20 коробок чебуреків та 100 літрів вареників за вечір: 11 волинянок з однієї родини годують військових домашніми смаколиками

Волонтерство у Заболоттівській громаді – це окремий вид діяльності чи не всіх жителів сіл і селища, яким небайдужа доля України й кожного військовослужбовця – чи то він із громади, чи то з будь-якого куточка нашої країни.

Про це пише Ратнівщина.

Ще в 2015 році місцева волонтерка Оксана Шевчук разом з однодумцями організувала потужний рух для допомоги односельчанам, які опинилися в АТО. А з початком повномасштабного вторгнення ця діяльність стала способом життя багатьох заболоттівчан і небайдужих жителів громади. Допомагають військовим влада, церкви, ліцеї, родинні гурти.

У волонтерській групі «Родинонька», очільницею якої є Катерина Озимук, – одинадцять жінок, які об’єдналися заради спільної мети, спеціалізуються на виготовленні чебуреків для військових. У зимовий період також ліплять вареники і голубці. Використати 25 кілограмів борошна за один вечір, насмажити 20 коробок чебуреків або наліпити 100 літрів вареників – це про «Родиноньку». Тож з Катериною Петрівною наша розмова.

Багато чула і бачила про вашу групу хороших відгуків. Як давно ви організували колектив для допомоги військовим?

Усе почалося з квітня 2022 року. Перші два місяці у нас, як і в усіх, був такий шок, що було не до того. А далі Оксана Петрівна подала ідею готувати напівфабрикати для наших захисників. Ми з родичками спробували. Вийшло. Зараз, як то кажуть, поставили виготовлення на конвеєр.

Читати ще: Пів тисячі вареників за раз: волинянки-волонтерки показали, як готують для військових

Чому «Родинонька»? Ви всі родичі?

Так. Ми усі з однієї великої родини – двоюрідні сестри, невістки, з кимось куми. Це Ірина Романюк, Ірина Головій, Наталія Оніщук, Надія Оніщук, Світлана Сверба, Катерина Яковук, Аліна Яковук, Лідія Глущук, Ірина Бордюговська, Наталія Лойко. Всі дівчата – звичайні сільські жінки, у яких у кожної вдома по двоє-троє малих дітей. Декотрі господині – на роботі, але ніколи не відмовляють у потребі допомогти приготувати домашні харчі для наших військових.Розкажіть, як перші рази організовували процес. Кажуть, де сім господинь, там хата неметена, а вас одинадцять!

Перший раз зліпили кілька відерець вареників. Потім переключилися на чебуреки. Важко було пристосовуватися до всього. Здається, замісив тісто, наліпив та й смажиш, а коли спробували, виявилося, що не так все просто. Коли на одній маленькій кухні товчеться одинадцять господинь, це важко. Ми щоразу збираємося за графіком в когось із нас і так по колу. Організували сковорідки, вогонь, замішування тіста. Але в нас кожен відповідає за певний процес. Я, наприклад, вимішую тісто. Це моя відповідальність. Хтось – за розкачуванням, хтось – за начинкою, хтось складає, хтось смажить. І от так працюємо.

Які найбільші труднощі виникали за ці два роки?

Дуже важко було, коли вимикали світло. Але, слава Богу, й до того пристосувалися. Ми в селі. Плита є в кожної вдома. Вдягали налобні ліхтарики, розтоплювали в плиті і так смажили. Зараз потеплішало, пристосувалися до смаження на вулиці. Сковорідка вулична – це взагалі супер. На неї багато вміщається і не захляпується кухня вдома. Вона велика, об’ємна, за раз шість-сім чебуреків можна посмажити. Зручніше набагато. Чоловіки зазвичай (якщо не на роботі і є можливість) розкладають вогнища для смаження на сковорідках, і так даємо раду. Але ж буває по-різному. Якщо взяти нашу велику родину, то в кожної з нас хтось служить або служив – чоловік, брат, син.То ваші чебуреки відправляють туди, де служать заболоттівчани?

Не зовсім так. На Куп’янському напрямку воює Сергій Яковук – мій двоюрідний брат. Неподалік Назарій Зубрицький. Завозили наші передачі Артему Цобенку, Валентинові Зубрицькому, іншим хлопцям із громади. Але дуже часто заболоттівську гуманітарку відправляють на різні напрямки. Цим опікуються наша Оксана Шевчук, Оксана Бірук із Замшан та Степан Хвищук з Каменя-Каширського. Знаємо, що наші продукти возили у прифронтові села, звідки люди не виїхали, в дитячі будинки, в лікарні з військовими.

Буває таке, що в когось із господинь не виходить попрацювати в команді? Як тоді організовуєте робочий процес?

У нас було по-різному. Одна з жіночок вагітною працювала з нами. Робота на ногах. Довго, втомливо, та й сам запах олії, коли ми цілими вечорами проводимо час разом! Але працювала. Народила. Ми порадилися: все, проводимо в декрет. А вона каже: «Не хочу я ніякого декрету!» Шукає няньку. Якщо ми знаємо, що вранці у вівторок відправка, значить, у понеділок ввечері всі відкладають свої термінові справи, шукають когось, хто поглядить дітей, бо нам треба попрацювати. Усі дівчата дуже відповідальні й добрі. Коли довго немає відправки, то вже пишуть, дзвонять, коли то знов зберемося заради доброї справи. Вже втягнулися. І ця робота стала невід’ємною частиною життя кожної з нас.

Як часто відбуваються відправки?

Майже щотижня. Але вони є трьох типів. Одні – загальні. Наприклад, священники у храмах оголошують про збір. Ми всі зносимо все до церкви, а тоді централізовано все завантажують у бус. Так само по школах. Долучаються сільські старости. Вони привозять зібрані речі із сіл у Заболоття. А є точкові відправки: це коли ми смажимо чебуреки, Люба Яконюк крутить з дівчатами голубці, в Гуті печуть хліб, тобто кожен зробив своє, а потім разом відправили. І треті – адресні посилки для хлопців, які приходять у відпустку. От побачили в церкві, що прийшов додому на кілька днів хтось із хлопців, кажемо: «Так, будеш їхати, візьмеш вареників, ми тобі чебуреків у переддень насмажимо». Особливо, якщо їде своїм транспортом, запаковуємо машину під стелю.

Ви ж більше спеціалізуєтеся на чебуреках?

Так. Узимку ми домовилися з власниками магазинів, щоб покористуватися тимчасово їхніми вільними морозильними камерами. Знаємо, наприклад, що цього тижня відправки не буде, значить, напрацьовуємо наперед. Ліпимо, варимо вареники. Кожне відерце залили смальцем зі шкварками (кожна господиня в себе вдома насмажила шкварок) і складаємо в відерце. Коли все охолонуло, герметично закриваємо – і в морозильну камеру. У середньому по 13-14 відер (три-п’ять літрів) вареників наліплювали і відер сім-вісім голубців. Їх робимо разом, кожна господиня забирає до себе додому, тушкує, складає у відра і завозить у морозильну камеру. Цієї зими ми започаткували такий спосіб.Скільки чебуреків готуєте на одну відправку?

Ми складаємо їх у коробки, «екранами» називаємо. У середньому 20 коробок, хоча було, що і 25 коробок відправляли. Приблизно 25-30 кілограмів борошна використовуємо за один раз. І місимо тісто руками. Начинку готує кожна вдома. Вже наловчилися. Кожна знає, що і як. Та й люди – і заболоттівчани, і з сусідніх сіл підтримують. Восени розміщую оголошення у Фейсбуці про збір капусти на квашення для того, щоб потім зробити начинку для чебуреків. Жителі громади активно допомагають. Готуємо половину зі смаженою квашеною капустою, а половину з фаршем.

Читати ще: «Луганщина в дії»: як переселенці волонтерять у Луцьку

Де берете продукти? Їх же треба надзвичайно багато!

Борошно, олію і фарш організовує Оксана Шевчук спільно із замшанівськими та камінь-каширськими волонтерами. А все решта – це на нас. Люди допомагають фінансово. Зараз трохи менше, а на початку війни часто просто приходили і давали гроші. У церкві особливо (господині «Родиноньки» – прихожанки храму ікони Божої Матері «Невипивана Чаша». Цьогоріч смажили свої фірмові чебуреки на благодійному ярмарку для ЗСУ біля храму з нагоди масляної, щоб і односельчани покуштували смаколиків, які передають щотижня захисникам).

Посуд для пакування готової продукції купуєте?

Ні. Відра, коробки не купуємо. Коробки нам залишають у магазинах з-під печива і цукерок. Відра – теж по магазинах і ще з Ковеля з ринку підприємці передають. То купувати не потрібно. Люди знають, що ми робимо, і самі передають.Як влітку відправляєте передачі? Адже в спеку готові продукти швидко псуються!

Улітку з фаршем не смажимо взагалі. Лишається тільки капуста, тобто та начинка, яка може довше протриматися. І нашу продукцію везуть до хлопців суто в автомобілях-холодильниках. Улітку маємо інші проблеми – де розмістити готові чебуреки, щоб вони охолонули, треба багато місця. Гарячим один на один не поскладаєш і не застрейчуєш. Так само важко дотримуватися гігієнічних норм, бо ж з’являються комахи. Але нічого, пристосувалися вже до всього і працюємо далі.

***

Дівчата з «Родиноньки» скромно зазначають: нічого особливого не роблять. Це те найменше, що вони можуть вкласти в перемогу. Але що значить стояти годинами біля розпечених сковорідок, з яких хлюпає розігріта олія, знають тільки ті, хто сам бодай коли-небудь таке робив. Вони не вимагають визнання, а просто живуть від відправки до відправки, бо знають, що хлопці радо споживають їхні чебуреки.

Читати ще: Небайдужі бізнесмени з Ратного збирають дрони і будують дитмайданчики

Нещодавно земляк і родич Сергій Яковук зробив «Родиноньці» приємну несподіванку – разом із побратимами передав їм прапор України із зображенням цієї волонтерської групи. Дівчата неабияк тішаться, бо їхня постійна праця – немарна. Вони відіграють важливу роль у роботі волонтерського руху в Заболоттівській громаді й кажуть, що їхній внесок – це ніщо порівняно з тим, якою ціною відстоюють незалежність наші хлопці на фронті.Усім їм – від 25 до 40 років. Вони дякують військовим за захист, Оксані Шевчук – за організацію відправок, а вона підкреслює, що кожен, хто працює зараз для підтримки наших хлопців – важливий, бо за плечима заболоттівських волонтерів 100 масштабних відправок на фронт від початку війни без врахування сотень адресних передач, для організації яких трудилися теж колективно. І хочеться працювати, старатися, розвиватися, коли знають, що всі – воєдино: жертвують, купують, готують, передають. Що більше буде таких самовідданих безвідмовних людей, то швидше настане омріяний мир!

---

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу

---