Дружини полонених азовців понад рік чекають на звільнення коханих
Дружини захисників «Азовсталі» понад рік чекають на повернення коханих із російського полону. Кожен із них до останнього боронив оточений Маріуполь і був готовий стояти на смерть.
Як рідні знаходять сили не опускати руки та не впадати у відчай? Про це йдеться в сюжеті 12 каналу.
Марія, Вікторія та Світлана – жінки, яких об’єднує біль розлуки та бажання побачити своїх коханих. Їхні чоловіки – азовці, які зараз перебувають у російському полоні.
«Кожен день прокидаємося від очікування: а раптом сьогодні буде обмін, а раптом вдасться, щоб обміняли саме наших чоловіків. Хоча завжди раді за тих сімей, які вже дочекалися своїх чоловіків, синів, батьків», – говорить Світлана Теплякова.
Уже понад рік вони не втрачають надії. Вони мають бути сильними. Саме цього хотів би чоловік Марії Андрій. Вона – маріупольчанка, він – лучанин та військовослужбовець полку «Азов». Нині це третя штурмова бригада. Війна застала молоду сім’ю в Маріуполі. Андрій був у війську, Марія – в окупації. Життя в підвалі, авіабомби, ракети, артилерія – все це дівчині довелося пережити самій.
Виїхати з окупації Марії вдалося лише через місяць. У квітні вона прибула до Луцька, до родини чоловіка. Вже на той час її Андрій був на заводі й там отримав поранення. Пригадує, спілкувалися дуже рідко.
«Їх дуже часто бомбардували і не було зв’язку. Мабуть, із цих півтора місяця ми спілкувалися приблизно два тижні», – каже Марія Думіч.
Чи живі, здорові їхні чоловіки, дружини дізнавалися від знайомих, патронатної служби, ЗМІ. Після 86 днів оборони «Азов» та інші підрозділи, які боронили місто, покинули завод.
«Вони відтягували багато військ на себе і дали можливість нашій владі, іншим підрозділам трошки підготуватися. Тобто вони прийняли головний удар на себе, вважаю», – говорить Вікторія Котельнікова.
Серед героїчних захисників Маріуполя і її чоловік – боєць «Азова» Владислав. Їхня історія розпочалася ще у 2014 році. Дружина пригадує, як її коханий хотів потрапити саме до цього підрозділу. І йому це не лише вдалося. Він став одним із найкращих, які тоді пройшли надважкий курс молодого бійця.
«У 2020 році він переїхав у Маріуполь і там служив. Він дуже просив мене приїхати туди. Практично перед 24 лютого я згодилася, вже шукала квартиру, але...» – пригадує Вікторія.
Розпочалася повномасштабна війна, а з нею – і страшна, відчайдушна битва, про яку знає весь світ.
«Усі хлопці насправді були готові стояти на смерть. Вони всі знали, що практично неможливо покинути Маріуполь і були готові стояти до кінця», – наголошує Вікторія Котельнікова.
Далі – полон. Уся інформація, яку мають дружини, – розповіді звільнених військових. Надіслати лист чи бодай якось зв’язатися з рідними росіяни не дозволяють.
«Я знаю, де він перебуває і в якому стані. Але це станом на травень цього року», – каже Марія Думіч.
Говорити важко, адже біль усвідомлення того, що найрідніша людина перебуває в нелюдських умовах вже другий рік, не дає спокійно жити.
«Полон для «Азова» – це найгірше, що могло статися. Усі кажуть, що вони зберегли собі життя, але ми всі пам’ятаємо, що було 29 липня. Тих хлопців, які вийшли живими і неушкодженими, вже немає в живих», – говорить Вікторія Котельнікова.
У ніч із 28 на 29 липня росіяни завдали удару по колонії в Оленівці неподалік Донецька, де вони утримували українських захисників «Азовсталі». Тоді загинули 53 полонених, понад 130 отримали поранення.
За весь час великої війни відбулося кілька обмінів військовополоненими. Кожен з них – це надія для дружин, що повернулися їхні кохані.
«Шукаємо своє прізвище, коли оприлюднюють списки. Дивимося ті фотографії, зближуємо, шукаємо знайоме обличчя. Хоча розуміємо, що вони дуже змінилися. На тому відео з допиту свого чоловіка, яке я бачила, людина в два рази стала меншою, голос дуже знесилений», – розповідає Світлана Теплякова.
Востаннє чоловік Світлани Сергій телефонував на початку липня 2022 року. Саме в ті дні в жінки був день народження. У розмові коханий говорив на буденні теми, адже в полоні не було можливості навіть володіти такою інформацією, як день календаря.
«Він просто загальні фрази говорив, запитував, як діти, як я, як мама, де ми є, бо вони не знали, чи ми в Україні, що зараз з Україною, в якому стані саме наша місцевість. І я у нього запитала, чи ти не хочеш мені ще щось сказати. Він тільки запитав, який сьогодні день», – говорить Світлана Теплякова.
Історія Сергія в підрозділі «Азов» розпочалася ще у 2015 році. З того часу й під час повномасштабного вторгнення Росії він обороняв Маріуполь. Жінка каже: впевнена у своєму чоловікові та його силі волі. Водночас Світлана знає, як саме азовців намагаються ламати психологічно.
«Вони настільки були завжди чесні, справедливі. Вони морально духом сильні були завжди, а тут їх ламають більше психологічно. Вони не можуть за себе постояти, вони не можуть один за одного постояти. Як розказували, одного воїна заставляють дивитися, як знущаються над іншим, і він не може своєму побратимові допомогти», – зазначає Світлана Теплякова.
Ті ж, хто повернувся з російського пекла, розповідали про фізичні знущання, голодування та постійний моральний пресинг. Тож найбільша мрія жінок – аби їхні кохані повернулися якомога швидше.
«Найголовніша мрія, щоб вони повернулися скоріше... Просто побачитись... Просто хочеться, щоб найшвидше повернувся, обійняти, щоб він побачив маленьку внучечку, яка вже виросла».За понад рік великої війни, дружини кажуть, кількість людей, які відвідують присвячені полоненим акції, зменшилася.
«Переймаються тільки близькі родичі, друзі та знайомі сімей і нагадують суспільству про це. Люди, яких ця ситуація не стосується (хоча я вважаю, що саме ця ситуація стосується кожного українця), почали вже це просто забувати», – звертає увагу Марія Думіч.
Дружини військових, які перебувають у полоні вже 14-й місяць, хочуть, аби наше суспільство не забувало тих, завдяки кому можемо вільно ходити вулицями та взагалі жити. А в роковини трагедії в Оленівці просять вшанувати пам’ять загиблих та відправити їм у небо промінь пам’яті. Акція не буде прив’язана до окремого міста та локації: кожен зможе долучитись, посвітивши ліхтариком в небо о 21:30 29 липня.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
Як рідні знаходять сили не опускати руки та не впадати у відчай? Про це йдеться в сюжеті 12 каналу.
Марія, Вікторія та Світлана – жінки, яких об’єднує біль розлуки та бажання побачити своїх коханих. Їхні чоловіки – азовці, які зараз перебувають у російському полоні.
«Кожен день прокидаємося від очікування: а раптом сьогодні буде обмін, а раптом вдасться, щоб обміняли саме наших чоловіків. Хоча завжди раді за тих сімей, які вже дочекалися своїх чоловіків, синів, батьків», – говорить Світлана Теплякова.
Уже понад рік вони не втрачають надії. Вони мають бути сильними. Саме цього хотів би чоловік Марії Андрій. Вона – маріупольчанка, він – лучанин та військовослужбовець полку «Азов». Нині це третя штурмова бригада. Війна застала молоду сім’ю в Маріуполі. Андрій був у війську, Марія – в окупації. Життя в підвалі, авіабомби, ракети, артилерія – все це дівчині довелося пережити самій.
Виїхати з окупації Марії вдалося лише через місяць. У квітні вона прибула до Луцька, до родини чоловіка. Вже на той час її Андрій був на заводі й там отримав поранення. Пригадує, спілкувалися дуже рідко.
«Їх дуже часто бомбардували і не було зв’язку. Мабуть, із цих півтора місяця ми спілкувалися приблизно два тижні», – каже Марія Думіч.
Чи живі, здорові їхні чоловіки, дружини дізнавалися від знайомих, патронатної служби, ЗМІ. Після 86 днів оборони «Азов» та інші підрозділи, які боронили місто, покинули завод.
«Вони відтягували багато військ на себе і дали можливість нашій владі, іншим підрозділам трошки підготуватися. Тобто вони прийняли головний удар на себе, вважаю», – говорить Вікторія Котельнікова.
Серед героїчних захисників Маріуполя і її чоловік – боєць «Азова» Владислав. Їхня історія розпочалася ще у 2014 році. Дружина пригадує, як її коханий хотів потрапити саме до цього підрозділу. І йому це не лише вдалося. Він став одним із найкращих, які тоді пройшли надважкий курс молодого бійця.
«У 2020 році він переїхав у Маріуполь і там служив. Він дуже просив мене приїхати туди. Практично перед 24 лютого я згодилася, вже шукала квартиру, але...» – пригадує Вікторія.
Розпочалася повномасштабна війна, а з нею – і страшна, відчайдушна битва, про яку знає весь світ.
«Усі хлопці насправді були готові стояти на смерть. Вони всі знали, що практично неможливо покинути Маріуполь і були готові стояти до кінця», – наголошує Вікторія Котельнікова.
Далі – полон. Уся інформація, яку мають дружини, – розповіді звільнених військових. Надіслати лист чи бодай якось зв’язатися з рідними росіяни не дозволяють.
«Я знаю, де він перебуває і в якому стані. Але це станом на травень цього року», – каже Марія Думіч.
Говорити важко, адже біль усвідомлення того, що найрідніша людина перебуває в нелюдських умовах вже другий рік, не дає спокійно жити.
«Полон для «Азова» – це найгірше, що могло статися. Усі кажуть, що вони зберегли собі життя, але ми всі пам’ятаємо, що було 29 липня. Тих хлопців, які вийшли живими і неушкодженими, вже немає в живих», – говорить Вікторія Котельнікова.
У ніч із 28 на 29 липня росіяни завдали удару по колонії в Оленівці неподалік Донецька, де вони утримували українських захисників «Азовсталі». Тоді загинули 53 полонених, понад 130 отримали поранення.
За весь час великої війни відбулося кілька обмінів військовополоненими. Кожен з них – це надія для дружин, що повернулися їхні кохані.
«Шукаємо своє прізвище, коли оприлюднюють списки. Дивимося ті фотографії, зближуємо, шукаємо знайоме обличчя. Хоча розуміємо, що вони дуже змінилися. На тому відео з допиту свого чоловіка, яке я бачила, людина в два рази стала меншою, голос дуже знесилений», – розповідає Світлана Теплякова.
Востаннє чоловік Світлани Сергій телефонував на початку липня 2022 року. Саме в ті дні в жінки був день народження. У розмові коханий говорив на буденні теми, адже в полоні не було можливості навіть володіти такою інформацією, як день календаря.
«Він просто загальні фрази говорив, запитував, як діти, як я, як мама, де ми є, бо вони не знали, чи ми в Україні, що зараз з Україною, в якому стані саме наша місцевість. І я у нього запитала, чи ти не хочеш мені ще щось сказати. Він тільки запитав, який сьогодні день», – говорить Світлана Теплякова.
Історія Сергія в підрозділі «Азов» розпочалася ще у 2015 році. З того часу й під час повномасштабного вторгнення Росії він обороняв Маріуполь. Жінка каже: впевнена у своєму чоловікові та його силі волі. Водночас Світлана знає, як саме азовців намагаються ламати психологічно.
«Вони настільки були завжди чесні, справедливі. Вони морально духом сильні були завжди, а тут їх ламають більше психологічно. Вони не можуть за себе постояти, вони не можуть один за одного постояти. Як розказували, одного воїна заставляють дивитися, як знущаються над іншим, і він не може своєму побратимові допомогти», – зазначає Світлана Теплякова.
Ті ж, хто повернувся з російського пекла, розповідали про фізичні знущання, голодування та постійний моральний пресинг. Тож найбільша мрія жінок – аби їхні кохані повернулися якомога швидше.
«Найголовніша мрія, щоб вони повернулися скоріше... Просто побачитись... Просто хочеться, щоб найшвидше повернувся, обійняти, щоб він побачив маленьку внучечку, яка вже виросла».За понад рік великої війни, дружини кажуть, кількість людей, які відвідують присвячені полоненим акції, зменшилася.
«Переймаються тільки близькі родичі, друзі та знайомі сімей і нагадують суспільству про це. Люди, яких ця ситуація не стосується (хоча я вважаю, що саме ця ситуація стосується кожного українця), почали вже це просто забувати», – звертає увагу Марія Думіч.
Дружини військових, які перебувають у полоні вже 14-й місяць, хочуть, аби наше суспільство не забувало тих, завдяки кому можемо вільно ходити вулицями та взагалі жити. А в роковини трагедії в Оленівці просять вшанувати пам’ять загиблих та відправити їм у небо промінь пам’яті. Акція не буде прив’язана до окремого міста та локації: кожен зможе долучитись, посвітивши ліхтариком в небо о 21:30 29 липня.
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть
Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу
Коментарів: 0
Затримали бабусю і онучку з Волині, які обікрали 87-річну одеситку на понад 100 тисяч
Сьогодні 13:41
Сьогодні 13:41
П’ять діб не виходив на зв’язок: у Локачах рятувальники визволили з зачиненої квартири чоловіка, який потребував меддопомоги
Сьогодні 13:08
Сьогодні 13:08
Атака на Суми: росіяни вперше вдарили шахедом зі шрапнеллю
Сьогодні 11:46
Сьогодні 11:46
.jpg)
Додати коментар:
УВАГА! Користувач www.volynnews.com має розуміти, що коментування на сайті створені аж ніяк не для політичного піару чи антипіару, зведення особистих рахунків, комерційної реклами, образ, безпідставних звинувачень та інших некоректних і негідних речей. Утім коментарі – це не редакційні матеріали, не мають попередньої модерації, суб’єктивні повідомлення і можуть містити недостовірну інформацію.