Не у минулу осінь, коли почався Євромайдан. А років на десять: у часи помаранчевих стрічок, наколотих апельсинів і американських валянків. Можливо, якби тоді виявилися сміливішими й узяли штурмом Банкову, історія пішла б по-іншому? Кров би пролилася, але не рікою. Потенційні російські шпигуни втекли б до Ростова. І можливо, обійшлося б без війни? Адже Кучма був миролюбний, Янукович - жалюгідний, Путін - слабкий...

Де та фатальна випадковість, що не дала розвинутися ситуації по-іншому? Помаранчевий шарфик на шиї Азарова, що пом'якшив гнів людей? Втома хворого Ющенка? Вдалий «міждусобойчик» Жванії й Андрія Деркача? Хто передумав вести шахтарів з вокзалу на Майдан?

А може питання в іншому: чи було нам за що штурмувати Банкову? Чи була у нас тоді хоч якась мета, окрім як показати, що «ми не бидло і не козли»?

Ми крутилися в яскравому святковому хороводі, відчували, що нас тягне протягом історії, але не відали куди.

А це був усього лише знак. Знамення. Про те, що очікує нас попереду. Щоб ми були готові, зібралися з духом і чекали.

Один зі східних мудреців казав: «У кожній речі є символ іншої речі. У кожній події ховається зародок майбутньої події». Той, помаранчевий, Майдан був 3G-проекцією з майбутнього в минуле. Казкою, із справедливим і добрим кінцем,  яку читають дітям, аби привчити їх до трагізму дорослого життя.

Ви помітили, саме з того, першого, Майдану наше життя стало багате на символи? Месія із спотвореним обличчям, його невдала спроба упіймати голуба під час інавгурації,  Юлія Тимошенко, принесена на сцену Майдану на руках, урочисто повсталий  на Печерську «будинок Порошенка»...

В усьому цьому ми тоді відчували якийсь код, але шифр до нього отримали тільки тепер.

А потім закрутилося. Вінок, що звалився на Януковича (ми сміялися, а символ виявився страшним:  адже це мертві герої біля обеліска Слави шпурнули його в морду диктатору, - за тисячі убитих у майбутньому). «Йолка», яка вистрілила як чехівська рушниця  29 листопада 2013 року. Ватиканська голубка, атакована вороном.

Освічені люди не вірять у прикмети. Але цивілізаційні історики помітили: у переломні епохи час так згущується, що причинно-наслідкові зв'язки сплітаються в тугий клубок невідворотної каузальності. І випадковій події в нього просто не втиснутися.Тоді кожен вчинок, кожна деталь, кожне слово просто світиться від своєї значущості.

У подіях, що розгорталися на минулорічному Євромайдані, не було жодної шпарки для розвитку ситуації якимось іншим чином. Від вчинків окремих людей нічого не залежало. Вони лише виражали неминучість. Друзі Мустафи Найєма вірять, що саме з його заклику вийти на Майдан розпочалася революція Гідності. Недруги підозрюють: пост був написаний на Банковій під диктовку Льовочкіна - з метою розколу протестувальників на партійців і громадських активістів.

А чи є різниця? Ні Льовочкін, ні хтось інший не міг ні зупинити, ні уповільнити розпочатий процес.Згадаймо: навпроти студентів, які ночують із зоряно-синіми прапорами під стелою, вже розгортався нікому поки що невідомий «Правий сектор». Опозиційні партії готували на 24 листопада найчисленніший з 2004 року марш Хрещатиком. Магнітні хвилі, що сигналізують про прийдешній землетрус, випромінювалися з різних сторін: від журналістів, студентів, що страждали від свавілля Табачника, від малого бізнесу і захисників української мови, від Європи, що воювала за звільнення Тимошенко.

Усвідомимо: насправді ми йшли на Майдан не «за Європу». Європа - це був останній шанс мирно приборкати узурпатора.

І навіть якби Попов, Захарченко, Клюєв або хтось інший не віддав 29 листопада наказ «Беркуту», мільйон на Майдані все одно зібрався би. Пролита на Майдані кров - це був не поштовх до розвитку подій. А відчайдушна спроба влади зупинити їх.

У ніч проти 30-го громадянське суспільство отримало ще одного могутнього союзника - Церкву. Неминучість вже вирувала з усіх тектонічних розломів материкової плити режиму.

30 листопада ми усі стали свідками найстрімкішої мобілізації суспільства за всю українську історію! На наших очах на Михайлівській площі формувалися й екіпірувалися у пінопластові «лати» перші десятки самооборони, у ворота Золотоверхого несли продукти для захисників священної твердині, з'явилися  студентки з наклеєними на сумки червоними хрестами - перші ластівки майбутньої медичної сотні. Сплячі бруньки вмить перетворювалися на плоди. Спадкоємці Київської Русі готувалися  переписати  давню трагедію -  захистити свою Десятинну церкву від батиєвої тьми.  

1 грудня разом з колонами мирних жителів на Хрещатик вийшла повністю готова до вуличних боїв армія. На порядок денний було винесено питання про виправлення ще однієї історичної помилки: відмови у 2004 році від штурму АП.

Влада не просто була готова. Вона тремтіла від передчуття торжества над тілом розіпнутого народу. Я не пам'ятаю такої згуртованості в її рядах. На відміну від помаранчевих подій, там не знайшлася жодної людини, яка спробувала зупинити бійню. У 2004-му автор цих рядків чимало годин простояв біля оточеного спецназом АП, спілкувався з міліцією. Тоді серед них було чимало співчуваючих, багато хто не знімав пов'язані ним помаранчеві стрічечки. У грудні 2013 довелося поспілкуватися з Беркутом біля Печерського суду. І це були інші істоти. Молоді, холоднокровні, вишколені  вівчарки,  які присягнули на вірність слугам Путіна. Вони бачили в нас непокірне стадо і готувалися загнати його, куди накажуть. Включаючи бойню.

Чи могло в принципі усе закінчитися мирно? На жаль! Потенціал ненависті з обох боків був неспівмірний з 2004 роком. Тоді усе обійшлося іскрою і коротким замиканням. У 2013 - пролунав грім.

Ми пам'ятаємо реперні точки: бульдозер на Банковій, перший коктейль Молотова на Грушевського... Було це безрозсудним героїзмом чи прорахованою провокацією? Яка різниця! Провокатори, як і герої, - це лише персоніфікація історичної волі, рука історії, тільки герої - правиця, а провокатори і зрадники - лівиця. Думаєте, без Гапона не було б російської революції 1905 року, а без Гаврила Принципа першої світової війни?

Провокатори лише підхльостують події там, де герої зволікають.

І, нарешті, ще одна загадка: хто наказав припинити смертононосний вогонь на Інститутській? Хто зупинив розстріл українців?

Немає ніякої загадки. І ніхто ніякого розстрілу, насправді, не зупиняв. Поле бою перенесли у нове місце і змінили зброю: замість автоматів - Гради. Одного Захарченка поміняли на іншого. Майдан не закінчився.

Революції часто бувають безкровними. Війну та інтервенцію починають ті, кого лякають зміни. Адже це тільки ми чомусь вважаємо, що міняємо країну. Міняється щось, і дуже серйозно, на величезному просторі нашої планети. А як інакше, якщо зі зброєю на нас посунула ціла суспільно-політична формація?

І ми бачимо нові знаки, нові символи. І трагічні - як загибель Боїнга, і дрібні, як поодинокий протест Макаревича, пісенька про Пуйло і закиданий помідорами чеський президент Земан. Ми бачимо міцнішаючу любов цього самого Земана і угорського «йоббіка» до Путіна, а самого Путіна - до Гітлера. І не знаємо, що обіцяють ці знаки і чим усе скінчиться.

«Не дай вам Бог жити в епоху змін»,- говорить житейська мудрість.

Але якщо не чекати змін, для чого жити?

Євген Якунов. Київ.