«До кінця війни в цивільному житті себе не бачу». Лучанин, який втратив ноги, хоче назад у ЗСУ

Доброволець з Луцька Тарас Сасовський втратив на війні ноги, але не позбувся бажання жити й захищати свою країну. Зараз у бійця черговий етап реабілітації перед тим, як стати на постійні протези, а далі – адаптація до життя з новими ногами.

Інтенсивні тренування, реабілітація та відновлення – обов'язкові щоденні завдання Тараса Сасовського і удома, і в медичному центрі реабілітації учасників бойових дій у Луцьку, йдеться в сюжеті 12 каналу.

Він втратив на війні ноги, але уже готується стати на інші, залізні, та продовжити боротьбу в Збройних силах України. Для нього, каже, це справа честі.

«До кінця війни я себе не бачу в цивільному житті. Можливо, як інструктор, можливо, ще в якійсь ролі там. Якось допомагати українській армії я однозначно буду», – каже Тарас Сасовський.

Йому – 43 роки. До повномасштабної війни займався пауерліфтингом. Військового досвіду не мав, але в перші дні повномасштабного російського вторгнення долучився до волинської бригади тероборони. Вирішив відразу, як тільки прокинувся від вибухів уранці 24 лютого.

«Я зрозумів, що інакше не можу. Не хочу, щоб моя дитина плакала, не хочу, щоб інші діти плакали», – каже Тарас Сасовський.

Спершу він був стрільцем, потім кулеметником, а згодом командиром відділення гранатометників. З весни цього року підрозділ Тараса вирушив тримати оборону під Бахмут. Їхні позиції були фактично лінією зіткнення з ворогом.

Таких масштабів руйнувань, розповідає Тарас, ще не бачив. Міста і села Донеччини росіяни стирають ущент.

«Це страшно. Це як орда, що лишає після себе тільки смерть, розруху і біду», – наголошує боєць.

На передовій, пригадує, було важко, бо окупанти не шкодували ні снарядів, ні техніки, ні людей.

«Орки вміють воювати. У них є озброєння. В них є амуніція. В них є дрони. У них є все: і техніка, і бронетехніка. Забезпечені вони й пальним. Вони готувалися до цього набагато краще і набагато довше, ніж ми», – відзначає Тарас Сасовський.

У травні цього року під час бою, коли росіяни нещадно крили мінометами, ворожа міна розтрощила Тарасові обидві ноги. Побратими вивозили його під щільними обстрілами три години.

«На війні дуже швидко з людьми сходишся. Вона кристалізує людей. Або це твоя людина, або ти з нею не зійдешся», – каже військовослужбовець.

Значно важче, вважає, було би без підтримки рідних: і на фронті, і тепер під час реабілітації.

«Дружина зі мною з першого дня, коли я отримав поранення. Я розплющив очі в реанімації і дружина вже була біля мене. Якби не вона, я не знаю, як це все пережив би, як став би на ноги і продовжив би своє життя, існування, – ділиться Тарас Сасовський. – Ти розумієш, що все твоє життя зміниться. Але яким воно буде, як воно буде налаштоване? Оця невідомість відверто лякала».

Минуло чотири місяці після поранення. Чоловік заново повірив у себе. Тепер старається з усіх сил. Поки ходить на тренувальних протезах, але готується отримати постійні. Активно тренується, навіть пробував водити авто. І попри все, не шкодує про рішення, яке ухвалив 24 лютого.

«Я спокійно дивлюся вранці у дзеркало. Спокійно дивлюся в очі своїм дітям. Мені не соромно… Удома кажуть: тату, все буде нормально, ти ходиш, ти будеш робити все, як робив, а може, навіть краще. І дружина, і доньки в мене вірять», – зауважує боєць.

І вірить у себе сам Тарас, бо не може підвести найрідніших, які так за нього вболівають. А ще побратимів, які евакуювали його під обстрілами, лікарів, які рятували, реабілітологів, які допомагають навчитися жити по-новому.

Відчувати розуміння та повагу чоловік хоче і від цивільних, а от чого забагато – то це надмірної уваги.

«Досить часто люди дивляться, як на якусь екзотичну тварину в зоопарку. Це неприємно. Я ж такий, як і був, і я не вибирав собі таку долю, таке подальше життя. Але так трапилося, я ходжу, я пересуваюся. Коли кажуть, що ветеранам, пораненим потрібно повертатися в мирне життя, – ні, я не згоден. Це треба мирному життю трошки повернутися до ветеранів. Трохи потрібно розуміти, що ми вже змінені, що наше суспільство вже змінилося. Ми не будемо жити, як до 14-го, як до 22-го», – звертає увагу Тарас Сасовський.Людей із травмами, ампутаціями буде багато. Саме тому суспільству потрібно швидше приймати нові реалії, зокрема вчитися поваги до подвигу військових, не знецінювати його. Один із проявів такого знецінення – це жалість.

«Це може проявлятися навіть тоді, коли ми намагаємося допомогти людині, не запитавши її. А як там? А що було? Чи ти вбивавав? А як так сталося, що в тебе немає кінцівок? Про це ми не запитуємо. Тому що цей досвід може бути травматичним. Також ми не знаємо, наскільки ця людина може бути вразлива до цього досвіду», – розповідає психологиня Любава Казмірчук.

А ще людей у буквальному сенсі війна змінює.

«Правильно кажуть, що з війни неможливо повернутися, тобто фізично ти повернешся, але вже будеш іншою людиною», – додає Тарас Сасовський.

Війна змінює кожного, а особливо тих, хто виборює незалежність на полі бою. На вулицях міст уже є чимало людей із травмами: і зовнішніми, і внутрішніми. Тож бути толерантним та намагатися зрозуміти одне одного варто не після перемоги, а вже сьогодні.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---