«І фізично, і морально тяжко», – звільнений з полону волинянин розповів про оборону Маріуполя та обмін

Волинянин Володимир Лучко повернувся з полону, де перебував чотири місяці. У неволю боєць з полку «Азов» потрапив під час оборони Маріуполя. В Україні Володимир Лучко уже два місяці, зараз проходить реабілітацію на Волині.

Суспільному волинянин розповів про оборону Маріуполя, полон, обмін, повернення додому та плани на майбутнє.

Як почуваєте себе зараз? Чого найбільше захотілося, як ступили на рідну землю?

Зараз стабільно, нормально. Відновлення проходить, почав займатися в залі, відновлювати м’язовий скелет. Це те, що потрібно. І ще десь через тиждень-два, напевне, піду на масажі.

Солодкого, глюкози не вистачало в організмі. В багатьох таке було. Відсутність глюкози в організмі – це в солодкому найбільша потреба.

Наскільки складним чи, можливо, навпаки, нескладним стало і фізичне, і моральне повернення з полону?

Десь 40 кілограмів ваги втратив. І психологічно складно, бо не всі вийшли, кого я очікував. І я не знав, що ми на обмін їдемо. Коли приїхав, багатьох наших, з ким я там був, ще не було.

Фізично, само собою, вагу втрачаєш. І потрібно відновлюватися. Зі спиною проблеми, з колінами. Ну як в багатьох наших.

Чим ви займалися у мирному житті до повномасштабного вторгнення, як планували життя?

Та багато планів було. Робота, навчання, тренування, культуристика. Мені цей вид сподобався, бо він менш травматичний. І ти чисто для себе працюєш. Ти по собі бачиш, як воно. Розвиваєшся.

Перше – робота, потім – тренування, ввечері навчання відбувалося. І в принципі, воно стабільно мало відбуватися в майбутньому. Я сам навчався, по вечорах собі сидів. Для початку я сам хотів вивчити те, що я хочу. А потім вже поступати в якийсь вищий навчальний заклад. Але я ще не знав, чи за кордоном буду поступати, чи в Україні.

Як для Вас розпочався ранок 24 лютого? Ви в той час де перебували ?

У Польщі. На роботу їхав. За кавою зайшов. Мені мама смс написала, що війна почалася. Багато хто з наших теж отримав смс і не вірили цьому, поки не побачили відео, як ракети прилітають по наших містах.

Чому вирішили повернутися із-за кордону та піти захищати Батьківщину?

Це усвідомлене рішення таке було. Було все повністю обдумане: що, куди і як. Я вже знав, куди я їду і що буду робити.

Спершу під Бучею були. Потім вже Маріуполь. В мене строкової служби не було, а була підготовка зі знайомими, які були військовими.

Як Ви потрапили в «Азов»? Як ті дні переживав Маріуполь, як оборонявся?

Знайомі, товариші там були. Поспілкувалися, вони сказали, що там є місця, і ми можемо до них. І ми до них прийшли.

Кожен на позиції стояв. Дуже багато підрозділів було: «Азов», Нацгвардія, ЗСУ. Багатьох я не бачив, бо всі по різних позиціях були. Я чисто працював зі своїми хлопцями. Виходив на позицію – тримав оборону.

Коли і як потрапили у полон?

19, здається, травня. За неможливості нашого командування деокупувати Маріуполь. Тому вийшли в полон. Був наказ. І так я туди потрапив. Багато хто ще на початку війни потрапив десь випадково, хтось цілеспрямовано. Різні ситуації.

Як рятували поранених на «Азовсталі»? І чи багато полонених, які потрапили у полон, були поранені і потребували лікування?

Я з пораненими в полоні не був. Вони були окремо. В Новоазовськ, здається, їх евакуацію проводили. Транспортували їх на ношах, на умовний госпіталь.

І лікарі, все що можливо, надавали їм допомогу. З тих препаратів, з тих перев’язочних матеріалів, які були. Лікарі дуже колосальну роботу зробили в цьому плані. Дуже багато життів врятували.

Як пережили полон?

І фізично, і морально тяжко. Фізично через те, що ти на одному місці постійно сидиш. А морально, тому що ти не знаєш, як твої близькі, як твої знайомі, з якими ти був в Маріуполі і на «Азовсталі».

Ніхто нічого не говорив. А надія завжди є. Ти кожного дня думаєш: ось-ось той день настане, сьогодні-завтра. І з дня в день ти так сидиш.

Що було, можливо, найважчим?

Найважче – сидіти. Просто сидиш і ти не знаєш, що в Україні відбувається, що з твоїми друзями відбувається.

Те, що там тобі розказують, вірити чи не вірити – це вже в принципі твоя особиста справа. Розказувати можуть дуже багато. Принаймні я старався надіятися на краще, що у нас все добре.

Як ставилися військові до азовців?

Як до кого. Я не знаю, по чому вони орієнтувалися, що вони робили, що їм хто казав. Це чисто індивідуальна також справа.

Ви в полоні були скільки часу? Як сприйняли довгоочікувану новину про те, що Вас визволяють з полону?

В сумі – 127 чи 128 днів. Трохи більше, ніж чотири місяці.

Ми дізналися, коли вже приїхали на сам обмін. Звісно, радість була. Нам про це ніхто нічого не казав взагалі. Я не знаю: може росіянам, яких везуть на обмін, їм кажуть. Нам ніхто нічого не казав. Це для нас новиною було, те, що ми на обмін їдемо. Дуже радісною новиною.

Як змінилося і чи змінилося Ваше життя після побаченого у Маріуполі і пережитого в полоні? Про що, можливо, шкодуєте?

Трохи інші цінності з’являються. І розумієш, коли приїжджаєш, що деякі проблеми, як, наприклад, купівля телефона – не є суттєвими вже. Це не є проблема така. Є проблеми набагато важливіші.

Ні про що не шкодую. Про те, що робив, – ні про що взагалі.

Тобто, ви зараз є зовсім інший?

В чомусь змінився, в чомусь – ні. Просто по-іншому трошки думаєш. І людей трохи по-іншому сприймаєш.

Війна, як хтось мені зі знайомих казав – це як сито. Відсіялися ті, хто непотрібний. В мене зі знайомих ніхто не відсіявся. Абсолютно. Всіх, хто були, всі залишилися. Навіть їх більше стало.

Як зараз реагуєте на повітряні тривоги і загрози, про які щодня розповідають з боку Білорусі?

Та нормально реагую. Ніхто не знає, що в голові в того старенького дідуся, що він там хоче зробити. Повітряні тривоги – я спокійний, мене це в принципі не лякає.

Коли, на вашу думку, може закінчитися повномасштабна війна?

Гостра фаза, як і раніше казав, це десь кінець весни – кінець літа. А все інше – будемо бачити. Якою зимою погода буде, як воно буде просування, як Росія буде забезпечена військовою технікою, снарядами, боєприпасами.

Що не вистачає, чи що потрібно Україні для перемоги?

Щоб Росії не було. І все. Це та держава, яка розв’язує, в принципі, за весь час існування всі війни. Грузія, Чечня. Якби ця країна хотіла мирно жити, вона б цього не робила.

Ви особисто плануєте зараз щось? Про що мрієте?

Після закінчення війни – плани розвитку, плани роботи, куди поїхати, які країни можна подивитися. Мене цікавлять і музеї, і взагалі архітектура різних країн.

Зараз головна проблема нашої країни – війна. Дуже багато людей гине. Не тільки військових, а й дуже багато мирного населення гине. Це дуже погано.

Чи роздумуєте над тим, щоб повернутися служити?

Це не від мене залежить. Все залежить від лікарської комісії, яка в мене буде відбуватися після відпустки. Тоді вони мені скажуть – можу я повертатися чи не можу.

Як реагуєте на те, що війна повномасштабна, як би це прикро не звучало, що об’єднала українців у біді?

Саме так формується українське суспільство. Те, що було у 2014 році, люди не так були згуртовані, як зараз. І є надія, що в майбутньому так все і буде. Що всі будуть дружньо жити надалі. І надіюся, що після цієї війни ніяких воєн не буде.

Нагадаємо, 22 вересня Україна повернула з полону російських окупантів 215 захисників, з них 108 – бійці «Азова». Серед звільнених з полону був і житель Ківерцівщини Володимир Лучко. Ім'я волинянина з'явилося у списку військовополонених, яких обміняли на російських солдатів ввечері 21 вересня. У Луцьку азовця рідні та волонтери зустріли 29 жовтня.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---