Чому Богдану Шибі не варто боротися за крісло мера?

Богдан Шиба на усіх швидкостях знову вривається в політику, але… Спочатку про те, як він підганяв свій політичний катафалк до великих грабель в кріслі голови Луцька у 2006-2010 роках. У жовтні 2010 року на місцевих виборах його підтримали лише 8 075 виборців (10,2%). Незважаючи на те, що для розв’язання насущних соціальних проблем міста депутатам Луцької міської ради вдалося згрупувати команду з абсолютної більшості депутатів-однодумців, незначна їх частина зайняла таку позицію, що в місті «усе не так», усе погано, все і всіх треба міняти.

Такі люди є в будь-якому селі, місті, державі. Вони переслідують цілі, які не мають жодного стосунку до захисту інтересів міста і його жителів. Заводії подібної гри завжди ставлять перед собою завдання: переконати громаду в тому, що вона у «колі ворогів» і згуртуватися навколо лідера, який «рятує» її від цих «ворогів». Роль такого «лідера» в місті взяв на себе Богдан Шиба.

Аби прояснити ситуацію, звернемося до тих фактів, які характеризують його як особистість, господарника і політика на посаді голови міста Луцька (2006-2010 роки). Ніщо не трапляється так рідко, як правильна оцінка своїх можливостей. Упродовж трьох років (2007-2009 роки) за розпорядженням голови міста Богдана Шиби в фінансових установах «Форум» і «Ощадбанк України» під гарантії міського бюджету було оформлено три позики на загальну суму 50 млн грн у середньому під 15% річних.

«Без цієї кабали місто могло обійтись, позаяк зростання власних доходів бюджету розвитку міста у 2007 році складало 53.5 млн грн (2006 рік –15,9 млн грн), – вважає тодішня начальниця управління фінансів і бюджету Луцької міської ради Лілія Єлова. – Понад половину цих засобів (27,8 млн грн) було використано на ямковий ремонт вулиць міста, що надзвичайно рідко практикують в економіці, адже за такого розкладу ціна виконаної роботи за один метр квадратний за рахунок сплачених відсотків збільшується в півтора раза. Другу частину коштів було витрачено на заміну пласких дахів багатоквартирних будинків, які були введені в житлових фонд міста в 50-70-х роках минулого століття, на шатрові, вартість яких утричі дорожча за перші».

Через економічну кризу тих років кредити не було вчасно погашено, тому фінустанови-позичальники реструктуризовали їх під 25% річних. Усього з бюджету міста на погашення банківських відсотків було витрачено 26,5 млн грн або в півтора раза більші за суму позики. Упродовж трьох років міська казна, за влучним висловом спеціалістів з економіки і фінансів міста, «...балансувала на канаті з жердиною. Це настільки тривіально, що не вимагає жодного пояснення».

А ось ще один приклад, як нерідко абсурд перемагає здоровий глузд. Ітиметься про те, до чого призводить метання між яйцем і куркою.

У тому ж 2007 році Богдан Шиба «винаходить» ще один спосіб викидання грошей міської громади на вітер, керуючись, звичайно, «золотим правилом»: хороших ідей, як і грошей, багато не буває. Між Луцьким підприємством електротранспорту (ЛПЕ, далі – лізингоотримувач) і ТзОВ «Богдан-Лізинг» (далі – лізингодавець) оформляють договір фінансового лізингу №045/07-АВТ. Предметом договору виступають надання лізингодавцем у платне володіння 49 автобусів трьох моделей на загальну суму 11,7 млн грн з терміном виплати 60 місяців.

Термін погашення фінансового лізингу закінчився у грудні 2012 року, але ЛПЕ ще довго виплачувало борги. І, звичайно, за банківськими законами, з відсотками. Читача зацікавить, як же чергове авантюрне рішення колишнього луцького міського голови «вклалося» в прокрустове ложе сучасного капіталізму, більше того, на підприємстві дотаційного соціального транспорту, яким на 80% користуються пільговики?

Станом на кінець 2012 року лізингодавцю було заплачено 19 млн грн, але 29 автобусів у безнадійному технічному стані вже стояли «під парканом». Тим часом за них, «неробочих», з рахунків ЛПЕ ще кілька років списували платежі-борги.

Читати ще: «Лізинг від Богдана». Як Богдан Шиба загнав Луцьк у боргову яму

Як стверджував тодішній директор підприємства Анатолій Тимощук, повернути їх на вулиці міста можна було лише за умови нормального фінансування підприємства. Йшлося про 3-4 млн грн, коли підприємство щоденно з виручки сплачувало лізингодавцю борг, а за рішенням Господарського суду Києва від 5 грудня 2013 року в справі 91019767/13 з лізингоотримувача списували 4,66 млн грн пені і штрафів за прострочені платежі та судовий збір у сумі 66 тис. грн.

Що приніс ЛПЕ кабальний договір з лізингодавцем? Із суто економічної точки зору, він цілком розбалансував господарську діяльність підприємства та систему оплати праці його працівників. Починаючи з 2009 року, понад 500 його працівників отримували заробітну плату з запізненням у чотири-шість місяців! Місто пережило три страйки підприємства, через відсутність оборотних коштів з 68 тролейбусів на лінію щоденно виходили не більш як 35, решта, відпрацювавши три-чотири терміни експлуатації, назавжди зайняли постійне місце поряд з «кладовищем» згаданих вище автобусів. Двигун автобуса моделі «Богдан-144» на 100 кілометрів пробігу в міських умовах використовує 32-35 літрів дизельного палива, за рахунок чого ЛПЕ лише в 2012 році мало 4,2 млн грн збитків. Це аж ніяк не всі біди підприємства, причиною яких став так званий людський фактор – помилка лише однієї людини: тодішнього голови міста Богдана Шиби.

Миколі Романюку, обраному на посаду голови міста у 2010 році, після попередника довелося «піднімати другу цілину»: виплачувати чужі борги, вишукувати засоби на хоча б часткове відновлення рухомого складу підприємства, закуповувати вживані тролейбуси в Республіці Польща, залагоджувати проблеми з оплатою боргів із зарплати працівникам ЛПЕ.

Ніщо так не видає комплекс неповноцінності, як самореклама. Безмежну «прихильність» своєї персони до громади Богдан Шиба закріплював у бюджеті міста вагомим рядком на витрати для власного піару. У 2007 році рішенням сесії міської ради її пресцентр був плавно «трансформований» у комунальне підприємство з власним рахунком у банку. Трьом «спеціалістам», які в ньому працювали і яких з ласки долі помилково занесло в журналістський світ, у 2007-2009 роках було виділено по 260, 385 і 405 тис. грн відповідно. За тодішнім курсом вітчизняної валюти це були великі гроші.

У січні-лютому 2009 року на одному з центральних приватних телеканалів України з багатьма повторами транслювали сорокахвилинний цинічний сюжет – «документальний» фільм про те, як Богдан Шиба зробив щасливим ввірене йому виборцями місто. У кожному слові, в кожному кадрі – брехня. Скільки грошей і з яких джерел було витрачено на створення цього «телевізійного шедевра», знає лише Бог і колишній мер Луцька.

Представники місцевих ЗМІ неодноразово намагалися завести мову з Богданом Шибою про його «господарську діяльність», отримати раціональне пояснення того, що трапилось, але марно. Дар лицедійства, яким він щедро наділений, завжди брав гору над щирістю, і розмова виливалася в монолог «про подвиги, доблесть і славу».

Читати ще: Секретна угода та махінації з луцькою землею Богдана Шиби

Людей завжди цікавить походження успіху. Як, кому і за що він дістається, чи є в нього визначені типові ознаки, чи може він бути випадковим? Автор цих рядків спробує відповісти на другу частину запитання: успіх нерідко може бути випадковим.

У 2006 році герой нашої оповіді в’їхав у мерію, граючи лише на незадоволенні громади колишньою міською владою – без позитивної програми розвитку міста, лише концентруючись на протестному факторі, набравши на 750 голосів більше за попередника – багаторічного досвідченого господарника. Але вже на виборах до місцевих рад 2010 року за крісло голови Луцька боролися не так партії, як люди, яких впізнавали, які мали в своїх активах конкретні справи.

Богдан Шиба такого «цензу» ніколи не мав і не нажив, тому, навіть будучи чинним головою міста і маючи в руках усі «виборчі» засоби – від грошей до інтелектуальних ресурсів і ЗМІ, – зібрав голоси лише 8 075 виборців (10,2%). Місцеві політологи й політтехнологи оцінили цей неординарний випадок як унікальний серед виборів мерів великих міст. Богдан Шиба не врахував у своїй передвиборній кампанії потребу людей, особливо молодого покоління, в новизні, у нових обличчях, у нових підходах до розв’язання проблем міста.

Не зайвим буде пригадати той факт, що 26 січня 2014 року на міському віче у Луцьку, коли обирали виконавчий комітет Волинської обласної Народної Ради, присутні аплодували новим обличчям цього тимчасового народного органу місцевої влади, однак не усі кандидатури сприйняли ті, хто стояв на Майдані. Під час рекомендації на посаду заступника голови Ради кількатисячний натовп освистав кандидата-невдаху Богдана Шибу.

Читати ще: Четверо загиблих і життя «до» та «після»: як покійних зробили винними в ДТП за участю ексмера Луцька

Але спроби його «нового походу у владу» на цьому не закінчилися: за якийсь час він сам себе рекомендує на посаду голови Волинського відділення Антимонопольного комітету України.

Ну що тут скажеш? Дилетантам не завжди все вдається. Дилетантам, авантюристам міського масштабу, вічним шукачам слави і реклами, сумнівним суперменам. Він не став, як обіцяв до виборів, ні міцним господарником, ні покровителем усіх мистецтв і ремесел, ні зодчим, ні лідером, без якого в Луцьку не обходилася б жодна хороша справа. Чи не тому довго ходив у безробітних, не враховуючи безплатного портфеля депутата Луцької міської ради?

До речі, про його «портфель депутата» варто сказати окремо. Думки Шиби (як депутата) поділяла купка тих, хто по-своєму розумів проблеми місцевого самоуправління. Серед них – юрист Андрій Осіпов і бізнесмен-невдаха Роман Бондарук. З подачі цих «сміливих» хлоп’ят засідання комісій і робочих груп міської ради тягнулися днями, конструктивну роботу вони підміняли тривалими й безглуздими суперечками. Як вони вважали, «усе в місті не так»: некваліфікована медицина, погана освіта і послуги ЖКГ, жахливі дороги…

Ця купка депутатів, не сприймаючи критики, ліпила «мильні опери» проти голови міста, проти його заступників, проти колег у депутатському корпусі. Така поведінка і точка зору міських обранців лише підсилювали негативні емоції людей з низькою свідомістю, живили ґрунт для агресії і протистояння в нелегкий тоді час. Це все нагадувало випадок, коли проблемна дитина робить гидоту, щоб привернути до себе увагу.

Тому й виникає банальне запитання: чому на посаду мера висувають себе такі особистості? За якими критеріями? Кому корисна така потворна аномалія? Щоб будувати фанерну конструкцію на складі театральних декорацій? Навіщо виставляти себе перед громадою обласного центру невинною польовою квіточкою? Чи ангелом з сумними очима? Спробуйте поставити цьому «ангелу» будь-яке запитання: крім відра слини і патріотичних лозунгів у відповідь ви не почуєте нічого. Очевидно, з політики, як і зі спорту, треба виходити вчасно. Принаймні, хоч би для збереження честі. Затримка з відходом не відміняє відхід, але покриває його ганьбою.

Чи варто Богдану Шибі боротися за крісло мера? Спірне питання… Є чиновники, які виявляють кипучу, позитивну активність, але це рідкісний вид, майже червонокнижний. Є й такі, у яких якість роботи стоїть не на першому місці, тому що в них довгі язики. Навіть якщо вектор розвитку позитивний, вони своєю поведінкою ставлять хрест на власних заслугах. Їх називають тріпачами. Вони заклопотані пресрелізами, коментарями, постами в соціальних мережах, заявами, повчаннями і «викриттями», влаштовують свята на честь відкриття ліхтарного стовпа, а на реальну роботу в них бракує часу. До якої категорії належить наш претендент на крісло голови міста – нехай судять лучани.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---