Ще століття тому село Макхунік населяли люди зростом близько одного метра.

В першій частині книжки Джонатана Свіфта про пригоди Лемюеля Гулівера згадується вигадана країна Ліліпутія, де живуть карлики, які вп'ятеро менші від людей. І хоча ліліпути - це всього лише вигадка автора, в одному іранському селі дійсно мешкали люди ростом близько одного метра, інформує ТСН з посиланням на ВВС.

Селище Макхунік розташоване на сході Ірану, за 75 кілометрів від кордону з Афганістаном. Його вік близько півтори тисячі років. Ще століття тому тут жили люди зростом на 50 сантиметрів нижчі ніж більшість тогочасного населення, пише BBC. Тобто дорослий житель села ледве перевищував один метр. Про це видання довідалось від науковців та археологів, які проводили тут дослідження.

Основна причина такої аномалії – погане харчування жителів Макхуніка. Вирощувати домашніх тварин було складно, в цьому посушливому пустельному регіоні. А ріпа, зерно, ячмінь і місцеві фініки – зизифус були єдиним, що вирощувало та споживало населення села. Тобто, всі харчувались "вегетаріанськими" стравами, які могли приготувати з того, що було.

Крім того, селяни не харчувались завезеними продуктами через відсутність доріг. Це ще й ускладнювало зведення домівок – люди мусили самотужки видобувати будівельні матеріали та перевозити їх невеличкими візками, куди потрібно. А тому, старовинна забудова – це такі собі глиняні мазанки, що тиснуться зграями. До наших часів збереглось бизько 200 будівель, 80 з яких особливо маленькі. Їх висота коливається від 1,5 до 2 метрів. Зсередини ж вони відповідали зросту тогочасних мешканців та не перевищували 1,4 метра. Разом з тим, такі житла легше було отоплювати в холодну погоду. Старовинну архітектуру та внутрішнє облаштування помешкань можна оглянути й сьогодні – за дерев’яними дверцятами ховається непримітна кімната, площею близько 10 квадратних метрів. Тут є піч для приготування їжі, місце, де зберігалось зерно та "ліжко".

Завдяки тому, що протягом довгого часу сюди не було доріг, старовинне селище залишилось недоторканим й донині. Торговці, а за ними й туристи, побачили Макхунік лише після 1950-х, коли сюди проклали прийнятний шлях. І хоча мешканці нині й виростають до звичного зросту, ситуація тут все ж складна. Чоловіки займаються сільським господарством, а жінки плетуть кошики. Загалом всі виживають за рахунок державних виплат.

Директор музею історії Махуніка розраховує на приток мандрівників до поселення з унікальною архітектурою, що дозволить займатися жителям туристичним бізнесом. Поки що тут залишаються переважно старожили, а молодь залишає іранську "Ліліпутію".