«Документальна фотографія може змінити чиєсь життя», – луцький фотограф, який подружився з ненцями в Сибіру

Саме ці люди створюють історію, адже фіксують життя у його найрізноманітніших проявах. Фотографи-документалісти нерідко ризикують своїм життям, аби показати нам реальність, у якій мають місце війни, соціальні проблеми та природні катастрофи.

Інформаційне агентство Волинські Новини поспілкувалося із волинянином Романом Сардаком про ремесло фотографа, цікаві подорожі та творчі плани.

Розкажи трохи про себе. Чому вирішив пов’язати професійне життя з фотографією? Можливо, хтось надихнув?

Почалося все дуже давно. І якщо взяти глобально, фотографія почалась із того, що я навіть не знав, що це буде саме фотографія. Є дуже цікава книга, для мене одна з найцінніших, які я читав і ще прочитаю, – це Біблія.

Одного разу в притчах Соломона прочитав, що наймудріший чоловік дає настанови своєму сину. І він каже хлопцю, що перш за все потрібно здобути мудрість, гнатися за мудрістю, як за сріблом, і вона потім стане великим набутком. Ці слова дуже мене вразили, і я їх ще не раз перечитував, бо вони мають дуже великий зміст.Коли я навчався у школі, захопився фотографією, мені це дуже подобалося. Через фотографію на все по-іншому дивишся. Спочатку це було просто захоплення, мені подобалося кудись їхати і просто фотографувати. Потім це переросло у щось більше. Я почав перечитувати багато різної літератури, щоб розібратись у всьому. Наприклад, що таке витримка діафрагми, як це все працює. І це дуже мене захопило. Тоді я вже закінчував школу.

У тебе є профільна освіта в цій сфері, що зараз рідкість. Де навчався, чи знадобилися тобі ці знання, чи довчався сам?

Навчання у мене почалося ще до того, як вступив до училища. Я вирішував, чого хочу після школи. У мене є двоюрідний брат. Ми з ним не раз малювали на замовлення. Багато малювали на уроках, у нас під зошитами завжди лежала чернетка, у якій ми завжди щось творили. Мистецтво мені завжди подобалось. Коли я закінчував школу, був вибір – стати автослюсарем або художником. Але потім збагнув, що професія фотографа більш стабільна та затребувана.Вступаючи в училище №12 у Луцьку, 70-80% програми вивчив сам. Тому на парах мені не завжди було цікаво. Але загалом мені сподобалось, хоч були і негативні моменти. Училище закінчив з відзнакою. Мене завжди туди запрошують, у нас із викладачами склалися хороші стосунки.

Навчання тривало й після закінчення училища. Моя однокурсниця працювала у фотосалоні. І я пішов туди і пропрацював там рік. Спочатку було цікаво, а потім набридло фотографувати на документи. Відтак я зустрівся із Андрієм Яручиком, який запропонував роботу у брендовій компанії, яку вони тоді створювали. Там було багато талановитих і творчих людей. За три роки з ними я багато чому навчився, багато де побував. Дуже хороший досвід.

Ти багато подорожуєш, кілька місяців прожив на крайній півночі. Що ти там робив і які враження від поїздки?

Мої подорожі розпочалися у 2015 році. І з кожним роком я подорожую все більше, бо це дуже розвиває людину. Перша грандіозна поїздка відбулася ще на тій роботі. Ми вирушили в Іспанію на тиждень. Подорожував автостопом у Норвегії. Це, звичайно, стресова ситуація, бо я був сам у чужій країні. Круті були зустрічі, знайомства із місцевими, у них я ночував. Побував на Язику Троля. Спілкувався з естонцями, які завжди мандрують Норвегією. І взагалі багато поїздок було.Побував на півночі, це був півострів Ямал, його назва перекладається як «край землі». Їздив туди тричі. Що мене спонукає це робити? Усі хочуть їхати в цивілізовані і гарні місця, як Дубай чи Кіпр. У відрядженнях я був у цивілізованих країнах, але стало цікаво зробити контраст.У Сибіру життя зовсім інше, хоча мова зрозуміла. Перший раз я поїхав туди один. Це було влітку, коли там немає дуже мінусових температур, майже завжди плюсові. Але надзвичайно багато комарів, що було для мене своєрідним випробуванням.

У мене тоді дуже незвичним чином з’явилися друзі серед місцевих, зокрема, один із ненців. Я й другий, і третій раз у нього був. Ми з ним їхали снігоходами околицями, по чумах, де вони живуть. Вони ловлять рибу і вирощують оленів. Свої будівлі, чуми, вони збирають-розбирають і кочують. Ще з часів царської Росії є дуже велика проблема: місцеве населення вживає дуже багато алкоголю. Народ від цього дуже страждає.Щодо релігії і культури, вона у них язичницька. Для нас, м’яко кажучи, незвична. Хоча вони потроху вже від цього відходять. Язичництво вони вже лишають, але проблема алкоголізму стоїть дуже гостро. Багато людей померли саме через це. Таких історій безліч: п’яні або топляться, або замерзають, або ще щось. Люди усвідомлюють, що вони роблять зло собі, своїй родині, дітям, але позбутися цього не можуть і не хочуть.Я зрозумів, що туди дійсно варто їхати, спілкуватися з цим народом. Хоча вони дуже дивуються, коли чують, що я їду здалека до них і нічого від них не хочу. Коли я був перший раз там, один чоловік наловив багато риби, вони називають її «рябушка», накоптив і дав мені в дорогу цілий пакет, бо, як він сказав, у нього й так багато. Я пояснюю тим людям, що так само отримав настільки багато, що хочу поділитися з ними.Коли їду туди, маю за мету поспілкуватися, розказати їм про те, що є інше життя. Також я радий бачити друзів, які там живуть. За три поїздки їх вже немало.

Розкажи про їхній побут, умови, в яких живуть?

Чум – це така палатка зі шкур. Є покриття двох типів: літнє і зимове. В основі – приблизно 40 довгих палиць, які криються двома шарами оленячих шкур. Взагалі у них все із оленячих шкур, навіть одяг. Цей чум обтягують шкурами, що додає йому ваги. Чум стоїть, хоча буває і таке, що вітер перекидає його.

Посередині у них завжди горить багаття: зимою – пічка, влітку – відкритий вогонь. Зверху у стелі – дірка, яку регулюють шкурами, закривають більше або менше. Влітку чум криють тканиною, яка схожа на мішковину. Вони збирають таку будівлю за дві-три години, розбирають за годину. Літом у них одне місце стоянки, а зимою – зовсім інший напрямок, різниця – приблизно 600 км. І цілий рік кочують.Люди, з якими я жив, робили зупинок зо 20. До прикладу, від літньої до зимової стоянки вони можуть йти два місяці. Старший в родині вирішив, що час вирушати. Йшли, чум побудували, чаю одразу попили, тиждень чи місяць побули на місці – далі в дорогу.

Олені їдять мох, навіть під товстим шаром снігу винюхують його, а коли виїдають – їм треба на нове місце. Влітку ненці йдуть на північ, де прохолодніше і менше комарів.

Які країни вже встиг відвідати? Що найбільше захопило в цих подорожах?

Перша країна, яку я відвідав, – Білорусь. Польща, Німеччина, Чехія (проїздом), Австрія (теж проїздом), Румунія, Швейцарія, Норвегія, Іспанія, Італія, Росія, Словачинна. Можливо, одну-дві я пропустивДо прикладу, Росія дуже різна. Сибір, де я був, – це окрема історія, інший світ. Дуже запам’яталась Норвегія. У Швейцарії сподобалось. Там дуже хороші та цікаві люди. Це дуже розвинена країна. І хоч у Швейцарії високий рівень життя, але люди дуже щирі і прості. У мене з’явився там хороший друг, він російськомовний німець, працює в Цюриху в аеропорту. Він безкоштовно нас взяв на вертоліт, хоч він платить за годину польоту тисячу євро. Ми летіли майже над столицею Швейцарії, це було незабутньо. Жили в нього вдома чотири дні абсолютно безкоштовно. Мені дуже подобається цей менталітет, бо для них дуже важливе спілкування, стосунки між людьми.У яких місцях хотів би побувати, що або кого хотів би зняти?

У мене вже є мрія: поїхати в навколосвітню подорож, це найкращий варіант. Хочу в Японію, Китай, Непал, в Азію загалом. У гори, хоча б Еверест збоку побачити. А ще США. В Ісландію, Гренландію теж хотілось би. В Африку, наприклад, в Марокко. Цієї осені планую поїхати у Францію.

Хотів би зняти Чорнобиль. Був там один раз, але хочу ще зробити хороший детальний проєкт про це місце. Зараз я вже знімаю Волинь.Одного разу збагнув, що я немало де був за кордоном, але про Волинь знаю мало. Тому зараз втілюю цей план у життя. Ще у мене є проєкт, який зараз трохи «заморожений». Він має назву «Портрети Полісся». Там я показую цікавих людей, які живуть у нас на Поліссі, на Волині.

Хочу ще поїхати в ООС. Я там вже був, але не відчув, що таке війна. Побачив трішки. Розумію, що це страшно – бути під обстрілами. Але я ще все-таки не знайшов «портрет війни». Хочеться зробити портрет солдата, який би показав людям, наскільки ця війна страшна.Читати ще: Обличчя війни: життя Широкиного крізь об’єктив волинського фотографа

А взагалі багато ідей виникає у процесі. Буває, втілюєш один проєкт – і вже визріває наступний.Ти – фотограф-документаліст. Розкажи простими словами, для простих людей, що це означає?

Документалістика має головну думку, ціль. Усе доноситься максимально правдиво і чітко. Звичайно, з елементами творчості, якоюсь суб’єктивністю. Зазвичай це тривалі проєкти: місяць, два, рік, а може, й кілька років.

Документалістика – це завжди історія. Вона завжди чомусь навчає. І для мене особисто цінність не в тому, що хтось побачить мої фото і про мене всі дізнаються. Якби я так думав, то давно це закинув би. Цінність для мене у тому, що це розвиток, спілкування із людьми, від яких завжди вчишся чомусь важливому. Буває так, що люди когось не знали, побачили на фото і відкрили для себе нову особистість.

Кажуть, що документальна фотографія настільки дієва, що навіть війни закінчувалися. І я такі історії чув. Є такий фотограф Джеймс Нахтвей, який знімкував багато воєн. Роботи цього фотографа мені дуже подобаються, його історія мене захоплює. У нього був матеріал про дуже бідний район чи то Індії, чи то Малайзії. Там жив один чоловік, який потрапив під потяг, і йому відрізали руку й ногу. Нахтвей зробив про цього чоловіка репортаж, люди з цивілізованих країн про нього дізналися та допомагали. Я прочитав цю історію і зрозумів, що документальна фотографія може змінити чиєсь життя.

Ідеальне фото для тебе – яким воно має бути?

Не раз про це думав. Можна брати декілька складових: технічну, художню, емоційну. Але коли я фотографую, думаю не лише про композицію чи якісь технічні моменти. Фотограф Стів МакКаррі сказав: для того, аби отримати хороше фото, потрібно потрапити у дійсно складні умови. Для мене хороший кадр – коли у ньому є правдива історія, яка буде йти через роки.

До прикладу, Стів МакКаррі зробив фотографію афганської дівчини, ця робота вважається однією із найкращих у світі. Це один з прикладів того, як впливає на життя документалістика. На цю дівчину звернули увагу, і вона отримала допомогу. Є Роберт Капа, який фотографував Другу світову війну. Ці роботи показують, якою страшною була війна. Ці кадри відображають реальне життя і змушують людину подумати. Саме у цьому я вбачаю цінність фотографії.

Твій перший фотоапарат, яким він був? Наскільки у твоєму ремеслі важлива якість технік? Чи компенсує її дороговизна якісь незнання або недоліки?

Перший мій фотоапарат – Canon 450D. На нього я заробив на будівництві. Простий дзеркальний. Потім багато різних було, з якими працював. І прості були. Взагалі на питання техніки витрачають стільки часу, але воно того не варте.

Техніка ніколи не компенсує вміння фотографа і не буде запорукою гарних кадрів. Є фото, які зроблені просто на айфон, вони стали популярними, отримали нагороди. Усе залежить від бачення людини. Фото з афганською дівчиною Стів МакКаррі зробив на плівковий фотоапарат. Коли гарна техніка, набагато зручніше працювати, так. Але це не головне.

У моду час від часу входить вінтаж, вініл, а з ними – плівка. Кажуть, що цифра трохи вбила фотографію. Погоджуєшся з цією тезою?

Цифра – це простіше, вона дозволяє робити більше помилок. Не завжди краще вчитися на цифрі, бо людина звикає до того, що можна зробити безліч кадрів, і з того вибрати кілька хороших. Плівка завжди жила і ще буде жити. Деякі фотографи і досі роблять круті фото просто на плівку. Але це важче все-таки.

Чи бували небезпечні моменти у твоїй роботі?

Так, бували. Одразу згадав, коли був в ООС. Я мав акредитацію і стояв на третій лінії оборони. І нам сказали, що ми їдемо на першу лінію, звідти можна не повернутися просто. Мені було страшнувато. Коли ми поверталися звідти пішки, офіцер, який мене супроводжував, сказав, що все розміновано, але він давно не був у Домі молитви. Дорогою він почав сумніватись, бо може бути всяке. І я вирішив, що краще не йти туди, аби не було зайвої крові. Також ми там ходили біля нерозірваних снарядів.Був момент ще на півночі, коли я дуже перелякався. Наш чум стояв на відкритій місцевості. Уночі хлопці встали, щоб укріпити його. І я зрозумів, що не просто так. Я пішов із ними, аби допомогти. Був сильний вітер. У мене було враження, ніби я потрапив у пральну машину. За півгодини так обвітрив обличчя, ніби я тиждень під сонцем ходив, такий коричневий став. Я був здивований, наскільки може бути потужний вітер.

Ким надихаєшся, на кого орієнтуєшся у роботі?

Якщо брати фотографів, то це Стів МакКаррі, Роберт Капа, Джеймс Нахтвей. У них цікаві роботи та захопливі біографії. Ще є хороший український фотограф Максим Дондюк, з яким я особисто знайомий. У нього дуже гарна документалістика. Вражає, що у нас в Україні є такі талановиті люди.

Надихають люди, які знають і люблять свою роботу, у яких можна чомусь навчитися, які мають високу ціль і йдуть до неї.

Олександра САДОВА

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---