Гради сприймали, як звичайний дощ, – лікар з Маріуполя, що переїхав на Волинь

У лікарні Володимира віднедавна працює лікар Сергій Хуружий, який переїхав із блокадного Маріуполя. Він – анестезіолог з 20-річним досвідом роботи, а також завідувач однієї з тамтешніх поліклінік.

Лікар розповів журналістам БУГу про роки роботи в лікарні при металургійному комбінаті Маріуполя, поділився болючими спогадами про пережиті й побачені бомбардування та обстріли рашистами рідного міста й висловив свою думку щодо того, чому орки зараз стирають Маріуполь з лиця землі.

Сергій Хуружий 20 років пропрацював завідувачем відомчої поліклініки при металургійному комбінаті Іліча та заодно анестезіологом. Медзаклад, який він очолював, займалася обстеженням і лікуванням працівників комбінату, зокрема, металургів.

Лікар розповів, що впродовж кількох останніх років, місто, яке хоч і було за 20 кілометрів від «лінії розмежування», значно розвивалося, багато чого будувалося і ремонтувалося. Жителі Маріуполя, за його словами, відчували себе захищеними, адже на в’їзді в місто стояв надійний блокпост військових ЗСУ.

Однак, 24 лютого все змінилося. Вибухи стали інтенсивнішими, гучнішими і ретельнішими. А потім і взагалі настільки постійними, що люди навіть звикли до них і почали сприймати, як щось звичне, наприклад, як дощ. Три тижні сім’ї лікаря довелося жити в підвалі, вийти було практично неможливо, адже був величезний ризик загибелі.

«Мені сестра о 6 ранку 24 лютого подзвонила і сказала, що напали росіяни і почалася війна. Вночі був дуже великий інтенсивний автомобільний рух містом. Цього дня я пішов на роботу, бо наша поліклініка ще працювала. Ми жили на лінії фронту і звикли до бойових дій, змирилися якось з цим. Але наприкінці лютого місто почали обстрілювати частіше, ретельніше й прицільніше. І коли 28 лютого я чергував в реанімації, то ми вже спускалися в бомбосховище лікарні.

Рашисти з Криму через Бердянськ підійшли до Маріуполя, гранатами та ракетами прорвали оборону і 28 лютого закрили кільце, оточивши місто повністю. Вже з 1 березня окупанти почали обстрілювати житлові квартали. Спочатку градами, до яких ми настільки звикли, що сприймали, як звичайний дощ. А вже потім авіаракетами.

Ми сиділи в підвалі свого будинку. На третьому поверсі в мене там була мама тяжко хвора і ще щось треба було їсти й пити, то ми час від часу ходили додому. З часом ми вже вивчили розклад градових обстрілів і орієнтувалися на нього», – пригадав Сергій.

Він розповів, що окупанти знищували градами в місті практично все: будинки, автівки, що стояли біля них, медичні й навчальні заклади, заводи і підприємства.

«З нами у підвалі було людей сто, то постраждав лише один чоловік, який вийшов покурити біля під’їзду. Його шкіру посікло осколками скла, яке посипались з вікна будинку після обстрілу градами.

Але довкола було пряме попадання в житлові будинки. На дорогах вже почали з’являтися трупи людей. Родичі спочатку ховали їх біля своїх будинків, наприклад, на пісочницях. Там де могли, бо ж не їздили маршрутки й ніщо не працювало. Й перебувати довго на вулицях було небезпечно, бо можна було загинути.

Потім окупанти почали запускати авіабомби, мінувати території міста й навіть пускали фосфорні бомби. Багато заводів і підприємств наших просто зрівняли із землею», – зазначив лікар.

Під час розмови Сергій пригадав й жахливу долю своєї лікарні, в якій пропрацював 20 років. На початку війни вона була забезпечена усім необхідним обладнанням, киснем і генератором. Однак, аби убезпечити лікарів і пацієнтів, поліклініка працювала, надаючи лише ургентну допомогу.

Лікарі, які жили поблизу медзакладу, утримували його до 16 березня. Поки це було більш-менш безпечно. А потім у триповерхове відділення хірургії кинули бомбу і близько 50 хворих працівників металургійного заводу загинули.

«Я після 28 лютого більше не чергував, бо не міг добратися до лікарні. Мені треба було кілометрів 12 добиратися від моєї домівки. Лікарі, які жили поблизу медзакладу нашого, приймали людей і тримали лікарню десь до 16 березня. Потім вони всі роз’їхалися, бо не залишилося в них ніяких ресурсів і стало дуже небезпечно.

Це був жах, бо не було ніякої координації й не було жодного зв’язку. Одна бомба потрапила у триповерхову будівлю, де була хірургія. Близько 50 людей загинули. Вони були в підвалі, але це їх не врятувало, бо лікарня була старого типу, підлога дерев’яна. І в інші корпуси теж потрапляли бомби», – наголосив медик.

За словами лікаря, його родина вирішила виїхати 16 березня, коли остаточно зрозуміла, що жити й працювати в Маріуполі стало неможливо. Їхали в Запоріжжя через окуповану територію, проїжджаючи чимало ворожих блокпостів. Їхати довелося навіть через заміноване поле.

«Десь після 15 березня з’явилась можливість виїхати з міста. Бо раніше окупанти не дозволяли цивільному населенню покидати місто, тримали людей у заручниках. А 16 березня перша колона автомобілів, на свій страх і ризик, виїхала з міста. І я в тому числі. Поїздка пройшла нормально.

На блокпостах перевіряли документи й пропускали. Можливо, відіграло роль те, що зі мною в автомобілі було п’ять жінок. Лише на одному посту довелося стояти цілу ніч в черзі, аби в нас перевірили документи і пропустили далі», – зауважив Сергій.

Однак під час поїздки стався випадок, який міг перекреслити усі плани щодо виїзду на безпечну територію, – в автівці згорів акумулятор. Але завдяки небайдужим людям його вдалося замінити і продовжити поїздку.

У Володимир лікар вирішив їхати, бо сюди трішки раніше прибув його племінник і орендував тут квартиру. Тож була можливість забезпечити житлом свою сестру і тяжко хвору 85-річну маму, які їхали разом з Сергієм.

«У Володимир я переїхав зі своєю сестрою і хворою 85-річною мамою. Сюди раніше переїхав син моєї сестри. Він зі своїм другом виїхав з Києва, який саме тоді обстрілювали, і орендував тут житло. Я їхав в нікуди.

Мені треба було до нього привести його маму і бабусю. Я прийшов зареєструватися як переселенець і мені запропонували тут залишитися жити. А в мене все одно більше не було ніяких планів. Лише хотів залишитися в Україні, за кордон виїжджати не хочу», – поділився медик.

Щодо того, чому саме Маріуполь найбільше страждає від війни, його практично зрівнюють із землею.

«По-перше, путін – людина з хворою, ненормальною психікою і коли Маріуполь в 2014 році перестав сприймати його політику і твердо вирішив бути в Україні, то він міг зненавидіти це місто. І друга версія: в місті дійсно було дуже багато проросійських людей, які навпаки хотіли й чекали приходу росії і прагнули, аби Маріуполь віддали їй. Серед них навіть було багато моїх знайомих».

Лікар вважає Володимир сучасним містечком, яке розвивається і розбудовується. Тож планує тут залишитися. Хоча, зізнається: дуже хочеться додому, але повертатися вже нема куди. Маріуполь фактично знищений. Будинок Сергія теж.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---