Доба, що тривала вісім місяців: історія Героя з Ратнівщини Дмитра Арендарука

Війна й далі ламає долі людські. Страшно уявити, що відчуває мати на впізнанні останків своєї дитини. А її серце має витримати все: і місяці без будь-яких звісток, і страшне повідомлення про підтвердження результатів експертизи ДНК, і впізнання, і похорон власної кровинки…

Не дай, Боже, переживати будь-кому те, через що у цій війні пройшла Надія Арендарук із Заболоття Ковельського району в очікуванні повернення додому сина, солдата Дмитра Анатолійовича Арендарука, який загинув ще 16 грудня 2023 року, пише Ратнівщина.

Лише 29 серпня тіло загиблого Героя повернулося у рідне Заболоття. Перед тим було вісім місяців мороку і невідомості, оповитих смутком та вірою водночас. Рідні до останнього вірили, що їхній Діма живий. Хоча у глибині душі розуміли, що, найімовірніше, він загинув, та серце відмовлялося сприймати цю інформацію.Мама каже, що до останнього сподівалася, що це помилка. Навіть якщо побратими бачили його загиблим, можливо, син був без свідомості. Тому його сприйняли за двохсотого. Можливо, в полоні… Може, в госпіталі… Усім так хотілося, щоб це було помилкою. Та дива не сталося. І їй, згорьованій, довелося пережити страшний біль і шок, пропустити це через серце і жити далі заради тих дітей, які із нею поряд.

Читати ще: «Відчуватиму його тепло, доки битиметься моє серце», – сестра загиблого на війні волинянина Сергія Турука

Дмитро був найстаршим у сім’ї Анатолія та Надії Арендаруків. 14 серпня 1996 року він народився з великої любові двох молодих людей – заболоттівчанина Толика та уродженки Харківщини Наді. Оселилося молоде подружжя в Заболотті. Через два роки народилася донечка Вікторія. Ще через 13 років – найменший син Артем.Вперше горе постукало у двері цієї родини шість років тому, коли на заробітках у Польщі помер Анатолій Арендарук.

«Дуже важко було тоді, – пригадує Надія. – Люди всім селом допомагали. Складалися грошима і в школі, і в церкві, і всі небайдужі йшли додому, приносили гроші, щоб допомогти привезти тіло, бо все це було дуже дорого».

Читати ще: «Якщо я загину на цій війні, ти будеш мамою Героя. Колись зустрінемося на небесах…» Пам’яті Миколи Мялковського

Наприкінці періоду перебування за кордоном в Анатолія Арендарука обірвався тромб. Смерть була миттєвою уві сні. Дружині потрібно було зібрати волю в кулак і повернути тіло на Батьківщину. На вимогу поляків зібрали усі документи, відправили їх рекомендованим листом у Польщу, але… лист десь на пошті дорогою загубився. Цей час родині дорого коштував, бо потрібно було платити за кожен день перебування тіла в морзі. Один термін уже вийшов, а документи так і не знайшлися. Заплатили за наступний термін.

«Тоді ми домовилися з перевізниками завезти документи. Оплатили послуги кур’єрської доставки у місце призначення, і тільки тоді запустилася процедура повернення тіла додому», – каже Надія.

Втрату тата усі діти Арендаруків пережили дуже важко. Надто найменший Артем, бо був іще зовсім маленьким. А за два місяці перед цією подією померла ще й бабуся – мама Анатолія. З усіма страхами і хвилюваннями їм допомагала впоратися мама Надія, хоч невимовно боляче було самій.

Читати ще: «Моя душа завжди буде під цією гранітною плитою», – волинянка-вдова білоруського добровольця

Після смерті тата Дмитро не по роках став дорослим. Він узяв на себе всю відповідальність за сім’ю, бо був найстаршим. Підтримував маму, сестру, братика, хоч сам був іще зовсім юним. Їздив на заробітки, щоб забезпечити власне життя і допомогти фінансово рідним. Хоча після закінчення школи вступив у Ковельське училище і здобув там фах столяра, за спеціальністю не працював.Коли почалася війна, Дмитро виявив активну громадянську позицію. І зрештою 12 лютого 2023 року він сам поїхав у військкомат з проханням забрати його до лав ЗСУ.

«То було його рішення, – каже мама. – Я відмовити сина не могла. Він так вирішив. 12 лютого поїхав у військкомат і повернувся додому вже з повісткою. Через тиждень поїхав служити. Потрапив у десантні війська. Був простим солдатом, але свої обов’язки виконував відповідально».

Читати ще: «Чоловік не дізнався, що в нього буде ще один син», – вдова волинського героя Володимира Степашука

Дмитро був дуже чуйним. Про службу майже нічого не розповідав, але йому дуже боліло, коли гинули побратими. Весь підрозділ дуже переймався, коли втратили командира. Мама пригадує, що син ніколи не скаржився чи то на те, що важко, чи то на умови служби, хоча мав проблеми зі здоров’ям. У Дмитра було серйозне варикозне розширення вен.

У результаті його в Дніпрі прооперували і в післяопераційному періоді відправили на місяць додому на реабілітацію. Але він швидко одужував. Рани добре гоїлися. У Заболотті йому зняли шви. Дорожив кожною хвилиною, проведеною з рідними. Мама з теплотою в серці пригадує, як тоді, під час реабілітації сина, у неї зібралася вся родина – саме прийшов у відпустку зять – теж військовий – і разом з донькою Вікторією вони приїхали в Заболоття. Тоді Діма вперше познайомився з обранцем сестри.А 1 грудня 2023 року він поїхав назад у свій підрозділ, бо 3 грудня уже мав повернутися до виконання обов’язків на Авдіївському напрямку.

Читати ще: «Тепер квіти мені дарують доньки», – дружина загиблого на війні тренера з Луцька Романа Гаврилюка

Та, на жаль, після повернення з дому Дмитро Арендарук прослужив лише два тижні.

«5 грудня він пішов на позиції, – пригадує мама. – 12-го повернувся. Подзвонив, сказав, що все добре, що йому дали відіспатися і знов іде на завдання. Казав, що йде на добу, а та доба тривала аж до цього часу. На зв’язок не вийшов. Я хвилювалася. 16, 19 грудня дзвонила хлопцям, а вони говорити не хотіли. Тільки потім зізналися».Повідомлення про те, що Дмитро Арендарук зник безвісти, датовано 16 грудня 2023 року. Але серце матері вірити в це не хотіло. Телефонувала побратимам, просила сказати, як є. Та навіть коли почула від них, що сина вже немає, все одно до останнього сподівалася, що це неправда.

«Я вірила в те, що він живий, і все. Це була мить. Вони відступали, і хтозна, може, він просто був без свідомості. Може, думали, що мертвий, бо був без ознак життя, а він вижив», – ковтає сльози.

Читати ще: «Клята війна забирає все найдорожче»: рідні загиблого прикордонника з Волині

І так довгих вісім місяців надії і жодних звісток. Але нещодавно у месенджер надійшло повідомлення. Якийсь чоловік написав свій номер телефону і просив передзвонити йому, бо це стосується Діми. Тремтячими руками набрала в телефоні цифру за цифрою. Чоловік по той бік слухавки виявився слідчим, який опікувався справою ідентифікації останків загиблих. Він повідомив, що зразки ДНК Надії Арендарук та її доньки Вікторії збіглися на 99,9 відсотка зі зразком ДНК тіла загиблого солдата. Запитав, чи приїде вона в Черкаси на впізнання.

Наступного дня мати і донька поїхали в Черкаси. Їм запропонували фото з обміну загиблих військових. Виявилося, що тіло Дмитра повернулося в Україну ще в лютому 2024 року, але процедура експертизи ДНК тривала аж пів року. Тому перш ніж показати тіло сина в моргу, матері надали фото, яким воно було на момент обміну. І так – на тих фото вони побачили свого Діму… Потім впізнання в моргу… Після підписання документів повернулися додому в Заболоття, а 29 серпня привезли й Героя.Живим коридором зустріли односельчанина заболоттівчани. Плакали і побивалися, бо він був дуже добрим хлопчиною, ніколи ні на кого образ не тримав, допомагав усім, хто цього потребував, скільки міг. Боліло всім, бо так не мало бути. Зовсім юним, у 26 років, у розквіті сил він пішов захищати свою країну. Зараз йому мало би бути тільки 28.

Читати ще: Прикрив собою побратима: спогади про загиблого на війні лучанина Івана Газюка, іменем якого назвали бульвар

Та на цьому випробування родини не закінчилися. Ось уже три тижні немає зв’язку з рідним братом Надії Арендарук Георгієм Алєксійчуком. Він теж боронив Україну від агресора. Призивався з Харківської області, де проживав. Служив на Покровському напрямку.

«Він, коли йшов на нуль, подзвонив: «Надь, я йду! Не можу говорити. Вже машина приїхала!» І все. Він точно брав телефон з собою на позиції. Бо минуло кілька днів, він мені набрав. Я кажу: «Жора, ти вернувся? Ти живий?» Я так зраділа. А він каже: «Ні, Надь, я просто ввімкнув телефон, щоб сказати, що живий». І після того більше звісток від нього не було. Телефон після того ще кілька разів вмикався і вимикався. Набираю швидко, а він уже поза зоною. Я навіть не маю номерів телефонів, куди дзвонити, де його шукати. Розумію, що могло статися. Сповіщення ще не принесли, але телефон мовчить…» – гірко зітхає Надія.

Прибита горем втрати сина, пройшовши цей складний, болючий шлях, вона все одно вірить і сподівається, що брат живий.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---