Капсула з китайського космічного корабля «Чан’е-5» 16 грудня успішно приземлилася в китайському регіоні Внутрішня Монголія.

Завдяки цьому Китай став третьою країною світу, яка зуміла доставити на Землю зразки місячної породи. Це сталося вперше за 44 роки.

Thromadske розповідає, хто це робив раніше, де зберігається місячний ґрунт і де його можна побачити, хто його дарував і продавав та які таємниці далекого минулого він розкриває.

Г’юстоне, де місячні камені?

Зняти з себе будь-які прикраси – одне з перших правил, яке має виконати будь-хто, щойно переступить поріг Лабораторії місячних зразків у Космічному центрі Ліндона Джонсона в Г’юстоні (штат Техас).

Тут зберігається 382 кілограми каменів, піску, пилу та інших фрагментів геологічних порід, доставлених шістьма місіями «Аполлон» (США) на Землю з 1969 по 1972 рік. Це надзвичайно цінний науковий матеріал, який дозволяє отримати нові знання про походження Місяця, його геологічну історію, будову, а також краще зрозуміти минуле Сонячної системи.

Ось лише один приклад. У 1971 році місія «Аполлон-14» доставила на Землю серед інших зразків місячної породи 9-кілограмовий фрагмент на ім’я «Велика Берта». На початку 2019 року журнал Earth and Planetary Science Letters надрукував результати дослідження цього фрагмента, які провела міжнародна команда науковців.
Вони знайшли в ньому невелике включення, що складається з кварцу, польового шпату і циркону. Ці мінерали звичні для Землі, але не притаманні для Місяця. Детальне дослідження показало, що умови, в яких вони утворилися, існували на молодій Землі, але, наскільки відомо, їх ніколи не було на Місяці. Отже, виходить, що американські астронавти доставили з Місяця... земну породу.

Найбільш імовірно, «біографія» цього фрагменту породи така. Він утворився в надрах нашої планети 4 мільярди років тому. Приблизно за 100 мільйонів років удар космічного тіла, яких тоді багато падало на Землю, надав йому достатньої швидкості, щоб він подолав земне тяжіння.

Місяць, який тоді був у кілька разів ближчим до нашої планети, захопив його своєю гравітацією, і земний метеорит впав на місячну поверхню. А майже пів століття тому його знайшли американські астронавти та повернули на Землю.

Якомога далі від кисню, води та золотих обручок

У Лабораторії місячних зразків, де «Велика Берта» зберігається разом із іншими зразками місячних порід, створені спеціальні, дуже суворо визначені умови середовища для того, щоб вони не могли «зіпсуватися». Зокрема, всі роботи з ними проводять в атмосфері азоту, щоб уникнути контакту з киснем і водою. Під час робіт використовуються інструменти лише з алюмінію, нержавіючої сталі й тефлону (хімічно-інертний полімер).

Для контакту зі зразками працівники одягають зовнішні тефлонові рукавички, а самі зразки для пересилання пакують у тефлонові пакети, а потім – у герметичні контейнери. Фрагменти породи з різних регіонів Місяця обробляються в окремих приміщеннях – зокрема для того, щоб уникнути забруднення одними зразками інших. Навіть золотої обручки на пальці достатньо для того, щоб забруднити місячну породу – в результаті концентрація золота в ній перевищить справжню в багато разів.
Хто ще доставляв місячну породу на Землю

382 кілограми місячної породи в Г’юстоні – це більше, ніж 99% усього, що вдалося доставити людству з супутника Землі. Ще приблизно 300 грамів із 1970 по 1976 рік доставили три радянські автоматичні станції – «Луна-16», «Луна-20» та «Луна-24».

Крім як за участі місій США, СРСР і тепер Китаю, місячні породи потрапляли на Землю лише в один спосіб – у вигляді метеоритів. Відбувається це приблизно так само, як земна порода в історії про «Велику Берту» потрапила на супутник Землі. Років двісті тому науковці вважали, що всі метеорити на землі походять із Місяця. Але звісно, це не так. Перший місячний метеорит – Allan Hills 81005 – знайшли в Антарктиді в 1982 році.

Сьогодні, згідно з базою даних Міжнародного метеоритного товариства, відомо понад 400 місячних метеоритів. Хоча багато з них є фрагментами кількох тіл більших, що вибухнули в атмосфері під час падіння. Загальна ж кількість метеоритів, які потрапляють на Землю, вимірюється десятками тисяч. Тобто лише один із кількох тисяч метеоритів походить із супутника Землі. Найбільше їх знаходять в Антарктиді, Південній Африці та Омані.

Переваги метеоритів як джерела наукової інформації полягають в тому, що їхнє доставлення з Місяця майже нічого не коштує (якщо порівнювати з вартістю навіть скромної космічної місії). Крім того, вони походять із різних випадкових ділянок поверхні, тому дають ширшу картину про наш природний супутник. З іншого боку, про стерильність, таку як в Лабораторії місячних зразків, а також суху й безкисневу атмосферу навіть в Антарктиді годі й мріяти.

Подаровані шматочки Місяця

Щороку NASA надсилає для дослідження або навчальних цілей близько 400 зразків місячної породи в різні країни. Всі вони потім повертаються назад і зберігаються у спеціальному сховищі, окремо від незайманої породи. Досі було використано 48 тисяч зразків – це близько 7,5% від усього, що доставили місії «Аполлон».

Але було два випадки, коли США дарували місячні камені назавжди – безкоштовно і навіть не для наукових цілей. У 1970 році Річард Ніксон подарував крихітні фрагменти породи з супутника Землі, доставлені першою пілотованою місією «Аполлон-11» урядам 135 дружніх країн (зокрема і Радянському Союзу), а також 50 американських штатів і Організації Об’єднаних Націй.

Кожен із таких подарунків мав стандартний вигляд: на невеликій дерев’яній підставці прикріплена прозора капсула із крихітними фрагментами місячної породи, а під нею – маленький нейлоновий прапор країни, для якої цей подарунок призначений. Ще нижче розміщено підпис, який пояснює, що це і від кого.

Три роки потому Ніксон знову подарував тим самим країнам і штатам схожі сувеніри, де містився фрагмент місячного базальту, знайденого астронавтом Юджином Сернаном під час останньої місії «Аполлон-17».

Цікаво, що з різних причин багато з цих подарунків були загублені. Деякі вдалося знайти, а інші, напевно, втрачені назавжди. В Ірландії, наприклад, місячні камені, привезені «Аполлоном-11» і подаровані урядом США, зберігалися в Дансинській обсерваторії, де в 1977 році сталася пожежа. Речі, що постраждали у вогні, викинули на звалище і серед них опинився й місячний камінь, вартість якого оцінюють у 5 мільйонів доларів. Теоретично його ще можна знайти.
Дефіцитний товар

Час від часу місячні камені виставляють на продаж. Але майже завжди це або нелегально (бо вони мають сумнівну історію), або це просто фальшивки, за які, однак, можуть просити величезні гроші. Наскільки відомо, востаннє легально угода з купівлі-продажу місячної породи приватній особі була укладена у 2018 році. Тоді на аукціоні Sotheby’s покупець зі США заплатив 855 тисяч доларів за три крихітних фрагменти породи, які в 1970 році доставила «Луна-16».

На сайті аукціону зазначено, що радянський уряд подарував ці зразки Ніні Корольовій – вдові Сергія Корольова – на знак визнання його внеску в радянську космічну програму. У 1993 році вона продала їх за 442,5 тисячі американських доларів приватному колекціонеру, який і виставив їх на продаж за чверть століття по тому.

Але в російських ЗМІ потім з’явилася інформація, де стверджувалося, що насправді російський Інститут геохімії та аналітичної хімії подарував ці фрагменти породи мамі Корольова, а потім їх успадкувала Наталя – його донька від першого шлюбу з Ксенією Вінцентіні (Ніна була його другою дружиною). Саме Наталя і виставила на продаж місячну породу вперше.

Вважається, що це єдиний зразок місячних каменів, який легально перебуває в приватній власності. Але побачити місячний ґрунт не становить великої проблеми. 18 часточок загальною масою 9 міліграмів виставляються в Житомирі, в Національному музеї космонавтики, що має ім’я Сергія Павловича Корольова.