Доброзичливість і приязнь у мові волинян чотириста років тому

Однією з лінгвістичних приваб української мови є широкий спектр доброзичливих, хороших слів. Яскравим підтвердженням тому слугують епізоди історії повсякдення мешканців Волині ХVІ-ХVІІ століть.

Життя волинян означеної епохи минало за звичним циклом. Вони народжувалися, зростали у своїх/ опікунських родинах, закохувались, укладали шлюби, характерним для того часу способом виховували дітей. На схилку літ побожно чекали смерті.

Про перелік життєвого позитиву наших пращурів можемо судити, послуговуючись нешироким спектром документів. Хороші справи та вчинки обивателів Волинської землі, на відміну від ганебних та підступних, часто-густо лишалися у пам’яті тих, кого вже давно нема. Вони не потребували запису, як звістки про пограбування чи побиття якогось шляхетного пана.

Слова шани й захоплення якраз і висловлювали на противагу вчиненій кривді та лиходієві. Так оті світлі мовні звороти волинської минувшини і відкриваються людям сучасності.Способом зв’язку із родиною в часі, про який ідеться, була пошта. Система доставки тогочасних листів була овіяна певною романтикою. Діти заможних міщан та шляхти навчалися в університетах віддалених від домівки міст. Міщани-купці у своїх торговельних справах часто від’їздили за сотні кілометрів. Відтак звістки, за умови вміння писати, можна було передати гінцем чи земляком, який повертався до рідних теренів швидше.

Форми звертань до рідних людей у тогочасних листах дуже промовисті: «милостивий мій родителю», «милостива мені матінко-добродійко», «наймилостивіший мій отче», «сердешний брате-благодійнику», «мій великомилостивий пане-куме», «любий мій пане-зятю», «наймиліша мені пані-дружино» тощо.

Читати ще: За що Луцьк спіткала Божа кара 400 років тому

Дуже симпатичними з огляду на словесні засоби вияву почуттів є тогочасні дарчі записи – своєрідні шлюбні угоди. Їх могли укладали і перед одруженням, і після певного часу, що його подружжя прожило разом.

У жовтні 1569 року володимирський війт (міський урядник) Михайло Дубницький відписав дружині Томилі Попелевичівні маєтки Дубники та Ворчин. Одним із аргументів такого вчинку, за словами чоловіка-благодійника, були доброта, вірність та цнотливість дружини. Останній термін варто інтерпретувати як природну скромність та добре виховання.Забутим нині є милозвучне слово «облюбениця», застосовуване впродовж ХVІ-ХVІІ століть на означення коханої дівчини, бажаної майбутньої дружини. Так, наприклад, ідентифікував свою невістку Полагію Хрінницьку шляхтич Тит Хом’як Смордовський у червні 1584 року. Чоловік дарував сину Киндину третину власних маєтків із нагоди одруження молодої пари.

Із теплом про рідних волиняни розмірковували на смертному одрі. Усвідомлюючи близьке й неминуче завершення земного шляху, люди в заповітах (тестаментах, духівницях) відписували статки й відзначали моральні достоїнства членів сім’ї. Це фіксують вирази «сину моєму милому», «жоні моїй вірно милій», «велице ласкавому дядькові моєму милому», «доньці й зятю моїм милим».

Читати ще: Різні за вірою й походженням: мультикультурний Луцьк 400 років тому

У такий спосіб акт останньої волі вчинив знаний на Волині у ХVІ столітті лікар Раймундус Каркасон. «Милій жоні» Ганні він по смерті залишив п’ятсот польських злотих, орне поле та стадо худоби. «Милий зять» Каркасона Петро Умястовський отримав від тестя-небіжчика книги з медицини, лікарське приладдя, дві кобили з лошатами та дві корови з телятами.

На позначення близьких друзів вживаними були поняття «приятель»/ «приятелька», «панове приятелі», «добродій», «товариш». Приятелів як людей, наближених до сім’ї, просили бути опікунами малолітніх дітей, дбати про виконання умов заповіту після смерті міщанина чи шляхтича. Своїми сиґнетами (іменними печатками-перснями) та особистими підписами вони засвідчували важливі юридичні документи. Для підсилення чеснот цих осіб у ХVІ-ХVІІ століттях поряд з їхніми іменами волиняни вживали епітети «зацний» (гідний, доброчесний), «уцтивий» (шанований), «цнотливий» (скромний, порядний), «прелюб’язний».Характерною рисою часу, про який ідеться, була корпоративність. Люди об’єднувались у професійні, релігійні, культурні спільноти – корпорації, які відігравали важливу роль у їхньому житті. З шаною й належною повагою людина корпорації, наприклад, міський урядник чи ремісник якогось цеху, ставились до очільників того чи того об’єднання, своїх колег.

Слово «колега», яким нині послуговуємось, було поширеним і впродовж ХVІ-ХVІІ століть.Наприклад, своїми колегами членів самоврядного уряду – маґістрату Луцька у липні 1638 року – іменував один із них – райця Ян Гепнер.

Читати ще: «Заступивши дорогу в полі біля Довгова, за житом»: про луцьких отців домініканців середини ХVІІ століття

Ще один термін на позначення «своєї» людини примандрував до нас із повсякденної лексики ремісників. Вони іменували один одного «братчиками». Увесь колектив цеху, в якому трудилися, – «братією». Навіть у конфліктній ситуації відчуття єдності цеху зберігалося.Так, в грудні 1638 року луцький ремісник Карпо Швець позивався до міського суду. Відповідачами у справі про побиття несухоїзького міщанина Романа Ковановича були майстри-шевці. У часі судового процесу Карпо іменував опонентів «своїми братчиками».

Оксана ШТАНЬКО

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---