«Чорний мішок №310»: у Бучі опізнали та поховали «чоловіка на велосипеді», родичі якого втекли від звірств окупантів до Луцька

Нині колись красиве і комфортне містечко на Київщині Буча називають не інакше як пеклом 21-го століття. Після того, як місто-герой звільнили від окупантів, світу відкрилась страшна правда про сотні вбитих і закатованих мирних мешканців. Й досі повітря у Бучі має солодкувато-гнилісний запах. Так пахнуть тіла, які понад місяць чекали на захоронення.

В одному із заповнених вщент рефрижераторів у чорному пакеті під номером 310 родичі знайшли й опізнали «чоловіка з велосипедом» – Михайла Романюка із Бучі. Окупанти вбили його на очах у племінника Олександра Смаглюка, якому разом із родиною пощастило вирватися із пекла окупації та тимчасово евакуюватися до Луцька. Ворожа куля наздогнала Михайла, коли чоловік разом із племінником на велосипедах їхали у лікарню до пораненого брата. З 6 березня 2022 року рідні нічого не знали про долю Михайла, аж поки не побачили у мережі фото його тіла з велосипедом.

Для того, аби віддати тіло рідної людини землі, родині довелось пройти нелегкий шлях, адже напрацьованого механізмі пошуку та поховання тіл загиблих внаслідок російської агресії цивільних як такого не було.

Щоб допомогти вимушеним переселенцям знайти і поховати рідну людину, 19 квітня 2022 року ми вирушили у Бучу, мешканці якого, як ніхто знають про звірства армії російських «визволителів». Ця поїздка назавжди лишила в серці та в свідомості глибокий рубець, який не зникне вже більше ніколи.
Після поїздки у Бучу захотілося взяти в руки ніж, щоб відрізати собі косу, бо вона увібрала запах мертвих тіл - вбитих, закатованих і замучених. Волосся дуже запам'ятовує запахи. У Бучі повітря важке. Воно має солодкувато-гнилісний запах. Так пахнуть злочини російських окупантів та тіла, які понад місяць чекали на захоронення. Так пахне смерть. Окрім запаху мертвих тіл у повітрі відчувається гар. По приїзду захотілось спалити весь свій одяг. І зняти шкіру, яка просякла отим запахом смерті.Так, 6 березня 2022 року мешканець Ірпеня Олександр Смаглюк став свідком моторошної загибелі родича від кулі окупантів, втратив рідного тата і ледве не загинув сам. Про це молодому чоловікові завжди нагадуватиме наскрізна дірка від кулі в рюкзаку.

Ще б кілька сантиметрів – і Сашко назавжди залишився б поруч із загиблим дядьком Михайлом Романюком у Бучі.

Після звільнення окупованих міст на Київщині у мережі почали з’являтися перші фото із тілами загиблих. Пам’ятаєте світлину чоловіка із велосипедом, яка облетіла весь світ? Це і є Михайло Романюк. Його тіло разом із велосипедом так і лежало на дорозі більше місяця, бо загарбники не давали можливості місцевим мешканцям забрати та поховати замордованих.Читати ще: «Чим годувати нашу кішку, яка їла людське м’ясо?». У Луцьку переселенці з Бучі впізнади загиблого родича по фото та розповіли про жахіття війни

31 березня 2022 року Бучу звільнили від окупантів. Після того, як українські військові увійшли до населеного пункту, світ побачив страшну правду, від якої стигне кров навіть у найстійкіших: зґвалтовані діти та жінки, вбиті чоловіки із зв’язаними за спиною руками, закатовані люди із відрізаними та обпаленими частинами тіла... Згідно з офіційною статистикою, від брудних лап загарбників загинув, щонайменше, кожен п’ятий мешканець Бучі.

Після звільнення міста тіла лежали усюди – просто на вулицях, у братських могилах, в одиноких захороненнях у дворах

Найбільшу братську могилу знайшли біля церкви Андрія Первозванного на вулиці Богдана Хмельницького, 7б. Станом на 23 квітня із захоронення ексгумували 117 тіл, із них 30 жінок і дві дитини.

Окрім братських могил, у місті багато захоронень у приватних дворах.

До прикладу, господаря будинку, що на фото нижче, російські окупанти замучили і вбили у його ж дворі (на прохання місцевих та задля того, аби зайвий раз не приманювати до обійстя мародерів, адресу не називаємо, – ВН). Про поховання свідчить яма посеред квітника із хрестом. Решток загиблого у захороненні вже немає – його, як і решту тіл закатованих бучанців, поклали у рефрижератор та повезли до місцевого моргу.

Російські «визволителі» де їли, пили, спали, там і кололися та справляли природні потреби

Помешкання загиблого російські «визволителі» розгромили та обікрали.

У дворі – вирваний з м’ясом сейф із копійчаним дріб’язком. Паперові гроші окупанти забрали. Чи належав сейф власнику будинка, чи окупанти стягували сюди награбоване – уже не розкаже ніхто.

Усюди – сліди життєдіяльності загарбників.

Поруч із сухпайками «армия россии» – гори порожніх пляшок від алкоголю, а також шприци із залишками крові.

І екскременти... Судячи з побаченого, російські варвари поводились, наче демони, що вирвались із середньовіччя через «мордорський» портал під назвою росія. Де їли, пили, спали, там і кололися та справляли природні потреби.

Місія «Вантаж – 200»: Луцьк – Буча і назад

Та мова не про це. Точніше, про це, але пізніше. Повернемось до місії «Вантаж – 200», яка, власне, і стала головною метою поїздки до багатостраждальної Бучі.

Так, 4 квітня 2022 року разом із Олександром Смаглюком та його тещею Вікторією Батурою ми сиділи у затишній кухні арт-хостелу «Адреналін» і розмовляли.

Цього ж дня під час запису інтерв’ю сестра брата Михайла Романюка Вікторія Батура розповіла мені, що напередодні впізнала Михайла на одному з фото. Утім, яка подальша доля тіла і як його поховати, родина загиблого не знала.Чесно кажучи, слухати розповідь цих людей, на долю яких випало стільки випробувань, без сліз та емоцій неможливо. Попри пережите горе, вони залишилися дуже світлими й добрими. Тому виникло бажання їм неодмінно допомогти. Та як...? Єдиного механізму дій у такій ситуації не існувало.

Спочатку потрібно було з’ясувати, чи прибрали тіло загиблого із дороги. А якщо так – то де воно знаходиться.

Для того, аби встановити місцезнаходження тіла, Вікторія зателефонувала на гарячу лінію пошуку загиблих та залишила відповідну заявку. Утім дзвінок не дав жодних результатів.

Через деякий час стало відомо, що з Бучі тіло Михайла разом з іншими загиблими відвезли до моргу у Білій Церкві як тіло невідомого.

Спільно із рідними Михайла ми прийняли рішення їхати до Білої Церкви для ідентифікації, а потім – до Києва задля подальшої кремації (оскільки найближчий до Луцька крематорій – у столиці).

Уже й катафалк знайшли, і рефрижератор, утім за декілька днів до ймовірного виїзду у Бучанській міській раді повідомили, що тіла загиблих знову повертають до Бучі з можливістю безоплатного поховання на місці.

Тож екіпаж місії «Вантаж-200» у кількості семи чоловік рушив до Бучі.

Так, окрім мене, із Луцька вирушили водій Олександр Карвацький та логіст Олександр Гаврилюк. Віддали останню шану загиблому родичі Вікторія та Аліна Батура, Олександр Смаглюк та переселенець із Ворзеля Дмитро Оцупок, який також мешкає в обласному центрі Волині.

Біля міської ради у Бучі – черга. Центр міста не критично постраждав від дій окупантів, тому, якщо не знати, що буквально за декілька метрів – величезна братська могила, можна подумати, що війна не надто внесла корективи у життя містян, якби не одне «але». Люди не посміхаються. І серед них немає жодної дитини.

Біля моргу працює інформаційний центр, який допомагає родичам знайти, опізнати та поховати своїх близьких.

Із нами був на зв’язку керівник ритуальної служби Сергій Капличний. Він пообіцяв, що після опізнання тіло Михайла захоронять на місцевому цвинтарі на вулиці Депутатській. Місце, транспорт, хрест – за кошти громади. Решту атрибутики за бажанням можна придбати на місці, у магазинчику ритуальних послуг біля моргу.

Я ще ніколи не була такою холоднокровною. Я бачила, як молодий слідчий вибіг від патологоанатома і його знудило.

Натомість патологоанатом постійно курив. Ймовірно, щоб перебити сморід запахом тютюну. Він піднімав респіратор на лоб і жадібно вдихав їдкий дим цигарки.

У дворі моргу стояли три рефрижератори. В одному – тіла, які опізнали. В двох інших – тіла невідомих.

У приміщенні моргу конвеєром проводять розтини. Після розтину тіла у чорних пакетах складають на задньому дворі.

В одному з рефрижераторів тіла складені у декілька рядів, інший заповнений «по вінця». Деякі тіла загиблих лежали під відкритим небом більше місяця, аж доки українські захисники не звільнили Бучу від окупації. Інші трупи розстріляних і закатованих мирних мешканців були ексгумовані з братських могил або ж одиночних поховань у дворах.

Опізнання загиблих проходить за максимально спрощеною схемою. Якщо при загиблому були документи чи його особу ідентифікували іншим чином, комусь із рідних потрібно зайти у рефрижератор і знайти пакет під відповідним номером.

Після цього у супроводі поліції зазирнути в нього та опізнати загиблого чи загиблу по одягу чи інших характерних рисах.

Чоловік у синій куртці, який назвався Олексієм, несміливо зайшов у рефрижератор. Із відчинених дверцят вдарив у ніс різкий запах.

– Дайте мені маску, – вийшов із блідим позеленілим обличчям.

Маски ні в кого не було, тому він прикрився коміром від светра і знову зайшов.

Опісля у рефрижератор зайшла молода жінка.

– Впізнали? – Так...

Її руки тряслися. Обличчя зблідло. Здавалось, що поліцейський говорить із тілом, а ось душа цієї молодиці заховалась десь далеко у п’яти. Худенькі змерзлі пальці зовсім не слухалася. Вона не могла тримати ручку, щоб підписати документ. Ручка впала. Жінка почала втрачати свідомість. Її вчасно підхопили під руки...

Рідним Михайла сказали шукати пакет під номером 310. Можна сказати, що нам пощастило, адже зазирати у кожен чорний мішок у пошуках тіла чоловіка не довелося.

Зважаючи на те, що свідком вбивства Михайла був Олександр Смаглюк, саме він у супроводі поліції пішов до рефрижератора, аби підтвердити особу загиблого родича.

«Я пам’ятав, у що був одягнений Михайло, впізнав його речі. Безсумнівно, у мішку – він», – підтвердив Сашко.

Натомість обличчя покійного ніхто не бачив, адже його голова була окремо захована у чорний пакет.

Ймовірно, голову замотали тому, що Михайло отримав кульове поранення саме у цю частину тіла, тож, вочевидь, за більш ніж місяць часу вона погано збереглася.

Після опізнання родині сказали чекати на безкоштовний катафалк, утім натякнули, що у зв’язку із великим попитом очікування може затягнутися до кількох годин. Враховуючи несприятливі погодні умови, ми заплатили 1000 гривень та викликали платну «ритуалку».

Через велику кількість загиблих та зайнятість працівників ритуальної служби, перекладати тіло з рефрижератора в труну та опускати в яму родичам довелося самостійно.

Вікторія Батура розповіла, що в Луцьку рідні відслужили заупокійну молебень заочно. Вона привезла до Бучі освячену священником землю, аби запечатати могилу згідно із православними традиціями.

На копачів також довелося чекати довго, тому чоловіки почали закопувати могилу самостійно, аж поки останні їх не змінили.

У той же день, коли тіло Михайла Романюка віддали землі, ховали маму та двох хлопчиків – дев’яти і чотирьох років, яких рашисти розстріляли під час евакуації з Бучі.

Проїхали 300 метрів – і росіяни відкрили по них вогонь. Цивільні машини обстріляли з двох БМП.

Як і родина Михайла, вони намагались виїхати з Бучі 6 березня, утім вціліти вдалося лише батьку сімейства – 41-річному Олександру Чикмарьову.

Розстріляну родину Олександра знайшов сусід через тиждень після трагедії. Він самостійно похоронив Маргариту та двох її синів поруч із братською могилою біля церкви Андрія Первозванного у Бучі.

Після поховання ми відвідали місце, де, власне, загинув Михайло Романюк.

На асфальті на вулиці Яблунській й досі видно темну пляму. Тут російські загарбники обірвали земний шлях чоловіка.

До слова, сам Михайло передбачив власну смерть. 6 березня перед своєю останньою поїздкою на велосипеді він завісив дзеркало у кімнаті. Хочете вірте, а хочете ні, але настінний годинник зупинився навіки саме тоді, коли російська куля уразила Михайла на смерть...

Українська влада заявила, що загинули понад 420 жителів міста, назвала цю різанину геноцидом українців і звернулась до Міжнародного кримінального суду з проханням розслідувати те, що сталося в місті.

Інформаційне агентство Волинські Новини щиро співчуває рідним та близьким загиблих та закатованих українців. Не сумніваємося, що кати обов’язково отримають найжорстокіше покарання за біль, сльози і страждання, що їх вони принесли на нашу землю. Все буде перемога!

Вікторія СЕМЕНЮК

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---