Десять років фільмує Вічність: видатна лучанка Ірина Левчанівська любила кіно, котів і... творчих чоловіків

2011-го відійшла у Вічність найстарша фото- та кіноаматорка Волинського краю.

На 98-му році життя Ірина Олександрівна Левчанівська, вочевидь, втомилася топтати цю грішну землю, що у далекому 1940-му відібрала у неї матір – Олену Карпівну, яка згинула безвісти на засланні, а 1968-го і батька – Олександра Митрофановича.

17 листопада виповнюється 108 літ із дня її народження.

Свого часу їй не судилося створити класичну радянську сім’ю, народити й виховати дітей… Усю нерозтрачену любов вона віддавала кільком друзям, які нею опікувалися до останнього дня, колегам із фотоклубу «Промінь» та Народної аматорської кіностудії «Волинь», ще – своїм авторським світлинам, фільмам, книгам, а також – котам.На початку 70-х Ірина Левчанівська познайомилася з Борисом Романюком – фотографом-аматором, який тоді почав у Луцьку виготовляти слайди. Наша ж героїня до цього займалася переважно чорно-білою фотографією. Тому з цікавістю опанувала нове для себе заняття в кольорі. Як і згаданий Борис Романюк, кіномитець Борис Ревенко теж частенько купував у жінки книги в кіоску, де вона тоді працювала, і був активним учасником згаданого «Променя». Як і їхній побратим Євген Назарчук – фотограф, кінорежисер-аматор, сценарист, поет. До слова, 17 грудня мине 20 літ, як його немає з нами.Читати ще: Книжковий андеграунд. Як дочка сенаторки будила радянський Луцьк

У творчій когорті однодумців-чоловіків, які, за її зізнанням, були щонайменше років на 20-30 молодші за неї, вона не особливо відчувала різницю у віці. За їх творчої підтримки створила такі слайд-фільми, як «Троянда», «Шевченко-художник», «Луцьк вчора», «Пласт» на Волині», «Мій тато», «Моя мама», «І дещо про себе», «Наш герб», «Весна», «Осінь», «Зима», «Найстрашніший звір».Читати ще: Фотоспогади: морозно-зимовий Луцьк на світлинах документалістки Ірини Левчанівської

У кожного з них – своя доля: шлях до глядача, участь у фестивалях аматорських фільмів, відзнаки й призові місця. Останній у цьому списку був створений ще 1996-го, а отримав своє друге життя, зокрема, фестивальне, через десять літ – з легкої руки молодих аматорів студії «Волинь» XXI століття. Павло Лісівненко, Володимир Махно, Ігор Тимощук активно допомагали у якості режисерів монтажу та звукооператорів кінорежисерові Валерію Бєлову (12 грудня мине 10 років, як відійшов у Вічність, – ВН) та відеооператору Борисові Ревенку (6 років не з нами, – ВН).Результатом цієї співпраці стала не тільки оцифрована версія фільму Левчанівської про її улюбленого котика Луцика, а й такі стрічки, як «Кольорові сни» (2003), «Щоб було гарно на землі» (2005).До слова, їх співавторкою була й Ірина Олександрівна, якій невтомний Ревенко не давав забути про свій статус кіноаматорки, долучавши її до творчої роботи.«Чим мене вразила робота Ірини Левчанівської «Найстрашніший звір»?.. Вона зроблена за законами кінодраматургії. Це кіно в чистому вигляді. Це той випадок, коли людина, маючи лише камеру та улюбленого кота, зуміла розповісти історію любові і добра. І поважний вік авторки аж ніяк не вплинув на особливу симпатію до її роботи. Він може бути тільки ще одним нагадуванням: політ творчої уяви і особливий, власне, творчий погляд на життя не залежать від кількості прожитих років», – поділився 2007-го голова журі третього за ліком Луцького кінофестивалю «Моє місто – моє життя» Тарас Томенко. Тоді фільм про котика Луцика отримав гран-прі.Рік потому Ірина Олександрівна у колі творчої інтелігенції відсвяткувала 95-ліття.Режисер Михайло Ткачук, який ще 1992 року відзняв документальний фільм «Пані сенаторка» (про долю Олени Левчанівської), символічно подарував її доньці, «зв’язковій епох»… цифровий фотоапарат. А винуватиця свята ще й пригубила трохи вина, дякувала присутнім за вітання, жартувала.Більше десяти літ чекало свого часу моє невеличке інтерв’ю з пані Іриною як зі звичайною жінкою:

Як гадаєте, що таке щастя?

Це коли людина задоволена собою, тим, що вона робить, хто її оточує. А якщо в неї щось не вдається: хоче зробити одне, а виходить щось інше, то їй уже неприємно.

Який у вас найяскравіший спогад дитинства?

Садиба, в якій народилася (у селі Линів Локачинського району, – ВН). Прекрасний фруктовий сад… Великі липові алеї – гарні, тінисті… Зараз там – руїни всюди, немає тих дерев і кущів. Не може в мене серце не боліти від того. Навіть тієї ферми, що була на місці нашої садиби, вже немає. Розвалено.

Колись веселіше було проводити молодість, ніж зараз, чи ні?

Молодому завжди добре, але тоді не кожен це відчуває. Молоді хочеться ще чогось кращого. А вже в старості згадуєш, що ось тоді й було добре!

Як відчуваєте, ви – щасливі?

Важко так одразу відповісти… У мене дуже ноги болять, хворію. Через те я не можу на повну відчувати щастя.

Взагалі-то, добре, приємно, що мене всі люблять, шанують. Але що ж поробиш, коли фізично не дуже… Часом тіло перемагає душу – вона кудись ховається.

Світлана ЗОЗУЛЯ

Фото автора та з архіву кіностудії «Волинь»

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---