«Без Пушкіна не було б Путіна». Віра Агеєва – про імперськість російської літератури та чи потрібна вона українцям

Міністерство освіти та науки України готує зміни до шкільних навчальних програм з таких предметів, як захист Вітчизни, зарубіжна література, історія України та всесвітня історія. Зокрема із програми зарубіжної літератури мають намір виключити роман російського письменника Льва Толстого «Війна і мир».

Докторка філологічних наук, видатна літературознавиця Віра Агеєва розповіла в інтерв'ю Радіо НВ, яких російських авторів варто залишити в курсі шкільної зарубіжної літератури і як їх подавати, а також висловила свою думку щодо співіснування російської та української літератур. Пояснила, чому велич російської літератури — це міф. Чому Росія багато років намагалася привласнити собі українського поета та філософа Григорія Скороводу, музей якого під Харковом її війська знищили артилерійськими обстрілами. Чому в шкільному курсі зарубіжної літератури так мало літератури Польщі та Чехії, але так багато російської літератури. І чому до діячів української літератури ХХ ст. не варто застосовувати принцип «писав про Сталіна — значить зрадник».

Читати ще: «Провали в мовній політиці – одна з причин війни в Україні». Юрій Громик – про конфлікти з російськомовними переселенцями, «адін народ», матюки та московську церквуПри Міністерстві освіти і науки України створили робочу групу, яка має переглянути зміст програми курсу зарубіжної літератури і доцільності в ньому творів російських авторів. Адже у шкільних підручниках викладання зарубіжної літератури у нас мало не тотожне вивченню російської літератури: Крилов, Короленко, Пушкін тощо. Як так сталося, що замість західних авторів світового рівня ми в Україні вивчаємо російських літераторів?

Це пояснюється рівнем нашої освітньої та культурної політики. І найпростіше пояснення: «А хто викладає зарубіжну літературу?» Зарубіжну літературу у нас переважно викладають колишні вчителі російської літератури. У нас русистів досі випускають! Не бачила ще документального підтвердження, але чула, що навіть цього року університет імені Тараса Шевченка оголосив набір на російську філологію. Цим би мали займатися спецслужби. Я завжди говорю, що вивчення російської літератури — це не про літературу, а про державну безпеку.

Так, очевидно, що це має все ж таки ідеологічне та політичне підґрунтя, і небезпека криється в цьому. Але дуже багато прихильників російської літератури говорять не стільки про політику чи ідеологію, а про естетичну складову російської літератури. На сайті, присвяченому українській шкільній освіті, я знайшов таке визначення «Золотого віку російської літератури»: «Це плеяда геніїв мистецтва, слова, прозаїків, поетів, які завдяки своїй вишуканій та неперевершеній творчій майстерності визначили подальший розвиток російської та зарубіжної культури». І тут у мене одразу питання: «А чи не втратять наші діти щось вартісне, коли ми від них заберемо Пушкіна чи Лермонтова?

Давайте зупинимося на понятті величі. Де не читаєш про російську літературу, скрізь говорять, що вона велика. Я ніколи не читала, що польська література велика, хоча польська література має ренесанс і бароко. А російська література за визначенням не могла бути великою, тому що в неї не було творів ані ренесансу, ані бароко.

Російська література в XVII столітті живилась українськими впливами — отого десанту із Могилянки, який на свою голову поїхав рубати вікна в Європу московитам, і з тих вікон мармиза й вилізла.

Але далі російська література була великою в сенсі паритетності в європейському контексті у другій половині XIX століття. Тому що це справді імперська література.

Чомусь ніхто не кричить: «Ах, українські діти не читають Міцкевича! Українські діти не знають уродженця України Юліуша Словацького! Вони Конрада Валленрода не читали, який жах!». Дуже багато польських письменників мали великий вплив на українську літературу, було багато зв’язків, багато перегуків.

А от крики про велику російську літературу лунають невпинно. І не тому, що вона така естетично вартісна. А тому, по-перше, що це ідеологія і державна імперська пропаганда. А, по-друге, через неосвіченість, тому що польську літературу не вивчали, а російську всі вивчали з примусу, а коли вже вивчив, полюбив, то… Вже коли приручив котика, то як його з хати викинути?

Тому якби мене запитали про програму з російської літератури, я би залишила в одному зі старших класів, де вивчається XIX століття, рівно два уроки.

На першому уроці я би показала, що Пушкін поемою «Полтава» зневажив українців, як тільки міг, зганьбив Мазепу… А на другому — я би показала «Війну і мир» Толстого. Це справді дуже гарний роман. Його варто проаналізувати, показати майстерність психологізму і детально розкрити його український підтекст і контекст. Розповісти, чому П'єр Безухов, великий шукач російської істини, має величезні маєтки саме в Київській губернії. Розповісти про ніжинського шляхтича Олександра Безбородька як прототипа цього графа Безухова і так далі. Двох уроків цілком достатньо.

Таким чином залишиться місце, по-перше, для польської, чеської літератури, багато для чого. А, по-друге, ми й української літератури не знаємо. Ми її катастрофічно не знаємо.

Так, і зводимо її переважно до якогось, умовно кажучи, образу Хариті. Дуже багато людей критикували курс української шкільної літератури, мовляв, дивіться, яка вона збідована, наскрізь рустикальна.

Росіяни як мінімум 100 років, здається, десь від 1918 року, коли вийшла ця знаменита книжка Володимира Ерна про Сковороду, намагалися інкорпорувати Сковороду. Про «русского философа Григория Сковороду» написано томи. Чим же вихованець Києво-Могилянської академії, абсолютно не причетний до Росії ні інтелектуально, ні мовно, ні духовно, так їх цікавив. Вони хотіли Сковороду, бо у них не було свого бароко.

Російська література починається в XVIII столітті з класицизму. А класицизм — це мистецтво придворне, імперське. Російська література починається з од та панегіриків їх імператорам, конкретно імператриці Катерині. І так воно далі рухалося. Тому вони намагалися забрати собі Сковороду, а потім акуратненько ракета прилетіла саме в музей Сковороди. Для мене ця ракета в музей Сковороди — це і є момент остаточного краху міфу про гуманізм російської літератури.

У нас розкішна спадщина бароко. Її в школі вивчають менше, але вивчають трохи. Знову ж питання, як красиво розповісти про бароко і, скажімо, про Києво-печерський патерик. Доба романтизму в Україні надзвичайно цікава. Це Шевченко, Куліш. Так само, як і в поляків, і в інших слов’янських народів. Доба романтизму — це доба націоналізму, коли нації боролися за державність.

У другій половині XIX століття (я зараз підозрюю, що в мене полетять якісь патріотичні гнилі помідори) українська література справді рустикальна. І це не з якоїсь інтелектуальної бідності або чиєїсь хижої примхи. Це література колонізованої нації. Місто зрусифіковано, почасти втрачено. Еліта пішла служити імперії. Не треба думати, що тільки українська еліта пішла служити імперії, польська еліта так само. У будь-яких стосунках імперії та підпорядкованої нації є цей момент.

Справді Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Карпенко-Карий… Якби мене запитали, кого викинути зі шкільної програми української літератури, я давно мрію викинути Карпенка-Карого. Нічого він дітям не скаже. Але це йдеться буквально про кілька текстів. При тому, що Нечуй-Левицький, знову-таки, як його інтерпретувати. Нечуй-Левицький не такий простий, як здається. Врешті-решт перший великий роман про Київ написав саме Нечуй-Левицький, я маю на увазі його «Хмари».

Українська література XX століття від доби модернізму прецікава. Вона вся була вилучена, заборонена. Все наше покоління 20-х років, уся наша урбаністика лягла в Сандармоху в ті три дні жовтня 1937 року, коли капітан Матвєєв невтомно вистрілював на відзначення двадцятиліття великої більшовицької революції.

Для мене є Київ Булгакова, для мене є Київ Підмогильного, Київ Домонтовича, Київ Недуги, Плужника… Є безліч. І коли я чую, що Булгаков нам Київ оспівав, мене шляк трафляє, якщо чесно. Виключно тому, що ніхто не завдає собі труда почитати, подумати, і знову ж це політика Міністерства науки та освіти.

Зараз, коли ми говоримо про черговий етап російсько-української війни, у нас є дуже велика спокуса відкинути не лише все російське, але і певною мірою українське, яке творилося в імперській оболонці. Наприклад, як нам бути з Гоголем?

З Гоголем проблеми взагалі вже ніякої. Росіяни зараз уже називатимуть Гоголя своїм, ми називатимемо своїм. Думаю, вже ні в кого не виникає ніякого аж такого шаленства, що автор «Тараса Бульби» — це український автор. Так, Гоголь — український письменник, який писав російською мовою. Дуже цікаво подивитися, чому він це робив. Гоголь був останнім на шляху українських інтелектуалів із Києва і Полтави до Петербурга, який торував Феофан Прокопович. Він хотів світової слави, йому здавалося, що тільки в імперській столиці її можна здобути. Він дуже дорого заплатив на особистісному рівні, він так ніколи і не зміг адаптуватися до російської дійсності.

П’ятьма роками молодший за нього Тарас Шевченко, від якого великий російський критик (бо у росіян всі великі) Вісаріон Белінський вимагав: «Ти ж талант маєш, що ж ти пишеш цією мертвою мовою? Давай, пиши по-російськи». Потім це повторювали, до речі, всім українським письменникам. Побутує історія, як колись Твардовський із Малишком десь багато в Москві випили, Твардовський йому сказав: «Андрей, ну ты же по-русски бы писал, человеком бы стал». Кажуть, що Андрій Самійлович, що добряче випив, послав його приблизно туди, куди російський корабель послали. Шевченко відповів Белінському приблизно так само: «Буде з мене, поки живу, і мертвої мови».

І Шевченко змінив парадигму, він утвердив ту українську літературу, яка потім і утвердилася. Тож нам нічого не бракує, питання ж — що у шкільній програмі?

Українську літературу треба прочитати і представити дітям без цього в зубах зав’язлого жертовного пафосу. Ну, «Харитю» (Михайло Коцюбинський) вже, дякувати Богу, здається, у школі не вивчають, хоча ми з вами ще вивчали її. Але чи вміють наші вчителі «Intermezzo» Коцюбинського зінтерпретувати — це питання. Освіта, викладання літератури — це не лише добір програми, це ще й орієнтація вчителів, і з цим треба працювати.

Повертаючись до Прокоповича. Побачив один відеоматеріал від поважного історичного ресурсу, в якому Прокоповича, Яворського, Туптала, всю цю когорту києво-могилянців, які будували майбутню Російську імперію, звинуватили у зрадництві, ренегатстві. Чи не лякає вас така біполяризація, коли у нас є чорне і біле?

Тут так, дивіться: всі зрадники, всі ренегати, всіх за російським кораблем. І залишається стерильна пустеля. Хто у нас абсолютно святий? Андрій Малишко з «Піснею про рушник» і Олександр Олесь із віршем «Рідна мова в рідній школі». Крапка.

Життя — штука складна. Література теж має сенс складності. Я зараз намагаюся відповісти собі на питання, чому з нами не сталося так, як із білорусами і чому з ними так сталося? Очевидно, у нас було просто національне утворення Гетьманщина — у них не було, у нас говорили мазепинські гармати — у них не говорили. Але я знайшла ще одну відповідь на це питання. Більш того, тут комплекс відповідей.

Згадайте, що відбулося в XX столітті? Українська народна республіка збройно програла. Вперше після Мазепи на українських просторах заговорили петлюрівські гармати. У діячів українського визвольного руху завжди були імена: спочатку вони були мазепинцями, тоді вони стали петлюрівцями, а вже потім бандерівцями. З бандерівцями ми так і дожили до нинішньої війни.

Отже, Українська народна республіка збройно програла, але вона виборола частковий політичний суверенітет.

Дивіться, Київрада склала фантастичний список, яких негідників і зрадників треба викинути з київських вулиць. У нас три найбільші українські поети XX століття світового значення: Тичина, Рильський і Бажан. Давайте ми їх викинемо, бо вони написали по віршу про Сталіна. Так, написали. Я думаю що найкращий вірш про Сталіна (я вже колись про це говорила) написав Микола Бажан. Я їх називаю радянськими класиками петлюрівського призову.

Що відбулось? З того списку пропонували викинути Василя Блакитного. Ті депутати, які це пропонували, вони були свідомі, що вони роблять? Я думаю, що вони до тями не приходили при цьому. Блакитний — поет далеко не першого ряду, він не як поет заслуговує назви імені на вулиці. Саме завдяки Василю Блакитному і його однопартійцям-боротьбистам (Шумському, Гринько та іншим) Україна увійшла в Радянський Союз не як частина Російської Федерації, чого хотів тодішній нарком національностей Йосип Сталін. Вона ввійшла як суверенна держава.

Що потім із цим суверенітетом робили — це інше питання, але Україна ввійшла як суверенна держава, підписавши союзний договір. Не було іншого способу тоді, зброя програла. І вона ввійшла, маючи кордони, атрибути державності. І коли прийшов 1991 рік, то у нас уже і прапор був, і гімн був, багато чого в нас було. Отже, давайте викинемо Блакитного, навіщо він нам!

Після поразки Української народної республіки ще як мінімум до 1930 року, тобто до процесу Спілки визволення України, Україна зберегла повноцінний більш-менш культурний суверенітет. І за ці 12 років встигли зробити стільки, що просто диву даєшся, як же вони встигли за тих умов зробити стільки. Ми мали це культурне піднесення, мали політику українізації, її великою мірою підпирали селянські повстання, якісь мільйонні селянські зрушення проти колгоспів.

Я впевнена: якби в 1920-ті роки в кожному українському селі не постала школа з українською мовою навчання, якби україністика не стала академічною дисципліною, ми би сьогодні були білорусами, а ми не білоруси. Що відбулося далі?

Процес СВУ, 1933 рік, який винищив все. 1937 рік, який зачистив еліту, який переполовинив селянство і так далі.

Але були ті, хто вціліли. І в цьому ми також не аж такі унікальні. У культорології чи історії з часом це називають співіснуванням з переможцями. Мені розповідав онук Максима Рильського колись, що Максим Тадейович при нагоді все життя повторював: «От хлопці загинули, Микола Зеров загинув, а я от живий». Для нього це був тягар, він цим жив.

Ті, хто вціліли: так, вони писали вірші про Сталіна. Ми знаємо, що, коли Рильському влада замовила пісню про Сталіна, з цього цілу нараду влаштували… Написання вірша можна назвати зрадництвом, а можна назвати лицарською посвятою: «Хлопці, напишіть пісню про Сталіна, — сказав Дмитро Ревуцький своєму молодшому брату Левку Ревуцькому і Максиму Рильському. — І працюйте для України».

Якби Бажан не видав енциклопедію, поклавши на це неймовірні зусилля… Українська радянська енциклопедія сама собою з’явилася? Це Москва дуже хотіла? Це була абсолютно подвижницька праця Миколи Бажана. Нам не подобається, що вона радянська, але чи могла вона бути іншою? У Бажана була дуже послідовна позиція: краще згадати і полаяти, аніж не згадати зовсім.

Бо пам’ять зачищали. Імперія ж і працює на те, аби позбавити підпорядковану націю пам’яті. Тоді з неї можна будь-що робити. Так усі імперії працюють. Зачистка пам’яті йшла наскрізно, і цьому вони протистояли.

Аби в енциклопедії з’явилося згадка про Хвильового (потім так і не з’явилося), Микола Платонович Бажан спеціально ходив до другого секретаря ЦК компартії України, це була друга особа в ієрархії. І таких випадків дуже багато. Радянські багатотомники, які би вони не були, ті багатотомники наших класиків, так, їх чистила цензура, але вони були. А їх могло взагалі не бути. Але Рильський і Бажан зробили неймовірно багато для того, щоб українська нація не втратила своєї культурної притомності і культурної пам’яті, тому що культурно непритомну націю дуже легко завоювати зброєю.

Так, на жаль, у нас ця теза, що вижили, значить винні, розстріляні — апріорі герої.

Ідіотична теза. Вижили — значить герої.

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---