«Головний акцент будь-якої системи освіти має бути на потребах дитини», – освітянка з Луцька

Довкола системи освіти та її реформи не вщухають дискусії. Хтось бачить у змінах суцільний позитив, але доволі часто доводиться чути нарікання на кшталт «через ваші реформи діти неуками виростуть».

Утім, як відомо, кожна медаль має два боки. Тож про деякі найбільш спірні аспекти, а також про те, якою має бути сучасна школа, аби відповідати потребам та запитам сьогодення, – у розмові з освітянкою із понад двадцятилітнім педагогічним стажем, засновницею приватного закладу загальної середньої освіти «Колегіум Years» Валентиною Галущак.

Пані Валентино, ви стали однією з небагатьох, хто наважився відкрити приватний дитсадок, а затим – і школу. Напевно, сказати, що цей шлях був тернистим – це нічого не сказати?

Шлях до відкриття садочка і школи був довгим – не через терни, а через розуміння, що створення закладу освіти – це величезна відповідальність, тому передусім до цього має бути повністю готовий сам засновник: мати чітке розуміння, для чого створюється такий заклад і чим він відрізнятиметься від інших, які є на ринку.

Що спонукало вас до рішення відкрити приватний освітній заклад?

Освіта – це те, чим я живу вже двадцять років. Мій професійний шлях викладача розпочався у Луцькому національному технічному університеті. Щороку я працювала і зі студентами перших курсів, і зі старшими. Я бачила, якими вони приходять після школи, постійно розмірковувала, як можна було б змінити шкільне освітнє середовище, щоб ці діти ставали впевненішими, самостійнішими, активнішими, розумнішими, комунікабельнішими, зрештою – щасливішими. Будучи проректором з міжнародних зв’язків, я багато спілкувалася з колегами з інших країн про те, як змінюється їхня система освіти, що нового впроваджують на різних її рівнях.

Я розумію, що один заклад освіти з інноваційними підходами не змінить усієї системи, але точно змінить життя десятків, а пізніше – і сотень дітей. Почати з відкриття дитячого садочка для мене здавалося логічним рішенням.

Щодо здобування освіти в приватних навчальних закладах у нашому суспільстві чимало стереотипів. Напевно, вам теж неодноразово доводилося стикатися з упередженим ставленням, недовірою, скепсисом. Як вдавалося долати труднощі й завойовувати довіру?

Так, стереотипи і упереджене ставлення, звичайно, є. І тут існує два шляхи подолання цього: або повірити й довірити нам свою дитину, почати співпрацювати разом і з часом бачити результат, або продовжувати шукати «свій» заклад.

Загалом, на що мають звернути увагу батьки, обираючи, в який садочок віддати малечу?

У першу чергу – на людей, які працюють в закладі. І це не про кількість дипломів чи сертифікатів, і точно не про регалії, а про їхні людські якості – відкритість, доброту, уважність, турботу, толерантність, емпатію.

Не секрет, що кілька останніх років, навіть десятиліть, систему освіти в Україні лихоманить. Педагоги часто нарікають, що кожна «нова мітла по-новому мете», а якість освіти не покращується, а навпаки – стає все гіршою. Що, на вашу думку, не так з нашою системою освіти? Які проблеми має традиційна школа й чи можна їх позбутися?

Хай як «нова мітла мете», вчитель, йдучи на урок, зачиняє двері класу і має повне право, більше того – зобов’язаний провести той урок так, щоб потім ніхто не нарікав на якість освіти.

Що не так з системою освіти – вона не відповідає вимогам часу. Нічого суттєво не змінилося з часів, коли навчалася у школі я. Хіба фахівців стало менше. А світ змінився і змінюється щодня. Школа має бути гнучкою. Не чекати вказівок зверху, а швидко реагувати на освітні потреби. Чи можна це зробити у традиційній школі? Звичайно, можна, аби тільки було бажання і вміння у керівника.

Поговорімо про «Нову українську школу». Які, на вашу думку, вона має переваги і недоліки?

Нова українська школа має дуже гарну концепцію. Скептики, звісно, можуть сказати, що в школі немає часу для ігрової діяльності, яка передбачена в НУШ, однак піти проти фізіології шестирічної дитини ми все одно не зможемо, хай як сильно нам хотілося б, щоб ці дітки сіли за парти й уважно мовчки слухали вчителя 35 хвилин, це неможливо. І недолік НУШ лише в тому, що не всі вчителі готові до реалізації цієї програми. Хоча тут є ще один бік: якщо в класі 30 учнів, впровадити НУШ практично неможливо, навіть якщо вчитель хоче і вміє. Тому вона впроваджується просто «на папері». І в цьому випадку вчителі справді стають заручниками системи.

Якою має бути молодша школа, аби діти хотіли вчитися і йшли в навчальний заклад з радістю, а не як на каторгу?

У школі має бути безпечно у всіх сенсах. Дитина має відчувати, що її там чекають, чують, розуміють, приймають, люблять. Їй має бути цікаво. І це не про анімаційну діяльність вчителів, це про педагогічні вміння зацікавити темою.

Як не відбити в дитини бажання вчитися?

Потрібно розуміти, що у кожної дитини свій потенціал, своя швидкість сприйняття інформації, свої інтереси. Й інколи потрібно дати час, а не навантажити додатковими заняттями. Учителям слід використовувати різні методи пояснення матеріалу, спостерігати, які саме підходять тому чи тому учню. Знову ж таки, це можливо тільки за умов, коли у класах невелика кількість дітей.

Дедалі частіше доводиться чути, що з часом приватні навчальні заклади витіснять державні, які колись зведуться до статусу таких собі соціальних осередків здобуття освіти. Як гадаєте, такі думки мають підґрунтя?

Зважаючи на те, що сьогодні приватні заклади займають в середньому 1-2% серед усіх закладів освіти, це буде нескоро.

Загалом, якщо порівняти освіту в державних садочках і школах та приватних, то вочевидь відмінностей буде аж ніяк не десять. Чому так?

Усе дуже просто. У приватних закладах, як правило, більший рівень відповідальності керівництва і всього персоналу перед батьками, учнями, колегами. Кожен розуміє, що він на своєму робочому місці має виконувати роботу на найвищому рівні. А коли є таке розуміння, то і процес загалом відбувається в рази ефективніше. Ніхто не буде тримати працівника, який просто відбуває свій робочий час. У державних закладах, на жаль, таке трапляється. Я маю досвід роботи в такому закладі і знаю, як часто так відбувається.

Дуже часто доводиться чути від батьків обурення з приводу оцінювання з таких предметів, як образотворче мистецтво, музика, фізкультура. Направду, не всі ж мають хист співати чи малювати, не всі стануть спортсменами. Але часто саме оцінки з цих предметів псують дітям табелі, а батькам – настрій. Які ваші міркування з цього приводу?

Для початку я хотіла б захистити ці предмети. Адже насправді саме дорослі часто знецінюють малювання, музику чи фізкультуру і вирішують, що вони не потрібні в житті, а отже, і займатися ними не обов’язково. Не всі мають хист і до математики (хоча наш вчитель математики переконає вас у протилежному), до мов, до фізики чи хімії. Але ніхто не ставить під сумнів важливість оцінювання знань з цих предметів, а от музиці й малюванню дістається. Це перше.

Друге: що означає псують табелі? Я, зізнаюся, теж була з тих мам, для яких важливі були оцінки в табелі, і це ледь не зіпсувало мої стосунки з донькою. Добре, що я вчасно зупинилася і зрозуміла, що зіпсований табель – це набагато краще, ніж зіпсовані стосунки.

Інша річ, що критерії, за якими оцінюють ці предмети, не є зрозумілими. Адже коли ми ставимо оцінку за намальовану квітку і знижуємо її лише тому, що, на думку вчителя, вона не може бути чорною, це демотивує дитину і ставить її в рамки стереотипів. А мистецтво неможливо помістити у рамки. Інакше це просто копіювання, а не творіння власного.

У викладанні таких предметів важливо враховувати індивідуальні здібності дитини й відповідно до цього будувати уроки, створювати завдання та оцінювати їх виконання так, щоб розвивати любов до мистецтва, музики і фізкультури.

Чи доцільними в сучасній школі є уроки трудового навчання? І знову ж: чи варто оцінювати балами старання дітей на цих заняттях?

На мою думку, вони не є доцільними. Вчити дітей вирізати, вишивати, ліпити, готувати їсти, майструвати можна і треба поза шкільними заняттями. Частково ці вміння розвиваємо і на інших предметах. Виділяти години в навантаженні дітей спеціально для трудового навчання, я вважаю, не варто.

Доволі багато полярно різних думок щодо християнського та етичного виховання у школі. Яка ваша позиція в цьому питанні?

Україна – світська держава. Мені здається, цього достатньо для розуміння моєї позиції в цьому питанні.

Хто, коли і як має навчати дітей фінансової грамотності?

Ми починаємо вивчати фінансову грамотність в групах з підготовки до школи. У школі діти продовжують вивчати фінансову грамотність вже «на практиці». У нас є валюта школи, і всі операції з нею – це і є навчання основ фінансової грамотності.

У школах України цей предмет викладають на вибір педколективу з 5 класу.

Не знаю, чи обов’язково його вивчати саме за тими підручниками, які сьогодні пропонують школам, тому що особисто мені як викладачу економіки є незрозумілою структура подання матеріалу для дітей такого віку.

Які, на вашу думку, інтерактивні методи навчання є найактуальнішими, дієвими і виправданими для сучасних дошкільнят, школярів і студентів?

Найактуальнішим методом навчання є залучення учнів у процес навчання. Як саме це робитиме вчитель, залежить від його розуміння потенціалу дітей, педагогічної майстерності і фантазії.

На чому має бути головний акцент сучасної системи освіти?

Головний акцент будь-якої системи освіти має бути на потребах дитини. І на створенні середовища, де дитина є повноцінним суб’єктом процесу, а не об’єктом, на який спрямована діяльність.

Яким ви намалювали б портрет ефективного сучасного педагога?

Розумний, творчий, емпатійний, відкритий до нового, який любить свою професію і роботу.

Оксана ГОЛОВІЙ

Фото Олександра ДУРМАНЕНКА

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---