афганістані, і робота анестезіологом-реаніматологом, і допомога полку «Азов» у налагодженні тактичної медицини. В ефірі програми «Про життя» телеканалу «Аверс» Ігор Васильович розповів про робочі будні, реформу медицини й плани, які окреслив для себе на найближче майбутнє.
Скажіть, пане Ігорю, вам подобається центр нашого міста?
Звісно, і не тільки центр. Я люблю своє рідне місто і вважаю його найкращим не тільки в Україні, а й у всьому світі.
У вашому житті все складалося якось аж занадто правильно: школа, медичне училище, армія,навчання в інституті, інтернатура, робота… Хіба в лікарів так буває?
Чи то батьки допомогли все спланувати, чи Господь таку долю намалював, але ось так склалося. Хоча усе плавно тільки на перший погляд, чимало було вигинів на шляху, чимало сходинок і догори, й донизу.
Маєте на увазі, що сумнівалися в правильності життєвого вибору?
Якщо відверто, то вибір на користь медицини зробила мама. Я завжди тяжів до якоїсь електроніки, як кожен хлопчик, мріяв бути пілотом. Отож, хотів їхати вивчати радіоелектроніку. Але мама сказала, що то далеко та щоб вступав у медучилище. Я подумав: та там же самі дівчата вчаться! Але ні. У той час там була група з навчання фельдшерів, тобто, як я тепер розумію, студентів готували під армію. І от я навчався у тій спецгрупі, було нас 30 хлопців. А з приводу мистецтва, то в юнацтві у нас була своя сцена, адже при училищі діяв дискоклуб, зареєстрований у міськкомі комсомолу. Він називався «Тридцять плюс одна». Бо в нашій групі вчилася одна дівчина.
Смаки відтоді змінилися чи ні?
Смаки змінюються. Втім основа залишилася. Як віддавав перевагу більш спокійній музиці, так вона мені й досі до вподоби. Хоча став більше слухати року, балад.
Якщо провести паралелі із сьогоденням, як вважаєте, ми щось загубили в плані підготовки спеціалістів медичного профілю саме для армії?
Ми не загубили, а просто не хотіли вірити, що в нас брати виявляться зрадниками чи ворогами, що хтось нам хоче біди, вважали себе мирною країною. Нас це, мабуть, розслабило. Але вислів «Хочеш жити мирно – готуйся до війни» актуальний століттями. Готуватися до того, що може прийти біда, потрібно завжди, тому що вона може бути не тільки з боку сусіда. Це можуть бути й природні катаклізми, на порозі яких, я вважаю, ми зараз стоїмо, маю на увазі глобальні зміни клімату.
Ви внутрішньо були готові, коли потрапили в Афганістан?
По-юнацьки я просто не розумів саму глибину тої проблеми. Звісно, страх був. Але я розумів, що це потрібно, що іншого виходу, як виконати наказ, у мене немає. Тому приймав ті умови й старався у них вижити.
Як рідні пережили ваше перебування там?
Як і всі – були шоковані. Бо хто з батьків хоче, щоб дитина їхала на війну? Я впевнений, що сім’ї українських добровольців не в захваті були від їхнього рішення. Так, це порив патріотизму, розуміння того, що потрібно захистити рідну землю. Це правильно, нормально, по-чоловічому. Але від цього родичам не легше.
Відчуття були інші, коли ви їздили на передову в Україні?
Ні. Бо війна – вона завжди війна. Це небезпека, ризики, невизначеність, жахливі умови, хай коли відбуваються воєнні дії. Відчував прикрість, що це все – в Україні.
Як вважаєте, чи довго ще триватиме ця війна?
Є такий вислів: «Війна триватиме доти, доки є кому воювати». Мені важко сказати. Хотів би, щоб її не було. Але, на жаль, є багато людей, які чомусь хочуть воювати.
У нас із вами – сини. Моєму 17, ваш молодший. Як вважаєте, вистачить війни ще й їм, чи таки знайдуться якісь сили, аби вона завершилася й наші діти її не побачили?
Війна відбувається щодня. Усе залежить від того, що ми вкладаємо в цей термін. На дорогах країни є війна? Є. До речі, там у рази більше гине людей, ніж під час воєнних конфліктів. Тільки ми це війною не називаємо. Кліматичні зміни вбивають живе на планеті. Це ніби не війна, а люди гинуть, стають каліками. Тому тут треба говорити про небезпеку. А вона є завжди. Чи хотів би я, щоб мій син воював? Безумовно, ні. Хай би собі вивчився, працював, одружився, ростив дітей. Розуміючи, що так не буде, я навчив його стріляти, поводитися зі зброєю, вчу поводитися в екстремальних умовах, щоб він міг захистити себе й тих, хто поряд.
А чи застосовуватимете той принцип, до якого свого часу вдалася ваша мама й скерувала вас?
Батьки завжди застосовують такий принцип, тільки стосовно мене це було в більш категоричній і швидкій формі. Свої плани я виношував, але ними не ділився. А коли настав час визначатися зі вступом, висловив свою точку зору. І в мами просто не залишалося часу мене до цього готувати. Тож питаю в сина, ким бачить себе в майбутньому. Звісно, ми як батьки бачимо його здібності, відповідно, готуватимемо до вибору не в такій категоричній формі. Будемо пояснювати, наводити приклади.
Маєте чималеньку родину. Всі тут знайшли собі місце?
Так, родина в нас велика, прекрасна. Але не всі разом. Рідні брат і сестра виїхали до США, тітки й дядьки теж роз’їхалися по світу. Але зв’язок підтримуємо, адже зараз маємо потужні комунікаційні засоби.
Ви такий щирий лучанин. Не плануєте покидати місто?
Ні, не планую. Я тут народився, люблю це місто, тут живуть прекрасні люди. Не бачу потреби змінювати місце проживання. Мені тут комфортно.
Ви стільки років у медицині. Скажіть, це залишає якийсь відбиток на серці, в душі?
Приємно бачити людей, які мали проблеми зі здоров’ям і позбулися їх. Прикро, коли люди помирають від хвороб і лікарі не мають змоги їм допомогти. Я працював в Афганістані санінструктором, в обласній лікарні – у відділенні анестезіології та реанімації, а це таке екстремальне відділення, де часто люди балансують на межі життя і смерті. Була робота з полком «Азов» із налагодження тактичної медицини. Це все накладає певний відбиток.
А ви стежите за своїм здоров’ям? Лікарі мають на це час?
Стежу, тільки ж сам на нього і впливаю. От, наприклад, не позбувся звички курити, не врівноважив питання здорового харчування, маю проблеми з надлишком ваги. Борюся періодично з тим, але хотілося б кращих результатів.
Власне здоров’я готові довіряти колегам?
Так. Я мав великі проблеми із серцем, переніс операцію, були питання з інсультом, але я не їхав і не шукав фахівців по закордонах, а прийшов до друзів-колег. Повністю їм довіряв, виконував їхні вказівки. І дуже вдячний, що вони допомогли й подбали про моє здоров’я. Вважаю, що у нас прекрасні лікарі, медсестри, чудові організатори охорони здоров’я.
Ваші друзі – люди здебільшого з того середовища, де працюєте, чи ні?
Маю дуже багато друзів, і не тільки зі сфери медицини.
Їх поменшало чи побільшало відтоді, як ви очолили Луцьку поліклініку №1?
Якщо чесно, то не рахував і не готовий сказати. За відчуттям – думаю, друзів у мене не поменшало. Дружба – це розуміння одне одного, відповідальність. Тут посади не мають значення. Якщо посада, кількість грошей, статус стають на заваді, то це вже не дружба.
Друзів на роботу берете?
Робота є робота. Це відповідальність. Якщо людина компетентна – чому ж ні?
Який ви керівник?
Мабуть, сердитий і вимогливий. Жартую, звісно. Не хочу бути сердитим. У мене є кілька критеріїв: як працює структура під моїм керівництвом, відповідно, які вона дає показники, що про це кажуть відвідувачі та як до цього ставляться працівники. Саме ці критерії мають оцінити мене як керівника. Сам себе об’єктивно не оціниш.
Скільки працівників у колективі луцької поліклініки №1?
Близько 250. Зараз змінюються формати роботи, частина працівників переходять у міську клінічну лікарню.
Фактично, вже не перший рік ви живете у реформі. Ви до неї підійшли підготовленими? Як керівник відчували, що вона буде, що треба буде спрацювати десь на випередження?
Мабуть, так, ми працювали на випередження, тому що я розумів, що в медицині будуть зміни. Можливо, не до кінця усвідомлював, як вони будуть відбуватися, але те, що медицина – сфера послуг, що ми є пацієнтоорієнтовані, що маємо зробити медичну послугу не просто безболісною, а комфортною для пацієнта, усвідомлював давно. І, відповідно, ми готувалися. Перше, з чого починали, – це розуміння того, що комп’ютер – невід’ємна частина нашого життя і роботи. Коли питав у друзів і знайомих, із чим у них асоціюється поліклініка, вони відповідали: «Із чергою». Тому ці питання ми почали готувати ще в 2009 році, коли пробували переводити роботу на попередній запис. Ми не є ургентні, у нас немає питань «вже на позавчора». Так, приходили люди, яким треба було вже надати допомогу – знизити тиск, врегулювати температуру, зняти больовий синдром. Але ці випадки не є такими кардинальними, що вже треба розгортати операційну. 90 відсотків – це планова робота. На той час завдання дільничних терапевтів і сімейних лікарів кардинально не змінилися. Перш за все – це профілактика, раннє виявлення. Тому в питаннях зменшення черг, організації попереднього запису дуже допомагає комп’ютеризація. Теперішня реформа не змінює методи і способи лікування. Вона змінює спосіб фінансування. За будь-яку послугу треба заплатити. Питання в тому, хто це має робити. Ця реформа каже, що за такі-то послуги в такому-то об’ємі платить держава, а решту вона не має можливості оплатити. Це має зробити або громадянин, або страхова компанія. Це чесно й відверто. Немає ніяких поборів, віртуальних благодійних платежів. Щодо питання медичного страхування. З одного боку, ми кажемо, що любимо свободу, не хочемо кабали, не треба нас обтяжувати податками, з іншого – просимо ввести обов’язкове медичне страхування. А хто зараз боронить піти в страхову компанію й оформити страховий поліс?
Тобто ви вважаєте, що держава мала би подбати про достатню інформаційну кампанію і посприяти, щоби люди для себе усвідомили, що їм варто страхувати життя і здоров’я?
Так, безумовно. У нас була така спотворена думка, що сімейний лікар відповідає за здоров’я пацієнта. Але це не так. Кожна людина відповідальна за власне здоров’я. А завдання лікаря – підказати, як його не втратити. Якщо людина не дбає про своє здоров’я, медик безсилий.
Сьогодні ви задоволені тим, що зробили?
Так. Мені подобається те, що ми робимо, й те, що вже зробили. Дасть Бог, ще багато чого зробимо. Я ще не завершив те, що поставив собі на меті зробити для поліклініки №1.
Поділитеся?
Хочу її вдосконалити, запровадити реабілітаційні заходи, розвинути ті пакети послуг, що їх пропонує Національна служба здоров’я. Це додаткові сервіси, додаткові можливості, які оплачує держава. Луцькою міською радою за сприяння народного депутата побудовано чудовий корпус реабілітаційного центру, є прекрасне обладнання, за кілька днів ми отримаємо всі сертифікати щодо його експлуатаційних можливостей. Вже розроблено пакет реабілітаційних послуг, які може оплачувати Національна служба здоров’я України. Центр запрацює з квітня. Наше завдання зараз – підготувати фахівців, щоб можна було укласти договір з НСЗУ і держава оплачувала реабілітаційні послуги для лучан.
Не шкодуєте за прийомами, за пацієнтами? У керівника ж часу на це бракує.
Бачите, прийомів я не вів, бо ж є анестезіологом-реаніматологом.
Маю на увазі, чи не сумуєте за живою роботою?
А це і є жива робота – спілкування з людьми.
Але ж цього в інституті не навчали.
У медучилищі – ні. Зате цього навчали в інших закладах. Я ще маю економічну спеціалізацію. У мене були прекрасні вчителі по життю – Іван Сидор, Борис Загрева, в яких я багато чого навчився. У будь-якому випадку, не я один це роблю. Це робить весь колектив. Моє завдання – це все консолідувати. А для цього треба пояснити – інколи два рази, інколи – три, інколи схему намалювати. Це все можна зробити тільки в тому випадку, коли всі ми розуміємо, що, для чого й навіщо робимо.
Погодьтеся, від усього застрахуватися неможливо. А від чого хотіли б застрахуватися ви? Чого не хочете, щоби було?
Війни і негараздів, які можуть спричинити біль, втрату здоров’я, втрату життя. Я навчився вже те переживати. Але хотів би застрахувати від цього близьких людей.
А щодо процесу пізнання і самовдосконалення…
Мені зараз дуже хочеться побачити світ не тільки через призму телеекрана, ілюмінатор літака чи вікно автомобіля, а подивитися, як живуть люди в різних куточках планети. Я дуже багато беру від спілкування, адже люди живуть, думають і роблять по-різному. І мені цікавий їхній досвід. Зараз із сім’єю намагаємося трошки мандрувати. Не так часто нам це вдається, але з кожної подорожі привозимо щось цікаве, і цим стараємося вдосконалити своє життя. Почути, відчути світ, побачити його – це мені зараз дуже цікаво.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
Скажіть, пане Ігорю, вам подобається центр нашого міста?
Звісно, і не тільки центр. Я люблю своє рідне місто і вважаю його найкращим не тільки в Україні, а й у всьому світі.
У вашому житті все складалося якось аж занадто правильно: школа, медичне училище, армія,навчання в інституті, інтернатура, робота… Хіба в лікарів так буває?
Чи то батьки допомогли все спланувати, чи Господь таку долю намалював, але ось так склалося. Хоча усе плавно тільки на перший погляд, чимало було вигинів на шляху, чимало сходинок і догори, й донизу.
Маєте на увазі, що сумнівалися в правильності життєвого вибору?
Якщо відверто, то вибір на користь медицини зробила мама. Я завжди тяжів до якоїсь електроніки, як кожен хлопчик, мріяв бути пілотом. Отож, хотів їхати вивчати радіоелектроніку. Але мама сказала, що то далеко та щоб вступав у медучилище. Я подумав: та там же самі дівчата вчаться! Але ні. У той час там була група з навчання фельдшерів, тобто, як я тепер розумію, студентів готували під армію. І от я навчався у тій спецгрупі, було нас 30 хлопців. А з приводу мистецтва, то в юнацтві у нас була своя сцена, адже при училищі діяв дискоклуб, зареєстрований у міськкомі комсомолу. Він називався «Тридцять плюс одна». Бо в нашій групі вчилася одна дівчина.
Смаки відтоді змінилися чи ні?
Смаки змінюються. Втім основа залишилася. Як віддавав перевагу більш спокійній музиці, так вона мені й досі до вподоби. Хоча став більше слухати року, балад.
Якщо провести паралелі із сьогоденням, як вважаєте, ми щось загубили в плані підготовки спеціалістів медичного профілю саме для армії?
Ми не загубили, а просто не хотіли вірити, що в нас брати виявляться зрадниками чи ворогами, що хтось нам хоче біди, вважали себе мирною країною. Нас це, мабуть, розслабило. Але вислів «Хочеш жити мирно – готуйся до війни» актуальний століттями. Готуватися до того, що може прийти біда, потрібно завжди, тому що вона може бути не тільки з боку сусіда. Це можуть бути й природні катаклізми, на порозі яких, я вважаю, ми зараз стоїмо, маю на увазі глобальні зміни клімату.
Ви внутрішньо були готові, коли потрапили в Афганістан?
По-юнацьки я просто не розумів саму глибину тої проблеми. Звісно, страх був. Але я розумів, що це потрібно, що іншого виходу, як виконати наказ, у мене немає. Тому приймав ті умови й старався у них вижити.
Як рідні пережили ваше перебування там?
Як і всі – були шоковані. Бо хто з батьків хоче, щоб дитина їхала на війну? Я впевнений, що сім’ї українських добровольців не в захваті були від їхнього рішення. Так, це порив патріотизму, розуміння того, що потрібно захистити рідну землю. Це правильно, нормально, по-чоловічому. Але від цього родичам не легше.
Відчуття були інші, коли ви їздили на передову в Україні?
Ні. Бо війна – вона завжди війна. Це небезпека, ризики, невизначеність, жахливі умови, хай коли відбуваються воєнні дії. Відчував прикрість, що це все – в Україні.
Як вважаєте, чи довго ще триватиме ця війна?
Є такий вислів: «Війна триватиме доти, доки є кому воювати». Мені важко сказати. Хотів би, щоб її не було. Але, на жаль, є багато людей, які чомусь хочуть воювати.
У нас із вами – сини. Моєму 17, ваш молодший. Як вважаєте, вистачить війни ще й їм, чи таки знайдуться якісь сили, аби вона завершилася й наші діти її не побачили?
Війна відбувається щодня. Усе залежить від того, що ми вкладаємо в цей термін. На дорогах країни є війна? Є. До речі, там у рази більше гине людей, ніж під час воєнних конфліктів. Тільки ми це війною не називаємо. Кліматичні зміни вбивають живе на планеті. Це ніби не війна, а люди гинуть, стають каліками. Тому тут треба говорити про небезпеку. А вона є завжди. Чи хотів би я, щоб мій син воював? Безумовно, ні. Хай би собі вивчився, працював, одружився, ростив дітей. Розуміючи, що так не буде, я навчив його стріляти, поводитися зі зброєю, вчу поводитися в екстремальних умовах, щоб він міг захистити себе й тих, хто поряд.
А чи застосовуватимете той принцип, до якого свого часу вдалася ваша мама й скерувала вас?
Батьки завжди застосовують такий принцип, тільки стосовно мене це було в більш категоричній і швидкій формі. Свої плани я виношував, але ними не ділився. А коли настав час визначатися зі вступом, висловив свою точку зору. І в мами просто не залишалося часу мене до цього готувати. Тож питаю в сина, ким бачить себе в майбутньому. Звісно, ми як батьки бачимо його здібності, відповідно, готуватимемо до вибору не в такій категоричній формі. Будемо пояснювати, наводити приклади.
Маєте чималеньку родину. Всі тут знайшли собі місце?
Так, родина в нас велика, прекрасна. Але не всі разом. Рідні брат і сестра виїхали до США, тітки й дядьки теж роз’їхалися по світу. Але зв’язок підтримуємо, адже зараз маємо потужні комунікаційні засоби.
Ви такий щирий лучанин. Не плануєте покидати місто?
Ні, не планую. Я тут народився, люблю це місто, тут живуть прекрасні люди. Не бачу потреби змінювати місце проживання. Мені тут комфортно.
Ви стільки років у медицині. Скажіть, це залишає якийсь відбиток на серці, в душі?
Приємно бачити людей, які мали проблеми зі здоров’ям і позбулися їх. Прикро, коли люди помирають від хвороб і лікарі не мають змоги їм допомогти. Я працював в Афганістані санінструктором, в обласній лікарні – у відділенні анестезіології та реанімації, а це таке екстремальне відділення, де часто люди балансують на межі життя і смерті. Була робота з полком «Азов» із налагодження тактичної медицини. Це все накладає певний відбиток.
А ви стежите за своїм здоров’ям? Лікарі мають на це час?
Стежу, тільки ж сам на нього і впливаю. От, наприклад, не позбувся звички курити, не врівноважив питання здорового харчування, маю проблеми з надлишком ваги. Борюся періодично з тим, але хотілося б кращих результатів.
Власне здоров’я готові довіряти колегам?
Так. Я мав великі проблеми із серцем, переніс операцію, були питання з інсультом, але я не їхав і не шукав фахівців по закордонах, а прийшов до друзів-колег. Повністю їм довіряв, виконував їхні вказівки. І дуже вдячний, що вони допомогли й подбали про моє здоров’я. Вважаю, що у нас прекрасні лікарі, медсестри, чудові організатори охорони здоров’я.
Ваші друзі – люди здебільшого з того середовища, де працюєте, чи ні?
Маю дуже багато друзів, і не тільки зі сфери медицини.
Їх поменшало чи побільшало відтоді, як ви очолили Луцьку поліклініку №1?
Якщо чесно, то не рахував і не готовий сказати. За відчуттям – думаю, друзів у мене не поменшало. Дружба – це розуміння одне одного, відповідальність. Тут посади не мають значення. Якщо посада, кількість грошей, статус стають на заваді, то це вже не дружба.
Друзів на роботу берете?
Робота є робота. Це відповідальність. Якщо людина компетентна – чому ж ні?
Який ви керівник?
Мабуть, сердитий і вимогливий. Жартую, звісно. Не хочу бути сердитим. У мене є кілька критеріїв: як працює структура під моїм керівництвом, відповідно, які вона дає показники, що про це кажуть відвідувачі та як до цього ставляться працівники. Саме ці критерії мають оцінити мене як керівника. Сам себе об’єктивно не оціниш.
Скільки працівників у колективі луцької поліклініки №1?
Близько 250. Зараз змінюються формати роботи, частина працівників переходять у міську клінічну лікарню.
Фактично, вже не перший рік ви живете у реформі. Ви до неї підійшли підготовленими? Як керівник відчували, що вона буде, що треба буде спрацювати десь на випередження?
Мабуть, так, ми працювали на випередження, тому що я розумів, що в медицині будуть зміни. Можливо, не до кінця усвідомлював, як вони будуть відбуватися, але те, що медицина – сфера послуг, що ми є пацієнтоорієнтовані, що маємо зробити медичну послугу не просто безболісною, а комфортною для пацієнта, усвідомлював давно. І, відповідно, ми готувалися. Перше, з чого починали, – це розуміння того, що комп’ютер – невід’ємна частина нашого життя і роботи. Коли питав у друзів і знайомих, із чим у них асоціюється поліклініка, вони відповідали: «Із чергою». Тому ці питання ми почали готувати ще в 2009 році, коли пробували переводити роботу на попередній запис. Ми не є ургентні, у нас немає питань «вже на позавчора». Так, приходили люди, яким треба було вже надати допомогу – знизити тиск, врегулювати температуру, зняти больовий синдром. Але ці випадки не є такими кардинальними, що вже треба розгортати операційну. 90 відсотків – це планова робота. На той час завдання дільничних терапевтів і сімейних лікарів кардинально не змінилися. Перш за все – це профілактика, раннє виявлення. Тому в питаннях зменшення черг, організації попереднього запису дуже допомагає комп’ютеризація. Теперішня реформа не змінює методи і способи лікування. Вона змінює спосіб фінансування. За будь-яку послугу треба заплатити. Питання в тому, хто це має робити. Ця реформа каже, що за такі-то послуги в такому-то об’ємі платить держава, а решту вона не має можливості оплатити. Це має зробити або громадянин, або страхова компанія. Це чесно й відверто. Немає ніяких поборів, віртуальних благодійних платежів. Щодо питання медичного страхування. З одного боку, ми кажемо, що любимо свободу, не хочемо кабали, не треба нас обтяжувати податками, з іншого – просимо ввести обов’язкове медичне страхування. А хто зараз боронить піти в страхову компанію й оформити страховий поліс?
Тобто ви вважаєте, що держава мала би подбати про достатню інформаційну кампанію і посприяти, щоби люди для себе усвідомили, що їм варто страхувати життя і здоров’я?
Так, безумовно. У нас була така спотворена думка, що сімейний лікар відповідає за здоров’я пацієнта. Але це не так. Кожна людина відповідальна за власне здоров’я. А завдання лікаря – підказати, як його не втратити. Якщо людина не дбає про своє здоров’я, медик безсилий.
Сьогодні ви задоволені тим, що зробили?
Так. Мені подобається те, що ми робимо, й те, що вже зробили. Дасть Бог, ще багато чого зробимо. Я ще не завершив те, що поставив собі на меті зробити для поліклініки №1.
Поділитеся?
Хочу її вдосконалити, запровадити реабілітаційні заходи, розвинути ті пакети послуг, що їх пропонує Національна служба здоров’я. Це додаткові сервіси, додаткові можливості, які оплачує держава. Луцькою міською радою за сприяння народного депутата побудовано чудовий корпус реабілітаційного центру, є прекрасне обладнання, за кілька днів ми отримаємо всі сертифікати щодо його експлуатаційних можливостей. Вже розроблено пакет реабілітаційних послуг, які може оплачувати Національна служба здоров’я України. Центр запрацює з квітня. Наше завдання зараз – підготувати фахівців, щоб можна було укласти договір з НСЗУ і держава оплачувала реабілітаційні послуги для лучан.
Не шкодуєте за прийомами, за пацієнтами? У керівника ж часу на це бракує.
Бачите, прийомів я не вів, бо ж є анестезіологом-реаніматологом.
Маю на увазі, чи не сумуєте за живою роботою?
А це і є жива робота – спілкування з людьми.
Але ж цього в інституті не навчали.
У медучилищі – ні. Зате цього навчали в інших закладах. Я ще маю економічну спеціалізацію. У мене були прекрасні вчителі по життю – Іван Сидор, Борис Загрева, в яких я багато чого навчився. У будь-якому випадку, не я один це роблю. Це робить весь колектив. Моє завдання – це все консолідувати. А для цього треба пояснити – інколи два рази, інколи – три, інколи схему намалювати. Це все можна зробити тільки в тому випадку, коли всі ми розуміємо, що, для чого й навіщо робимо.
Погодьтеся, від усього застрахуватися неможливо. А від чого хотіли б застрахуватися ви? Чого не хочете, щоби було?
Війни і негараздів, які можуть спричинити біль, втрату здоров’я, втрату життя. Я навчився вже те переживати. Але хотів би застрахувати від цього близьких людей.
А щодо процесу пізнання і самовдосконалення…
Мені зараз дуже хочеться побачити світ не тільки через призму телеекрана, ілюмінатор літака чи вікно автомобіля, а подивитися, як живуть люди в різних куточках планети. Я дуже багато беру від спілкування, адже люди живуть, думають і роблять по-різному. І мені цікавий їхній досвід. Зараз із сім’єю намагаємося трошки мандрувати. Не так часто нам це вдається, але з кожної подорожі привозимо щось цікаве, і цим стараємося вдосконалити своє життя. Почути, відчути світ, побачити його – це мені зараз дуже цікаво.
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
Коментарів: 4
з власного досвіду
Показати IP
15 Січня 2020 19:17
медики дійсно безсилі бо вони дуже низької кваліфікації і в більшості випадків встановлюють невірний діагноз, що інколи приводить до смерті пацієнта. Хворий помер, йому легше стало. "....мы сделали все что могли....". Помогли...... . Це безвідповідальність.
досвід
Показати IP
15 Січня 2020 19:53
"Якщо людина хоче жити, то медицина тут безсила"(С)
турист
Показати IP
18 Січня 2020 08:28
- Помер дідусь, якого ви лікували - каже бабуся лікарю (такої кваліфікації", як Гнєтньов).
- А коли помирав, то потів?
- Дуже потів...
- О, це було дуже корисно для його здоровя...
пацієнт
Показати IP
19 Січня 2020 11:56
такого бездарного, як тепер, медичного обслуговування ще не було. Читаючи відповіді директора так званого центру, колись був головний лікар - звучало, директор - не так, дивуюсь, невже людина живе в іншому вимірі, про що він трезвонить. Діагноз, дісний, встановити не можуть, щось не вистачає. Відповідальніть за невірно встановлений діагноз з подальшим "лікуванням" не несуть, хто поверне марно витрачені кошти - товарищ директор???????????????????? Сучасна медицина не лікує а калічить!!!!!!!!!!!!!!
Співфінансування житла і зміни до бюджету: у Луцьку провели позачергову сесію міськради
Сьогодні 14:56
Сьогодні 14:56
У ДТП загинули молоді люди з Шацької громади
Сьогодні 12:32
Сьогодні 12:32
Machineryline: все, що потрібно знати про платформу для купівлі та продажу спецтехніки
Сьогодні 11:34
Сьогодні 11:34
Імовірно, був збитий російським ЗРК: у літаку, який впав у Казахстані, загинули 38 осіб
Сьогодні 11:05
Сьогодні 11:05
Під час пожежі на Волині жінка отруїлася чадним газом
Сьогодні 10:37
Сьогодні 10:37
Додати коментар:
УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.