«Давали 50 тисяч доларів – просто, щоб мовчав»: як депутат Підгайцівської сільради воює із колгоспним дерибаном*

Миколі Господарику – 40 років. Донедавна він займався лишень бізнесом й не брав активної участі у політичному житті. Йому вдалося створити одну з найпотужніших на Волині транспортних компаній, а коли цього стало замало – подався у політику.

На минулих місцевих виборах його обрали депутатом Підгайцівської сільської ради, яку називають однією з найбагатших на Волині. Проте він швидко став незручним для керівництва громади, проливаючи світло на численні зловживання й махінації.

В інтерв’ю Інформаційному агентству Волинські Новини Микола Господарик розповів, чому вирішив попрощатися з транспортним бізнесом, як голова сільради намагався відправити його на фронт та які перспективи у Підгайцівської громади.

24 лютого кардинально змінило життя українців. Для більшості повномасштабне вторгнення стало шоком, від якого не всі оговталися й донині. Як війна змінила твоє життя?

Особисто для мене війна не стала несподіванкою. Це було прогнозовано. Я знав про те, що велика війна неминуча, з серпня минулого року.

Покладаючись на особисті відчуття?

Поясню з передісторією. Як бізнесмен я досяг певного рівня. І в Луцьку мені стало вже нецікаво. Саме тому до війни зупинив увесь бізнес. Фактично він зараз на рівні самоутримання.

З дитинства захоплювався комп’ютерами, за освітою – інженер-програміст. Саме з цим до 2008 року і було пов’язане моє життя. У мене був інтернет-магазин, продавав комп’ютерну техніку, створював сайти, розробляв програми. З цього і почався мій бізнес, де я розвивався, мені подобалося.

А коли настала економічна криза, вирішив перепрофілюватися й зайнявся транспортним бізнесом. Ще з 2006 року почав його вивчати, надавав послуги, у 2008 році отримав ліцензію, буквально за два місяці до кризи. Зрештою цілком перепрофілювався у транспорт, створивши фірму «Преміум-Сервіс».Фактично за 10-15 років ми створили одну з найбільших на Волині транспортних компаній, надавали транспортні послуги більшості заводів Волинської області. Але це – як іграшка: ти награвся нею і вже нецікаво, хочеться чогось нового, якогось виклику, чогось більш захопливого, з чим треба розібратися.

Відтак почав вивчати сфери будівництва і сонячної енергії. Нині у мене є кілька сонячних станцій і бізнес, пов’язаний із будівництвом.

Водночас шукав вихід на Європу, аби відкрити там свою компанію. Мене підштовхували до цього друзі, аргументуючи тим, що в Україні, мовляв, недосконалі закони, з податками все складно.

І буквально в серпні минулого року друзі з Арабських Еміратів сказали так: ми не зможемо інвестувати, бо у вас буде війна. Саме це для мене було серйозним маячком. Адже та напруга, яка наростала в нашому інформаційному просторі згодом, – це ще не привід робити однозначні висновки щодо війни, а от настрої в іноземних бізнесових колах – інша річ.

Крім того, поцікавився у своїх друзів із української контррозвідки й там однозначно констатували, що велика війна колись-таки буде, питання лиш – коли.

Тривожна валізка була зібрана заздалегідь?

Так, до повномасштабного вторгнення я був цілком готовий завчасно: зібрані найнеобхідніші речі, документи, гроші, запас пального. Навіть був будинок у Польщі, куди можна було б заселитися. Крім того, маю вдома облаштоване повноцінне бомбосховище. Також у мене повністю автономна система, два джерела живлення, вода, світло. Тобто був готовий, що може бути скрутно.

І попри те, що до війни я готувався отак системно й організаційно, коли 24 лютого о четвертій ранку дружина розбудила й сказала, що почалася війна, я спершу все одно не повірив. А вже коли по Луцьку вдарили ракети, прийшло чітке усвідомлення, що війна реальна.

Звісно, у перші дні осягнути все це було неможливо: в людей – паніка, істерія, нерозуміння, як бути, куди їхати і чи варто їхати, сльози, шок, біль.

Менше з тим, за кілька днів ми зібрали сесію, створили ДФТГ, виділили кошти, поки рахунки не були заблоковані, а це 10 мільйонів гривень. І з того моменту прийшло чітке розуміння, що твоє життя тепер розділене на «до» війни і «після».

Ми запровадили патрулювання на блокпостах по селах громади. Паніку, яка охопила всіх, треба було гасити. Люди були заряджені, і цю енергію треба було спрямувати на благо. Я не рвався очолювати цей процес, аби згодом не звинуватили в піарі. Патрулював разом з усіма, стежив за безпекою у громаді, чергував зі зброєю. До речі, свій особистий мисливський джип передав на фронт.Потім вирішив, що варто підготувати й себе, придбав військовий карабін і все необхідне. Тобто в мене є повноцінний бойовий рюкзак. Про всяк випадок.

Чому, будучи депутатом Підгайцівської сільської ради, ти пішов не у місцеву тероборону, а в батальйон оперативного реагування «Луцьк»?

Не секрет, що у мене відкрита конфронтація з головою громади Юрієм Семенюком і продажною більшістю.

Після того, як у нашій громаді сформувалося добровольче формування, я пішов тихенько допомагати в БОР «Луцьк». Роботи було предостатньо. Допомагав ДФТГ у найближчих сільських радах, чимало звернень було і з військових частин.

Ми ремонтуємо машини, дістаємо запчастини, рихтуємо все, роботи не бракує і нині – війна все-таки триває.

Також відкрили всі свої бокси для гуманітарної допомоги, туди приїздили фури, розвантажували все це, потім меншими машинами розвозили. База велика, місця багато. Та це тривало до того моменту, коли почалися обшуки й різноманітні волонтерські махінації, коли почали тиснути і на порядних волонтерів. Я тоді їм так і сказав: «Хлопці, вибачте, я закриваю свою базу, бо зараз і мене звинуватять у якихось зловживаннях».

Ти мав усі можливості, аби в перший же день поїхати з України або хоча б вивезти за кордон сім’ю. Чому вирішив лишитися? Міг же ефективно керувати усіма процесами – і бізнесовими, і волонтерськими – з-за кордону.

Насправді у мене й думки такої не було – втікати. Так, готувався запускати бізнес у Європі, але переїздити деінде з України не планував. Тут народився й виріс, тут став на ноги, збудував дім, тут все рідне для моїх дітей.

Я гордий з того, що для мене і моєї сім’ї все українське – цінність і святість, тому уявити повноцінне щасливе життя за кордоном нам направду важко. Надто вкорінена прив’язаність до рідної землі, до української культури й традицій. Тим паче, донечка у мене – ще та бандерівка: все у неї жовто-синє, українські пісні, жодних російських мультиків і мови. Одне слово – мої гени (сміється, – ВН).

Та й позиція дружини була однозначна: нікуди не поїду зі свого дому. Боялася, що піду воювати, а вона з дітьми тим часом сидітиме у теплому й спокійному місці.Звісно, якби війна дійшла до Волині й у нас точилися б бої, то змусив би рідних поїхати за кордон. У такому разі, мабуть, взагалі виїхала би більшість жінок і дітей, які мали б таку змогу.

Благо, на Волині відносний спокій і ми вже навчилися жити у воєнних реаліях. Діти ходять у школи й садочки, вивчають правила безпеки, спускаються під час тривоги в укриття.

До речі, ще два роки тому я пропонував узятися за облаштування укриттів у школах і садочках громади. Та мене ніхто не хотів чути.

Сьогодні ж треба визнати, що укриття в освітніх закладах здебільшого препаскудні: і в селах нашої громади, і в Луцьку теж, до речі, не все гаразд.

Переконаний, що у нас було все, аби облаштувати там кращі умови: час із весни точно був, а ресурси можна було б знайти. Звісно, неможливо зробити повноцінні сховища в уже зведених будівлях, неможливо якось інженерно їх укріпити, аби це були цілком безпечні укриття, але зробити якісний ремонт і забезпечити все необхідне для навчального процесу можна було б. А просто підрихтувати для годиться ці підвальні приміщення – це надто мало.

Аргументація, мовляв, рахунки заблоковані – це не аргументація. Всі знали, що 1 вересня настане, не знали лише, чи пустять дітей у школи.

Тобто на бруківку гроші витрачати можна, а на дітей – ні? Сумнівний підхід, м’яко кажучи. Принаймні саме так відбувалося у Підгайцівській громаді.Та й загалом той факт, що війна стала звичною, що більшість людей не реагує на тривоги – це дуже погано. Так, жити у страху емоційно виснажливо, але дбати про свою ж безпеку ми зобов’язані.

От, власне, безпека дітей під час навчального процесу – питання надважливе. Перебування в таких укриттях її аж ніяк не гарантує.

Безперечно, але це краще, ніж нічого. З 1 вересня у громаді запрацювало лише три школи – ті, де є так звані бомбосховища, решта – на дистанційному навчанні.

Наприклад, у Звірові в одному приміщенні і сільрада, і клуб, і школа, тобто будівля взагалі непридатна для навчального закладу, не кажучи вже про укриття. І коли почав їздити й перевіряти сховища, то сільські чиновники заворушилися: тицяєш їх носом, як кошенят, – так і доходить. На жаль, зараз це стало ще одним методом розкрадання коштів – один підрядник, одні відкати. Бізнес на крові, так би мовити…Взагалі у нас є всього кілька людей, які оприлюднюють правдиву інформацію про те, що відбувається у нашій сільській раді. Всі решта сидять на «зарплатах», а на сесіях лиш піднімають руку «за родіну, за Сталіна».

Мені дуже хотілося б конструктивно долучатися до розвитку громади, але доводиться бути в опозиції, критикувати й розповідати правду про те, які цинічні люди дорвалися до влади, адже мовчки спостерігати і тим паче – брати участь у цьому колгоспному дерибані я не можу.

Зараз я на 90% переконаний, що у майбутньому Підгайці приєднають до Луцька, що це буде велика територіальна громада з центром у Луцьку. Таку перспективу я бачу. І це раціонально найперше з політичної точки зору. Бо для області, для Луцька зокрема, Підгайці вже стали такою токсичною клоакою, де тільки крадуть, дерибанять і не роблять нічого для громади.

Але з іншого боку, з такої собі бізнесової точки зору, вважаю, що з Підгайців можна зробити другий Боратин: довести до пуття всі школи, садочки, облаштувати освітлення з LED-панелями і сонячними батареями. І у Підгайців є цей потенціал, адже бюджет навіть більший, ніж у Боратина. Тому й крадуть більше. А якщо чесно, то крадуть взагалі все. У голови такий підхід: він знає, кому платити, аби його не чіпали.

Межа цинізму: керівник відділу освіти купує у свого чоловіка шкільні меблі. І що? Догана – й на тому все, працюємо далі, бо Філюк (Петро Філюк – суддя Конституційного Суду України, – ВН) суд порішав. Поки Господарик про це не дізнався й не опублікував, то справи нема.

Тому я постійно завалюю запитами поліцію, прокуратуру, навіть в Офіс Президента вже почав писати. Отримував відписки на місцевому рівні – почав писати народним депутатам.

За два роки вони навіть вказівників на вулицях не зробили. На зупинки-черепашки соромно глянути, порівнюючи з тим, які сучасні й красиві зупинки у Боратинській громаді.

Ще один показовий приклад: на своїй вулиці провів вуличне освітлення, потім Піддубцівська сільська рада списала за це гроші. Я звернувся в прокуратуру, відкрили кримінальну справу і тепер дев’ять місяців шукають, де дев’ять лампочок з’явилося на 1,2 мільйона гривень. Тим часом наша найбагатша сільська рада за два роки не спромоглася увімкнути світло, не зробила взагалі нічого.Я задовбав усіх на сесії, депутати проголосували, то вони навіть десь-якось почали робити проєкт, за який, як виявилося, попередня сільська рада вже заплатила. Тобто гроші крадуть по-чорному, заносять в поліцію й прокуратуру – і далі руху нема. Це кругова порука. І якщо не позбутися таких людей при владі, то жодного розвитку не буде.

Ще один приклад: знайшли землю для атовців, треба було просто погодження. Натомість Семенюк переписує цю землю й каже, що це на кладовище. Виділяє ділянку на цвинтар і переписує на сестру жінки. Просто нема слів.

Приходить дівчина, у якої тато загинув на війні років п’ять тому. Їй кажуть – нібито нема землі. У той же час відбуваються якісь поділи, затверджують генеральні плани – паї, і земля таки є. Я точно знаю, що є. Днями відбувається комісія, де погоджують виділення для комунального підприємства землі під будівництво багатоповерхового будинку і ринкової інфраструктури. То це є чи нема? Ех, скоро прийдуть хлопці з війни, не знаю, що буде далі…

У них аргумент був перший рік такий: не видавати, бо нема генеральних планів. Ухвалили генплан, тепер відмазка – воєнний стан. А про втрати податків узагалі мовчу, тільки з цільового призначення за такого стану речей – це мільйони гривень.

Тобто якщо з бізнесового боку аналізувати,то податки сплачують, гроші в бюджеті є, тому розвивати громаду можна, але як же відмовитися від звички красти?

Якщо відкрити Prozorro, то там фігурують однакові фірми, одні й ті ж підприємці. До речі, 15 підприємців, на яких запит подали, не мають нічого – хіба лопати, може. Але вони «робили» дороги по 20-40 мільйонів гривень.

Ще одна проблема громади – дороги і транспортне сполучення.

Однозначно: дороги погані, належного освітлення нема, зупинки – сором, з громадським транспортом – біда. Я намагався налагодити транспортне сполучення: запустив, показав, як треба працювати, пропонував безплатний проїзд для дітей, але вони не зацікавлені в цьому. Аргумент такий: всі мають бути рівні, що в перекладі означає – працюватимуть тільки «свої».

Велику роль грають родинні зв’язки, знайомства і кумівство. Це стосується й відшкодувань з бюджету за перевезення пільговиків. А проблеми з транспортом є практично у всіх селах: люди скаржаться, проте перевізник все одно не хоче їздити в збиток у вихідні, часто їздять тільки у пікові години, графіків не дотримуються.

Я навіть їздив із головою в село Олександрія, він обіцяв, що наведе лад із транспортним сполученням. Вибори минули – обіцянки теж скінчились? А хіба проблеми тільки в одному селі з доїздом? Одне слово, нікому нецікаві такі проблеми селян. Про людей забувають, то як село буде розвиватися за такого підходу?

Тим часом у громаді відкриваються великі бізнеси, бо в Луцьку дорожча земля. Мав відкриватися завод з виробництва електроавтобусів. Але не вийшло. Коли все йде через кишеню, на хабарях, то ніхто не захоче з такою сільрадою працювати. Бо ж не важко піти в Боратин і там отримати землю під свій бізнес, без оцих схем і домовленостей. Коли спілкувався з Сергієм Яручиком (голова Боратинської громади, – ВН), будуючи там свою велику базу, то він чітко й однозначно запевнив: будь-яке сприяння, все, що вам треба. Тобто це зовсім інший підхід. Не берусь давати однозначну оцінку, але все, що залежить від голови, там робиться, недарма це зразкова громада.А ось у Піддубцях за два роки ніхто пальцем об палець не вдарив, аби взятися за футбольне поле. В Липинах – кримінальне провадження щодо стадіону, який чиновники хотіли продати оптом. Це заступник голови Олександр Бляшук, керівник відділу освіти Жанна Скороход і один бізнесмен-спонсор. А насправді цей стадіон має вигляд, наче постав з фільму жахів, бо все розвалили і розікрали. Тим часом найбагатша сільська рада виділила собі премій на мільйонів зо два гривень. Це ж можна було в кожному селі побудувати невеличке спортивне поле.

Ти роздаєш гроші лояльним працівникам, ти купуєш депутатів, ти з ними голосуєш і дерибаниш бюджет – отакий рецепт. А всі, хто намагається тобі протистояти, – вороги і вискочки. Не красти у них вже не виходить, це відбувається на автоматі.

Я за власні гроші побудував спортивне поле у себе біля дому в Гаразджі. Купив поряд ділянку й збудував. Хотів у школі, але вийшло так. І місцеві діти граються, з користю проводять час.

Там ще буде майданчик, ще щось планував розвинути. Без грошей, без плати за вхід. Коли починав цю справу, то був ще такий ентузіазм, я вірив, що на мою ініціативу радо відгукнуться у сільраді, допоможуть, адже робив це не для себе, а для дітей. Прийшов до «керівництва», попросив щебеню – не дали, їм можна, а людям – зась. Бо це ж Господарик. Це ж він зробив, як це так? А самі палець об палець не вдарили. Отакі справи. Там схема за схемою: то купили, то відмили, то вкрали, то «наволонтерили».

Жодної дотації народні депутати сюди не підтягнули, хоча мали із соцеконому виділяти кошти. Наприклад, мені обіцяли зробити світлофор у Гаразджі, на перехресті з міжнародною трасою, це проблемна ділянка, дуже багато аварій. Я попросив тільки виділити кошти на проєктно-кошторисну документацію, але 70 тисяч гривень у сільської ради не знайшлося. Тобто на премії самим собі гроші є, а на світлофор, який потрібен усім, – ні. Просив кошти на ПКД на утеплення школи в Піддубцях, теж голосували, але віз і нині там. Але зараз всі недопрацювання будуть списувати на війну, це дуже зручно.

Уже неодноразово один «ефективний» підрядник робить ремонти – мало того, що дорого, та ще й неякісно. І коли починаєш перевіряти, тут же з’являються якісь знижки, а тільки відходиш від цього – відразу намальовуються додаткові угоди на підняття ціни й додаткові роботи.Є депутати, які налаштовані на зміни, але більшість просто схиляють голови. У сільраді 26 депутатів, і з них 18 на зарплаті, тобто більшість. Я ще розумію, коли це якісь посередні працівники, люди залежні, але не можу зрозуміти, наприклад, власника великого фермерського господарства. Чому самодостатні люди, які мали би мати власну думку, так поводяться, чого вони бояться, для чого взагалі йдуть у депутатство? Навряд, аби допомогти іншим. Я можу зрозуміти, скажімо, працівника якоїсь фірми, якого керівник відрядив у раду і диктує йому політичну поведінку, але коли ти маєш власне «я» і сидиш тихенько в куточку, то що це? Це значить, що або немає цього «я», або ж нема бажання щось змінювати й допомагати людям. Такі депутати нікому не потрібні.

Пригадую: перший рік депутатства був такий романтичний, коли ти хотів щось змінювати, писав, ходив, говорив, ініціював. Та мені швидко дали зрозуміти: не заважай людям, ми про все домовимося.

На початку каденції з тобою пробували домовитися? Що пропонували?

Безумовно. Сума хабара, який мені пропонували, дійшла до 50 тисяч доларів. Просто, щоб мовчав. Ходи собі, голосуй, але мовчи. Ми вже жартували, може, треба було таки взяти ті гроші – можна було якесь добро людям в громаді зробити. Але я одразу попередив: ви мене не купите ні за які гроші. Отакий бунтар (сміється, – ВН).

Для чого тобі було те депутатство? Невже ти не знав, що так може бути?

Це мій перший досвід депутатства, хоча раніше мав досвід балотування у Луцьку міську раду й Верховну Раду. Свого часу пішов у партію «Голос», мені було це приємно – Притула, Вакарчук. Була якась надія на нову якість політики, нове прогресивніше покоління. Та як у нас водиться, потім почалися звичні політичні процеси, партія розділилася, і я для себе зрозумів, що не на часі, й зайнявся бізнесом. Та коли ти досяг якогось певного рівня, коли бізнес працює, як годинник, то маєш час і бажання спрямувати свою енергію на благо інших.

Зрештою я пішов на вибори від партії «ЗА Майбутнє», дав меседж, що хочу змінити, виграв.Люди в селах потребують уваги. Я був вражений: коли приїздиш у село, люди тебе обступають, діляться своїми проблемами, і ти розумієш, що за п’ять років до них ніхто не приїжджав.

Чому так, мені цілком зрозуміло: є Липини, Підгайці, Струмівка – це тисячі людей. Працюєш з цим електоратом – і голоси тобі забезпечені.

Їхати за 40 кілометрів у якесь маленьке село ніхто не хоче. А я неодноразово об’їхав усі села, але домогтися чогось важко, коли ти в опозиції. Треба підтримка людей, розголос, звернення до правоохоронців та в органи контролю – тоді вони починають щось робити, бо бояться. Я дуже сподіваюся, що народні депутати мене почують…Які перспективи в одіозного Семенюка на наступних виборах? Чи готові люди обирати когось нового, чи є кому створити здорову альтернативу? Чи допускаєш думку про те, що й ти міг би поборотися за посаду очільника громади?

Молодь росте, молодь змінюється – я це бачу. Вірю, що за новим поколінням – прогрес. Хоча часто можна почути аргумент, мовляв, ось цей чоловік вже накрався, йому вже більше не треба, нехай керує. Ні, так це не працює. Хто звик красти все життя – буде робити це до смерті. Тому треба обирати нових людей, незаплямованих корупцією, з бездоганною репутацією.

Думаю, що після війни, протягом трьох місяців, будуть нові вибори. Можливо, навіть у всіх ланках. І всі до цього готуються.

Чи виберуть люди Семенюка? Що більше буде інформації про його зловживання, корупцію, хабарництво, то більше в людей відкриватимуться очі. Я дуже сподіваюся на зміни.

Якщо громада лишатиметься, то, найімовірніше, балотуватимуся на голову, бо мушу це змінити. Тут збудував свій дім, тут живу і планую жити, тому хочеться розвитку, поступу. Якщо ж нашу громаду приєднають до Луцька, тоді піду працювати в команді мера. У будь-якому разі хочу бути корисним.«Приручити» Господарика хабарем не вдалося, довелося організувати для «прикрого» депутата повістку у військкомат? Що це за історія?

Оскільки в мене є часткові проблеми зі здоров’ям, то на війну не рвався. Хоча бажання таке, зізнаюся, виникає. Думав собі: от як вручать повістку, то піду.

І повістку мені таки вручили, але не просту. Семенюк хвалився багатьом, що заплатив 10 тисяч доларів – і проблему з балакучим й всюдисущим Господариком, мовляв, вирішено.

Це було ще у квітні. Повістку мені привезли вранці просто додому. Чемно поїхав у військкомат. Але я, будучи членом ДФТГ, вже кваліфікувався, як на службі.

Оскільки стояння на блокпостах у громаді для мене було надто нераціональним, я пішов у луцький батальйон оперативного реагування на посаду керівника автогосподарства й відтоді опікувався логістикою навчань, тренувань, ротацій на блокпостах, ремонтами тощо. Дуже багато людей підготували й відправили на фронт.

Тому дорогий задум Семенюка провалився. До речі, він хвалився про 10 тисяч, а друзі-військові сказали, що принесли 8 тисяч. Не дійшло навіть стільки.

До слова, спершу я справді зрадів тій повістці: мене викликали, це знак, що треба йти. Все-таки я за фахом інженер-програміст, оператор автоматизованих систем управління, міг би бути корисним зі своїми двома вищими освітами. Я із задоволенням керував би якимось байрактаром. Але тут же дізнаюся, що за мене заплатили, і в мені прокидається оцей бунтар-правдоруб – як це так, як вам зараз покажу, хто такий Господарик (сміється, – ВН).Я три патрони стріляв у дев’ятому класі, підіймаю понад 10 кг – відчуваю біль. Такий собі вояка. Але програмувати, запускати, керувати якимись системами міг би запросто, і мені був би цікавий такий досвід.

І ти в це віриш? Що Семенюк міг стільки заплатити за повістку?

Так. З огляду на те, який хабар мені пропонували за лояльність. Вкрав 50, роздав 40, але 10 заробив – бізнес. То щебінь не доїхав, то на харчуванні у навчальних закладах нахімічили, схем – десятки.

Ще навесні всі сміялися, що в Підгайцях аж три формування територіальної оборони. Невже домовитися по-людськи було ніяк?

Сміятись сміялися, але було не до сміху. Я почав перевіряти виділення коштів. Усім відомий скандал, коли спіймали людину на махінації з плитоносками: кримінальна справа, суд. То ви хоч майте совість – відстороніть цього посадовця від роботи, бодай на період розслідування. А таких кримінальних справ по ДФТГ, до речі, є кілька.

І от я взявся шукати, скільки коштів виділили, чи насправді виділили стільки, скільки написали, чи отримали заявлені кошти. Скажімо, було таке, що купили на 700 тисяч пального. Але де воно? І так з усім. Почав перевіряти, а керівництво сільради апелювало, нібито я блокую якісь процеси. А я був проти неофіційних закупівель, усе має відбуватися прозоро.

Не вникав в історію з трьома формуваннями, мене цікавило лиш питання раціонального і прозорого використання коштів.

Ти ініціював рішення про заборону московського патріархату. Боротьба з «рускім міром» – це, певна річ, правильно, але таке рішення нікчемне за своєю суттю зі зрозумілих причин.

Так, я свідомо запропонував заборонити московський патріархат: чотири депутати були за, 17 утрималися і двоє висловилися проти, а саме голова і секретар. Зрештою ухвалили рішення ні про що: ми за любов і мир. Це дурниця.

Звісно, подібні рішення можуть здаватися нелогічними, але це принципова політична позиція, і нині, під час війни, вона мусить бути тверда й непохитна.

Ми програємо у духовному житті, бо за 30 років дозволили вкоренитися російській церкві. Ми стільки років програвали інформаційно, впустивши у свій культурний простір російськомовний продукт. Ні російської церкви, ні російської культури не має бути ніде в Україні. Позбутися в будь-який спосіб і забути, як страшний сон.

Як ти бачиш подальший розвиток подій в Україні і свою бізнесову й політичну діяльність?

Як вже казав, ухвалив для себе рішення, що йду з бізнесу. Щоб на мене не могли впливати ні через податкову, ні через прокуратуру. Бо головне дітище, яке я створив, і є Ахіллесовою п’ятою.Тому вже частково призупинив транспортний бізнес, зараз розробляю план реалізації цього всього.

Тим часом працює пасивний бізнес, наприклад, сонячні станції: сонце світить, енергія виробляється, гроші заробляються. На це ніяк не натиснеш. Все здано, все законно, зелені тарифи затверджені до 2030 року. Так само якісь інвестиції, вони працюють, дивіденди надходять, все гаразд.

Це означає, що сфера громадського транспорту Луцька втратить комфортні автобуси?

Я все-таки буду підтримувати Ігоря Поліщука. Якщо мер скаже, що треба допомога, то готовий все це передати партнерам, допомогти запустити.

І якщо відбудеться приєднання Підгайців до Луцька, все одно буду зацікавлений, бо вболіваю за розвиток Луцької громади за будь-яких обставин.

Планую й далі залучати інвестиції в нашу громаду за тим планом, який був до війни. Звичайно, мене іноді рве на війну, бо часто здається, що ти нічого не робиш порівняно з подвигом тих хлопців і дівчат, які відстоюють нашу державу на передовій. Усі вони герої, усі вони – це і є незламність України.І насамкінець: як оцінюєш українську владу?

Я не голосував за Зеленського. Але переконаний, що зараз, будучи Президентом України, він грає свою найкращу роль. І робить це поки що дуже добре.

Є низка питань до його команди, до багатьох одіозних персонажів, але зараз триває війна, коней на переправі не міняють.

Він зіграє цю роль, і хочеться вірити, що зіграє її гідно до кінця. Ейфорія мине, і люди дадуть оцінку на виборах. Поки що він має всі шанси на політичний успіх.

А ще я думаю, що колись все-таки трісне оця олігархічна система координат, у якій функціонує наша політика, хоча б частково зменшиться вплив. Вірю, що зрештою Україна стане повноцінною європейською державою, що сюди зайдуть інвестиції, а з ними, відповідно, й контроль. Але поки що ми всі мусимо сконцентруватися на війні, маємо вистояти і перемогти. Ми однозначно станемо сильнішими і дуже вірю, що мудрішими.

Розмовляла Ірина КАЧАН

Фото Павла БЕРЕЗЮКА

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---