Берегиня поліського духу: волинянка відроджує давні традиції та пече пампушки за старовинним рецептом

Недарма кажуть, що майбутнє творять світлі ідеалісти. Саме з такою людиною авторці цих рядків пощастило познайомитися на малій батьківщині. Олена Баранчук з Самарівської громади на Ковельщині відроджує старовинні звичаї та обряди рідного Полісся.

За 15 років роботи завідувачкою клубу в селі Язавні вона перетворила занедбане приміщення на справжній заклад культури, створила фольклорний ансамбль, по хуторах зібрала автентичні самарівські строї, записала з уст бабусь пісні. І аж ніяк не повний перелік того, що вдалося зробити на своїй посаді цій енергійній жінці.

Завітавши до неї на традиційні самарівські пампушки на черені, я почула чимало цікавих фактів з історії краю, невідомих широкому колу читачів та поціновувачів минувшини.

На весілля – у свашки чи перезви

Полісся – край, багатий на таланти. Співати тут починають одразу, як тільки навчаться говорити. Втім одна річ – робити це задля власної втіхи десь в компанії чи на святах у родинному колі, інша – постійно витрачати на репетиції і виступи час у дорослому віці. Тим паче, що вдома сільських співаків чекають родина, господарка та город.

Однак Олені вдалося згуртувати в Язавнях колектив однодумців, яким це було справді цікаво. Костюми для виступів, розповідає очільниця співочого колективу, збирали по селах громади.

«Я родом з Самарів, а в Язавні вийшла заміж, – каже Олена Баранчук. – І в спадок від матері мені дістався стрій самарівської свашки. Його у нас називають «крамнинА». Цей костюм шили з білої тканини – краму. А з іншої, кольорової, вирізали стрічки та інші елементи оздоблення одягу, так звані барабани-вісімки. Ними обшивали сорочку, передник і спідницю-фартух. Зазвичай використовували три кольори: чорний, червоний та синій».

Як розповіла співрозмовниця, кожна заміжня жінка з Самарів або тодішніх самарівських хуторів, що стали селами, – Язавнів та Самари-Оріхового – мусила мати у гардеробі такий костюм. А от йти чи ні на весілля за сваху – вирішувала не вона, а родичі молодих.

«Ця жінка мала знати всі пісні весільного обряду з обох боків, – згадує Зінаїда Лук’янюк, матір якої була родом з самарівського краю. – Якщо кликали від молодої – означало йти в перезви. Від молодого – у свашки. Вони між собою переспівувались, а інколи, за традицією обряду, ще й брали одне одного на кпини. Звісно, жартома. У результаті обидві сторони обіймались і вивозили молоду у дім до нареченого».

За словами Олени Баранчук, костюми перезви і свашки відрізнялися головними уборами. У перших зазвичай була хустина. Свашка мала на голові кибалку – дерев’яний круг, поверх якого замотували плат з довгого білого полотна. А вже на нього чіпляли стрічку і квітки з кольорового паперу.

Бути свашкою у Самарах серед жіноцтва вважалось почесною справою. Кликали туди зазвичай вродливих, веселих молодиць – тоді в новоствореній сім’ї буде радість і лад. Пані Олена каже, що її мама так побувала щонайменше на чотирьох десятках поліських весіль.

«Київ – столиця, Москва – провалилася»

У Самарах та навколишніх селах жінки одягали костюми свашок приблизно до кінця 80-х років минулого століття. Потім на вимогу часу старовинний шлюбний обряд на тодішній Ратнівщині змінили на інші. Довелося самарівським господиням оригінальні народні строї покласти в скрині на кілька десятиліть.

Завдяки Олені Баранчук у них розпочалося нове життя. Виступам фольклорного колективу Язавенського клубу «Джерело» в автентичних народних костюмах аплодували на фестивалях та концертних дійствах у Луцьку, Ратному, Ковелі, Торчині. Глядачі побачили на сцені обряди самарівського весілля та поліських обжинків, почули чимало невідомих широкому загалу пісень, записаних з уст поліських бабусь.

Читати ще: У Луцьку віднайшли рецепт десерту Лесі Українки: його можна було спробувати у кав'ярні «Старе місто». Фото

Одну з таких пісень пані Олена довго тримала в домашньому архіві, не наважуючись винести на люди. Старенька бабуся з віддаленого хутора, яка наспівала її, вже відійшла у засвіти. Лише цьогоріч пісню «Минають дні, минають ночі» фольклорний колектив «Джерело», якому кілька років тому надали звання народного аматорського, виконав її на всеукраїнському фестивалі-конкурсі стрілецької пісні «Красне поле». І став дипломантом цього творчого змагання. Коли я почула, про що в ній йдеться, втратила дар мови. Українському в’язню, якого полонили москалі, сниться сон:

«А місто Київ вже столиця, і провалилася Москва…»

«Від кого бабуся почула цю пісню? – запитую. – Про яких в’язнів йдеться? Хто і коли склав ці рядки?»

«Ця жінка мені не розповіла всього, лише сказала, що співали її тихцем на вечорницях, – відповідає Олена Баранчук. – Виливали біль у таких піснях, хоча за них можна було теж втратити свободу. Якби дізналися совєти, співачок не помилували б».

Кажу, що невідомий автор пісні – провидець. Близько ста років тому він передбачив крах імперії зла. І ми його скоро дочекаємося. До слова, Олена Баранчук подала цю пісню на міжнародний онлайн-конкурс «Джерело надій», що відбудеться 26 березня у Києві.

Наша хата пампушками багата

Ми розмовляємо і переглядаємо архівні записи колективу. Господиня за цей час встигає розвести у теплій воді дріжджі і замісити, як тут кажуть, «розчину». Все робить так, як навчила мати, щоб пампушки вдалися. Просіває борошно, внесене до хати звечора, аби не було холодним, три рази зі словами «Во ім’я Отця і Сина, і святого Духа, амінь!» хрестить діжку.

Приготувавши негусту опару, господиня накриває діжку кришкою і залишає тісто підніматися хвилин на 20. Потім досіює ще борошна, аби було напохваті, кладе у піч дрова і розпалює її.

Ставить туди баняки з картоплею та капусняком, а поки вони варяться, присолює і підмішує тісто на пампушки. І знову залишає підніматися.

Виймає з печі баняки з готовими стравами й починає готувати територію для випічки.

«Загортаємо вглиб печі залишки дров, що ще горять, – господиня вправно орудує коцюбою. – Вимітаємо попіл з череню спочатку сухою, а потім вологою спеціальною метілкою. Потім витираємо черінь ганчіркою начисто. Миємо руки й беремося за формування пампушок».

Пані Олена відкриває кришку діжки – й кімнатою миттєво розповсюджується запах дріжджового тіста. Ставить на припічок тацю з борошном. Посипає ним руки, набирає трохи тіста, формує з нього кульки і дерев’яною лопаткою кладе їх в піч на черінь. За трохи пампушки починають підростати і підрум’янюватися.

Господиня бере коцюбу і міняє їх місцями, аби ті, що ближче до полум’я, не пригоріли. Готові по одній виймає з печі і витирає з-під низу чистим шматком полотна, аби там не залишилось попелу. Потім кладе на стіл і на якийсь час закриває рушником, щоб пампушки стали м’якшими.

«Пампушки – пісна страва, і колись їх випікали у Самарах лише перед Різдвом, – пояснює пані Олена. – Називали пампушки ще колядниками, бо пекли їх багато зазвичай для них. Вони обов’язково мали бути на святковому столі. Колись їх готували на заквасці з гречаної або житньої муки, бо пшенична для більшості поліських родин була розкішшю».

Нині у Самарах, Язавнях та Самарах-Оріхових відроджують традиції випікання пампушок на черені. Готують їх не лише на коляди, але й у кожен піст. Вживають з борщем, а хто не дотримується посту – вмочуючи у тук (свинячий топлений жир), зі шкварками, на десерт із медом. А віднедавна їх почали випікати і в місцевому кафе та подавати на різних урочистостях.

«А мої бабусі до пампушок варили вівсяний кисіль, – згадує уродженка Самарів-Оріхових Світлана Лук’янюк. – Запарювали борошно з вівса окропом і давали настоятися. До нього подавали підсолоджену воду».

Наразі завідувачка клубу села Язавні Олена Баранчук планує подавати заявку на включення пампушок до списку нематеріальної спадщини краю.

«Це дуже цікаво, – вважає волинська етнологиня Алла Дмитренко. – Такий звичай з гарною історією потрібно відроджувати. І загалом більше популяризувати своє, рідне. Приміром, лише у селі Світязь, на іншому кінці Волині, роблять пампушки на пару, а в Самарівській громаді печуть на черені».

Людмила ПРИЙМАЧУК

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---