1993 р. на українському філфаці я здавала російську літературу, сподобалась викладачці, і вона сказала: "Вот видите? Разве плохо знать два языка?" Мене таке формулювання насторожило інтуїтивно, але зрозуміти, чим, я не встигала, тому відповіла: "А 5 іще краще". Уночі проаналізувала: не раз я цю фразу чула, і щораз вона стосувалася тільки тих, хто настоював на вивченні української. Тим, хто розмовляв українською, "неплохо" було знати дві мови; тим, хто розмовляв російською, дві мови знати було необов'язково, досить "великого и могучего". Такий односторонній рух. І відповісти я мала б так: "Чудово. Ви знаєте російську, тож вивчіть іще й українську, і ми обидві знатимемо по дві мови".

Коли хтось має право "не", то це безумовний привілей: не платити за проїзд, не стояти в черзі, не скидати капелюха,.. не вчити державної мови. І мої знайомі, і дехто з політоглядачів всерйоз думали, що мовний закон – це передвиборчий піар і ніхто його не підписуватиме й не прийматиме. А я переконана була, що приймуть обов'язково, бо мета його дуже важлива: він законодавчо закріплює привілейованість російської мови в Україні, її панівне становище. Відчувати себе привілейованим вищим, вибраним – надто вже приємна річ, і відмовитись від такого дуже складно. Читаючи дискусії прихильників і противників українського в Україні, я спершу була вражена немислимою напругою ненависті "русскоязычных". Адже, якщо об'єктивно, то ненавидіти повинні б українці – за заборони, тюрми, приниження. Але тон публікацій українців – спокійний, інформативний, аргументований. Аот їх противники, википаючи люттю, переходять до образ, погроз, лайки. Чому ж тоді так багато ненависті, так неприродно, невідповідно багато ненависті? Бо насправді "русскоязычные" лютують не через теми розмов, а через те, що ми зазіхаємо на беззаперечність їх вищості. І очевидно, така, мовна, вищість тим значиміша для особистості, чим менше в неї інших підстав вважати себе вищою за когось. І тим більше буде люті, адже руйнується фундамент, на якому трималась самоповага. Два роки тому весною їхала від мами, в Гадячі зайшла в буфет. Буфетниця розмовляла з якоюсь жінкою; та відійшла, а буфетниця продовжила до мене: "Ведь правда? Какое она имеет право просить помочь сажать картошку, если я с ее сыном 6 лет как в разводе? Подумаешь, пару мешков она мне дает!" Я мусила підтримувати розмову, з автоматизму ввічливості російською. Буфетниця зраділа: "Вы русская? Так приятно услышать родной язык! Я сама из Томска, уже 24 года здесь, не хватает." – "Нет, я местная, здесь у меня мама." – "А я думала, вы русская. Местные если говорят, то у них такой акцент противный, грубый". – "Нет, я здешняя, здесь и в школу ходила". – "Так вы учились на русский, преподаватель?" – "Нет, просто пресса, телевидение – само собой выучишся". – "Я думала, вы русская. Так эти надоели!". – "Я же говорю, я отсюда". – "Хохлы все такие подлые, такие предатели!" Я не стерпіла, українською тихо кажу: "Чому ви про мене так? Ви мене зовсім не знаєте." – "Ну, что вы, я не про вас!" – "Як це не про мене; я вам тричі сказала, що я тутешня, що я теж хохли. Наклепувати на людину без підстав – негарно так, непорядно". З тим і пішла; а вслід мені летіла така люта лайка, що коли б слова були ножами, у мене в спині було б із три десятки ножових поранень. В автобусі думала: чому вона розлютилась так? Бо я посміла обуритись. Вона сприйняла мій тихий докір як бунт! А потім думаю: чого ж вона мучиться чверть віку серед "подлых предателей"? Та звідси три години автобусом і три години електричкою – і "Здраствуй, матушка-Россия!" "Щас!" Там вона ще невідомо, якою себе почуватиме, може, й однією з найнижчих, а тут вона, якою б не була, все одно у власних очах вища від "хохлов" належністю до "великого народа". Саме тому вона за ті ж чверть віку не навчилась говорити українською. Таке! Заговори "по-хохлацки" – станеш така, як усі, і пропаде відчуття вищості!

А чому Азаров не говорить українською? Він уже коли б не всі 20 років в Україні, і весь час на державних посадах. Я далека від думки про його інтелектуальну неспроможність. Отже… отже десь там стоїть психологічний блок, що не дає втратити відчуття власної вищості, перейшовши на мову "недораси".

Мені тут зауважували, що є серед росіян люди, які переходять на українську. Я дуже не люблю неправди, тому пишу тільки про те, що сама бачила, пережила, передумала. А серед моїх особистих знайомих мені стрілася досі всього одна людина, що виросла в російськомовній сім'ї, однак свідомо перейшла на українську і зараз працює в українській культурі. Але там у людини за спиною кілька поколінь інтелігенції державного рівня, а в самої гаряче серце й глибоке відчуття справедливості. А для інших – "неплохо знать" дві мови тільки нам.

У вузах, в офісах і зараз спрацьовує ще один "ніпель": "Да какая разница, каким языком говорить? Важно, какой ты человек!" І наче все так і є: ти війшов у колектив, колеги – приятелі, корпоративи, шашлики… І весь час ти говориш російською, думаєш: "Та й справді, яка різниця?" Але ж ти освічений, ти знаєш: критерій істини – практика. Перевір твердження практикою! Якось скажи: "Ми говорили російською рік – давайте тепер говорити українською, адже різниці немає!" Раджу уважно дивитися в очі співрозмовника: тебе здивує побачене. Але губи розтягнуться в посмішку, скажуть: "Я, конечно, по-украински все понимаю, и говорить могу, но… мне сложно… я думаю по-русски… так а ты можешь, если тебе удобней…" Ось тобі з першої хвилини уже різниця! І не в якійсь дрібниці, а в суті заявленої тези! Адже співрозмовник твій відмовляється говорити українською. Тебе переконував, що різниці немає, але для нього самого, виходить, різниця є! А тебе, як би це пом'якше…Як той казав: "Сделали, как котят"? А коли ти подумаєш: "Та хай, він нормальний, йому справді не з руки перекладати в голові кожне слово" – продовж експеримент, говори українською, але не менше ніж 1-2 тижні для накопичення результату. А я дам теоретичне передбачення: спершу ти помітиш переглядки за спиною, потім побачиш, що травити анекдоти стараються без тебе, потім тебе чомусь не запросять на традиційні п'ятничні посиденьки… Як, є різниця? "Важно, какой ты"? Але ж ти зоставсь, як і був, розумним, точним і дотепним, однак дружити з тобою тепер чомусь не квапляться! Значить, те, якою мовою ти говориш, для них важливіше, ніж те, який ти є! А ти повірив був, що різниці немає. Ну, як тобі в ізоляції? Як воно в резервації з табличкою "Они"? Принизливо? А я думаю, для мужчини ще принизливіше знати, що він, пристосувавшись, примазавшись, може знов війти своїм до тих, хто його зневажає українцем, а рідних зоставити за дротом!

http://gazeta.ua/blog/6197/yak-ukrajinciv-roblyat-rosijskomovnimi-sposobi-obrobki-sistemi-nipel