У Тихому океані є місце, де помирають космічні судна.

Коли космічний апарат завершує свою місію і у нього закінчується паливо, його потрібно утилізувати. Тоді космічні агентства спрямовують його на спеціальне «кладовище» у Тихому океані, відоме під назвою Точка Немо.

Воно розташоване на відстані близько 5 тисяч кілометрів від східного узбережжя Нової Зеландії, а його глибина перевищує 3 кілометри.

Від 1971 року тут розбилися понад 263 космічні апарати. Невдовзі тут опиниться й Міжнародна космічна станція – на неї 2024 року чекає декомісія, повідомляє ТСН.

Точка Немо

Океанічний полюс недоступності, також відомий як Точка Немо, – найвіддаленіше у Світовому океані від суші місце. Він розташований за координатами 48°52.6′ південної широти та 123°23.6′ західної довготи у Тихому океані.

Найближчими до нього є острови Піткерн на півночі, острів Пасхи на північному сході та острів Махер поблизу узбережжя Антарктики на півдні. Однак і від них Точку Немо відділяють понад 1600 кілометрів води. А від узбережжя Нової Зеландії – більше 5 тисяч.

Точка Немо є настільки ізольованою від людства, що найближчим до неї населеним пунктом є Міжнародна космічна станція – астронавти, що мешкають на ній, постійно перебувають на відстані 405 кілометрів від Землі.

Зона також вирізняється надзвичайно низькою біологічною активністю. Потужна течія не дозволяє виживати у зоні усім живим організмам, окрім бактерій. До неї не потрапляє також майже жодних поживних речовин. Усе це робить Точку Немо, названу на честь героя романів Жуля Верна, ім’я якого з латини означає «ніхто», ідеальним останнім пристанищем для космічних апаратів.

Тут можна безпечно «посадити» кораблі, що рухаються на швидкості близько 290 кілометрів на годину, з мінімальною ймовірністю того, що це завдасть шкоди людям або представникам морської фауни. За розрахунками дослідників NASA, шанси, що хтось може постраждати, становлять лише 0,0001%.

Які апарати поховані на кладовищі

Вперше Точку Немо визнали найвіддаленішим від суші місцем у світі 1992 року. Тоді хорватський інженер Хрвойє Лукатела вирахував її координати за допомогою методу комп’ютерного моделювання. Саме він також назвав її на честь капітана Наутілуса, який вирішив сховатися від людей у морі.

Проте ще задовго до цього низка дослідників вважала океанічний полюс недоступності одним із найвіддаленіших від людства географічних об’єктів. Як «кладовище» його почали використовувати 1971-го і відтоді у регіоні поховали щонайменше 260 космічних апаратів.

Наймасивнішим з них є радянська космічна станція «Мир» вагою у 120 тонн. Запущена 1986 року, вона проіснувала 16 років, проте 2001-го її було вирішено затопити у водах Тихого океану.



У Точці Немо завершилося життя також ракети SpaceX, п’ятьох вантажних кораблів Європейського космічного агентства, включно з автоматизованим транспортним засобом Jules Verne, шістьох японських вантажних суден HTV, шістьох російських космічних станцій «Салют» та понад 140 російських ремонтних апаратів.

2024 року має завершитися також і термін експлуатації Міжнародної космічної станції. Якщо це трапиться, вона також опиниться на кладовищі космічних апаратів, і стане найважчим об’єктом на «кладовищі» – її вага становить 400 тонн.

Що трапляється з іншими космічними апаратами

Проте далеко не усі космічні апарати завершують своє життя у Точці Немо. Інколи інженери втрачають зв’язок з ними і не можуть більше визначати курс судна. З цієї причини, наприклад, 1991 року російська космічна станція «Салют-7» розбилася у Південній Африці, а 1971-го орбітальна станція NASA Skylab впала на території Австралії.

Таємниці Точки Немо

Океанічний полюс недоступності цікавий не лише тим, що низка космічних агентств використовує його як своєрідне кладовище для космічних апаратів. З ним пов’язана ще одна міфічна історія. 1997 року вчені зафіксували у регіоні дивний звук, що долинали з-під водної поверхні. Оскільки точка Немо вважається одним з найменш біологічно активних регіонів у світовому океані, це суттєво здивувало дослідників – тут не мало б бути нічого, що могло його спричинити.

Явище зафіксували за допомогою мікрофонів, розташованих на відстані 4800 кілометрів один від одного. Дослідники NOAA дали тому, що почули, кодове ім’я The Bloop і тривалий час не могли з’ясувати природу явища.

Проте прихильники наукової фантастики не розгубилися і швидко пояснили феномен. 1926 року Говард Лавкрафт опублікував роман під назвою «Поклик Ктулху», у якому описав моторошного монстра зі щупальцями, що проживав у закинутому місті під назвою Р’льєг на півдні Тихого океану. Лаврафт «розмістив» місто за координатами 47°9 південної широти та 126°43’ західної довготи – якраз неподалік від того місця, де було записано дивний звук.

Той факт, що Лаврафт описав морського монстра у романі ще 1928 року, за 50 років до того, як було визначено місце розташування Точки Немо, наштовхнув багатьох на думку, що океанічний полюс недоступності є домом не лише для космічних апаратів, що вийшли з ужитку, а й для певної небезпечної істоти.

Проте 2005 року вчені з’ясували справжнє джерело походження сигналу. Виявилося, що The Bloop був звуком того, як айсберг відколовся й відпав від антарктичного льодовика.