Разумным делает человека природа, путешествия и люди, которые не сидят всю жизнь на одном месте.
М.М.Задорнов


Одного разу під час риболовлі на річці Стир ми з напарником забрели далі,ніж зазвичай. До слова скажу, що ми рухались верх по течії, тобто в напрямку Хрінників. Відійшли ми від Луцька добрих п'ять кілометрів і перебуваючи на лоні природи у нас зародилась думка сходити в похід від рідного міста Луцьк до Хрінниківського водосховища. Вже не пам'ятаю хто сказав ті вирішальні слова, - «а давай підемо в похід по руслу Стиря до Хрінників», але вони прозвучали і це головне.

З цих слів все і розпочалось. Розпочався не просто похід, а новий світогляд,нова життєва філософія,інший підхід до буденних проблем і їх вирішення.

Вихід в п'ятницю

Була п'ятниця першого осіннього місяця. І хоча - це був кінець вересня погода була по справжньому літня,при наймі в день. Від звичайного закінчення тижня, цей день відрізнявся тим,що з самого ранку,хоч він і був робочий йшла шалена підготовка до походу. Якщо зовсім бути точним, то підготовка йшла цілий тиждень,адже це був перший похід. Потрібно було все прорахувати,визначитись,що брати,скільки брати,скласти маршрут. Для точного прокладання маршруту я придбав топографічну карту,а мій співучасник,скачав і роздрукував таку карту з Інтернету.
Отже, п'ятниця,всі речі зібрані,продукти закуплені, маршрут прокладено. Вперед. Ми втікаємо з роботи на півтори години раніше. Наш колега по роботі вивозить нас автомобілем до точки відправлення. І ось ми вже біля залізно дорожнього мосту, від якого розпочинається наш похід. Колега в останнє запитує чи ми не передумали іти. Ми не передумали.
Хотів би зауважити,що дуже багато знайомих,колег по роботі і інших не вірили в нас,не вірили,що підемо,ось так "на легке",без наметів,спальників і таке інше. А коли їм усім стало зрозуміло,що ми налаштовані рішуче,то не вірили,що дійдемо. Особливо скептично був налаштований,колега,який нас підвозив. Він напевно і погодився на це щоб в останню мить ми передумали іти,а він би побачив як ми здались. Не здались. Пішли.
І відразу нас охопила,якась ейфорія,незрозуміла радість,відчуття свободи. Так в той момент ми були вільні,від буденних проблем ,від заздрісних висловлювань колег по роботі,які хотіли б піти,але не пішли,тому,що не дійшли б. Від нерозуміння знайомих,які ніяк не могли второпати куди і головне навіщо ми так далеко ідемо.

Перед нами лежала дорога. А коли стежка,і навіть час від часу не прохідні хащі і болото. Але це нас не зупиняло.

І дуже добре,що не зупинились,не повернули. Ні не тому ,що ми всім довели,що ми можемо. І навіть не тому,що ми зрозуміли на ,що здатні самі. А тому,що при наймі я зрозумів в той момент,як це прекрасно мандрувати. Бачити нові місця. Мальовничі ,красиві місця,які як виявилось є зовсім поряд. Не в Туреччині,не в Болгарії, і навіть не в Єгипті. А на рідній землі,на якій ти виріс,і до них якихось сім десять кілометрів. Так є красиві місця в Туреччині,в Єгипті і в інших країнах. Але мені здається перед тим як відправлятись в мандри за кордон потрібно пізнати свою батьківщину. Ну хоча б для того щоб мати з чим порівнювати.
На вулиці було закінчення вересня, і хоча було досить тепло , та темніти починало по осінньому рано. Тому перше, що ми робили у перший вечір походу – це шукали місце для ночівлі.
Тут я хотів би зауважити, що місць таких досить багато,але на жаль, на усіх ступала нога людини. А точніше я сказав би "не людини". Тому що люди після себе гори сміття не залишають. Це ми зустрічали на усьому шляху. Гори сміття. Так є ще місця де не має порожніх пляшок,пакетів,та інших відходів цивілізації,але таких місць все менше.
Мені дивна поведінка людей. Ідуть на пікнік-шашлик. Знаходять мальовниче, ще незасмічене місце. Розкладаються, сідають. Смажать м’ясо, картоплю, варять уху, п’ють горілку, співають,відпочивають. Для чого смітити. Чи це така традиція. Залишити після себе гору порожніх пляшок і іншого сміття, щоб ті хто прийде після них побачив, як вони круто відпочили. І усіма силами намагались побити їх рекорд. Вони залишили десять пляшок з горілки,а ми залишимо, двадцять. І ще підемо по сусідніх місцях назбирати пустої тари,щоб залишити двадцять п’ять. Ось тоді наш рекорд точно ніхто не поб’є. Але ж тоді через якихось п’ять-десять років не буде де сісти. Я думаю,що всі хто коли не будь прочитає ці рядки,так робити не буде. І знайомим розповість , і друзям, і дітей навчить. Що після відпочинку на природі,все що можна спалити без шкоди для довкілля, потрібно, спалити, дотримуючись при цьому правил пожежної безпеки. І обов’язково, зачекати поки все згорить, а рештки полум’я загасити і засипати землею. Ну а те, що не можна спалити – забрати з собою і викинути в смітник.
А тепер після невеличкого ліричного відступу повернемось безпосередньо до походу. Отже ми шукали місце для ночівлі. Надивилось одне,але щось не так, надивились інше, брудно,а прибирати не має часу. І ми вирішили ризикнути. Віддалятись по максимуму від людей, так щоб до настання темноти залишилась година на облаштування ночівлі.
І ми зробили правильний вибір. Чим далі ми відходили від цивілізації тим менше було відходів тієї самої цивілізації. З кожним нашим кроком, природа брала своє. Трави ставали ще вищими і густішими, дороги і стежки ставали ще менше помітні. Через деякий час стежки зроблені людиною зникли зовсім. І стали зустрічатись, лише, малопомітні стежини прокладені дикими тваринами.
Аромати! Які там аромати! Не чути запаху асфальту, автомобільних вихлопів. Відразу важко зрозуміти, що так пахне, а це пахне природа. Аромати різних трав , квітів, ягід – зливаються в єдину мелодію. Вона попадає в тіло і душу не тільки через ніс, а здається через усі органи чуттів.
Отже ми відійшли від населених пунктів,добрих десять кілометрів і все таки знайшли місце для ночівлі. Причому коли ми його побачили то якось одночасно зрозуміли,ще це воно і сказала один одному про це одночасно. Хоч в перший день пройшли ми не багато,та були трохи стомлені,адже взяли відразу досить високий темп . Крім того, відчуття свободи і нових вражень добряче п’янило. Але знахідка гарного місця для привалу нам надало сил і досить швидко ми облаштували все, що нам було потрібно. Назбирали дров,запалили вогнище,облаштували місце для спання.
Перша ночівля.
Прийшов час відпочити після десятикілометрового маршу. На вогні смажилось м'ясо,в казанку заварювався чай. Ми фотографувалися,ділились враженнями від першого дня в мандрах. Їли смажене м'ясо,пили хороший коньяк, запиваючи це все гарячим ароматним чаєм. Благодать. Ми не могли натішитись красою яка нас оточувала. А відчуття, які нас переповнювали в той момент, не можливо повністю передати словами,їх потрібно відчувати. Хоча частково передати те ,що ми відчували я спробою.
Глибоко вдихніть, видихніть. Закрийте очі і уявіть. Тиша. Час від часу лише чути звуки дикої природи. Десь прокричить пташка, пробіжить якась тваринка. Потріскують у багаті дрова. Поряд у річці не голосно хлюпає вода наштовхуючись на затоплені дерева. Пахнуть трави,осінні квіти і ці аромати зливаються з ароматом смаженого м'яса. Тепло від вогню гладить обличчя,руки, і ці дотики не можливо ні з чим порівняти. Над головою зоряне небо,зірок не так багато,як у червні або липні, але ті, що є яскраві і великі . Схожі відчуття напевно переживали древні воїни,мисливці,мандрівники,котрі ось так сиділи біля багаття в далині від дому і дивились на небо.
У такі моменти,розумієш,як глибоко людина пов’язана з природою. Не просто розумієш,а відчуваєш усім тілом, розумом,душею, що кожне дерево і кущик,кожна тваринка велика і маленька,вода в річці і земля на якій ти сидиш,багаття,що горить поруч і повітря яким ти дихаєш зливається з тобою в єдине ціле. Ти доповнюєш природу,а вона доповнюю тебе. Вона додає тобі сил,здоров’я, натхнення. Віддає тобі частину своєї тисячолітньої мудрості,а ти ділишся з нею тим,що знаєш ти. Всі ми діти природи,і про це ніколи не можна забувати.
У першу ніч ми спали не багато,але я за цих декілька годин виспався дуже добре,як у дитинстві,коли приїжджав до бабусі на канікули. Прокинулись рано, за півгодини до сходу сонця. Швидко поснідали, продивились по карті, ще раз маршрут руху. Прибрали місце своєї ночівлі, і вирушили в дорогу. Попереду був новий день,нові пригоди і враження.
День другий
Ранок нас зустрів невеликим туманом і росою. Через десяток метрів ми до поясу були мокрі, адже тут була дуже висока не кошена трава, але хіба нас могла зупинити така дрібничка. У нас була ціль дійти і ми йшли. Ще через декілька кілометрів перед нами розкинулись важко прохідні хащі. Трава тут переплелась у неймовірну павутину з деревами та кущами і заплутувалась за ноги,руки,екіпіровку. Було багато кропиви і будяків,а ще більше колючих кущів. Але і цю перешкоду ми подолали з гордістю. Пройшовши ці зарослі ми вийшли на чисте поле і наш шлях став набагато легшим. На протилежному боці річки розкинулось «невеличке поселення бідних українців» . В переносному розумінні,бідних. Адже там стояли не будинки,а палаци, з оглядовими площадками,вежами і фонтанами. Ну що ж і олігархам місцевого розливу не чужі бажання звичайних людей, усамітнитись з природою,і бути до неї ближче,по далі від грошей.
А ми все йшли і йшли у перед. З кожним кроком наша ціль була все ближче і ближче. А я з кожним кроком все більше і більше пересвідчувався, що прекрасне поряд. Ніколи не думав,що зовсім недалеко, від тих місць де я виріс можна зустріти таку красу. Річка прокладала свій шлях між пологими берегами, а подекуди між височенними обривами. На цих високих стінах, що замкнули річку у свої мури сотні ластівок побудували свої гнізда.Потроху ми пройшли поля,ліси,хащі та болота, і стали знову повертатись до цивілізації не цивілізованих людей. Чому не цивілізованих розповім пізніше. Після десятків кілометрів де ми не зустрічали людей на горизонті з’являлись перші села. В нас закінчувався запас води і нам це було дуже доречно.
Але чим ближче ми підходили до сіл, тим більше я розчаровувався. Знову гори сміття. І це вже залишили не відпочиваючі,які приїхали з міст. Це не цивілізація добралась і до жителів села. Місцеві жили по принципу,- «після нас хоч потоп». Вони збирали сміття та вивозили його подалі від своїх обійсть,до річки. Таким чином створивши на берегах сміттєзвалище. Колись я думав, що в селах живуть люди ближче до природи,тому і поважають і люблять її більше, ніж жителі міст, але як виявилось, це не так. Останнім часом все змінилось. Чому? Не знаю. Мало залишилось в селах старійшин-мудреців, які поважають природу і навчають цьому мистецтву інших. Цивілізація з усіма своїми відходами і побічними діями, вже захопила і село. Все менше в селах готують домашній квас,узвари, а купують газовані води виготовлені з порошку, і в яких навіть цукор не натуральний,не виготовлений з цукрового буряку,чи навіть тростини, а створений у лабораторії з переплавлених пластикових пляшок і клею ПВА. І хоча, на рахунок складу газ-води, я перебільшив,але думаю ненабагато. Люди забули те,що створено пращурами. Забули, що квас, був знаменитий ще за часів Русі, а рецепт винайшли ще раніше. Цей напій втамовував літню спрагу, тонізував, додавав сил. А сучасні води викликають бажання тільки пити і пити її ще,адже їх рецепти винайдені для того щоб люди побільше купували цю «чудо-воду». А той хто її виготовляє ще більше збагачувався.
Але ми знову повертаємось до нашої подорожі. Ми зайшли в село набрали у фляги води, запитали у місцевих як краще і коротше іти та вирушили далі в дорогу. Майже весь подальший маршрут пролягав через більші і менші села. Вони мінялись і чередувались, від величезних, з гарним дорожнім покриттям, тарілками супутникового телебачення на будинках, барами та магазинами, до маленьких більш схожих на післявоєнні хутори, які я бачив по телевізору.Та мені здалось, що в маленьких селах куди не дійшли побічні дії цивілізації, люди добріші і щасливіші. Ні я не проти сучасних речей, які полегшують життя, я проти речей які порушують невидимий зв'язок між природою та людиною.
А ми все йшли і йшли. По дорозі між селами, що розкинулись на берегах прадавньої річки нам зустрілось джерело.Таке невеличке, майже не помітне, але з таких маленьких джерел і зароджуються річки. Так і оце малесеньке джерельце вносило свій вклад у великий Стир. А ще в одному селі ми бачили козацькі кургани, і древній, хоч і закинутий і давно не реставрований костел.Ось так і пролягав наш маршрут з Луцька у Хрінники. То через села, магазинами, то через поля і ліси. В одному з сіл заходимо в місцевий бар-магазин втамувати спрагу і попити пивка. Вибір товару не великий,все найнеобхідніше для села, зате привітний продавець. Випивши хмільного напою і поговоривши з місцевими жителями про життя-буття вирушаємо далі. Заходимо в непрохідні хащі, ще більш густі, ніж зустрічали раніше. До того ж тут ще й добавилась канава з зеленою водою і болотом. Та це нас не зупинило. Про те на подолання цієї перешкоди витрачаємо багато сил та часу, тому вирішуємо трохи змінити маршрут і зрізати. Відхиляємось в незначній мірі від русла і до нашої цілі залишається зовсім трошки. Але планувати – добре, а насправді все виходить по іншому.До закінчення нашого шляху ще залишилось кілометрів сім, а вже почало смеркати. А нам ще потрібно знайти місце для ночівлі, облаштувати його, назбирати дров. Вмикаємо форсаж і рухаємось максимально швидко. Проте як ми не старались у Хрінники заходимо вже в сутінках.Оскільки дану місцевість ми майже не знаємо приймаємо рішення іти до ГЕС. Там і заночувати, на березі. Через деякий час підходимо до електростанції. Потрібно назбирати дров, адже ніч обіцяє бути набагато холоднішою, ніж попередня. Та після такого темпу сил уже не залишилось ні на що. Тим більше, що дров на берегах біля ГЕС немає взагалі, в повному значені цього слова. Єдине чим вдалось розжитись, так це обгорілим півтораметровим не товстим шматком поліна, залишений якимось попередніми рибалками. За, що їм дуже дякуємо.
Від утоми не хочеться навіть їсти,тому розводимо невеличке багаття і лягаємо трохи перепочити. Не дивлячись на холод, спимо, як убиті, до години третьої ночі. Але під ранок стає нестерпно холодно, тому прокидаємось щоб якось зігрітись.Ходимо по кущах шукаємо хоч щось у вогонь, а зуб на зуб не попадає. У тих же кущах знаходимо місцевого "Єті". Він як справжня снігова людина спить під відкритим небом на старому погризеному матраці. Його хтось напевно викинув, матрац, а не Єті, за старість, от він і пригодився представникам місцевої фауни. Проте він напевно звик до такого життя, на цей раз Єті, а не матрац, спить як нібито на вулиці не +5, а всі +17. Намагаємось його розбудити, та нічого не виходить, сон у Сніжних людей дуже міцний.
Не знайшовши дров, палимо зелені кущі і все, що може горіти. У вогонь закидаємо кілька каменів. Та не подумайте, їсти у нас було, що, і ми ще не настільки здичавіли і з’їхали з глузду щоб їсти каміння, через деякий час ми їх дістали і сиділи на них щоб зігрітися. Розігріли трохи тушонки, заварили чай, перекусили випили коньяку . Якось зігрілися. Тут вже і ранок настав. Нас ще вистачає на десяток закидів спінінгом і ми вирушаємо додому.
Втомлені, обвітрені, пахнемо як копчена ковбаса(все зелені гіляки,які ми палили щоб зігрітись), проте щасливі їдемо додому. Гарно прогулялись, побачили людей себе показали. Нас переповнюють враження, спогади залишаються на все життя, ще місяць нас обговорюють всі колеги по роботі. А ми готуємось до сплаву по руслу, нашої рідної річки, від Хрінників до Рожищ на наступний рік, ще через якийсь час хочемо пройти всю річку від початку до місця впадіння її у Прип’ять, або хоч до Українсько-Білоруського кордону. А через декілька років у тайгу.
Але це все плани, як вийде поживемо побачимо. Як вийшло обов’язково напишу.