Із Гітлером ми не братались —
Народу гризла нас печаль!
Німоту кляту ми карали! —
За нас говорить слава й сталь!
Марко Боєслав (Михайло Дяченко),
поет УПА.
Хоча ми здобули незалежність ще у 1991 році , останнім часом нас намагаються примусити далі жити в полоні совєтсько - російських міфів. Оскільки в державі не відбулося люстрації, а владу захопили колишні комуністи, які стали капіталістами, історичні оцінки певних подій все ще залишаються на рівні тоталітарного радянського минулого. Одним із центральних «стовпів» цієї історичної міфології є офіційне трактування нинішньою псевдоелітою України дати 9 травня.
Жодним чином не ставлячи під сумнів заслуг українців, які не "воювали" в штрафбатах і загонах НКВД, а жертвували своїм здоров'ям і життям у боротьбі з одним із окупантів – німецьким Третім Рейхом, варто пам'ятати й інше.
Вдумайтеся, шановний читачі, ось у ці цифри, які наводять іноземні джерела: Україна під час другої світової війни втратила 8 мільйонів своїх громадян (5,5 мільйона цивільних і 2,5 мільйона військових). Це становить 19,1 процента всього її населення. Для порівняння: втрати Росії становлять від 3 до 4 мільйонів солдатів на фронтах, загальне число російських втрат було 5—6 мільйонів.
І, як не дивно, навіть Німеччина, яка розв'язала другу світову війну і зазнала нищівного розгрому, і та понесла втрати набагато менші порівняно з Україною: у цій війні загинуло 6,5 мільйона німців (9,1 процента від усього населення Німеччини, 4,5 млн. військових і 2 млн. цивільних).
Як бачимо, Україна порівняно (якщо такі порівняння можна робити!) понесла у минулій війні найстрашніші втрати. Так що ця Перемога дісталася їй дуже і дуже нелегко, надто дорогою ціною. І, здавалось би, зараз, коли Україна і інші країни світу відзначають 67 річницю перемоги над гітлеризмом, пора було б українському суспільству консолідуватися, щоб гідно вшанувати світлу пам'ять усіх наших земляків, віддати шану нашим дідам, батькам, сестрам, братам, які стали жертвами жорстокої боротьби двох людиноненависницьких систем — комуністичної та фашистської.
І що ж ми бачимо нині? Приймаються постанови, ухвали, якими зобов'язується вшановувати пам'ять наших земляків, які загинули, перебуваючи в рядах Червоної Армії і в радянських партизанських формуваннях, вшановувати тих воїнів, які гнали фашистських загарбників з української землі. Що ж, на мою думку, так і повинно бути. Адже ці люди свято виконували свій воїнський обов'язок, вони захищали нашу Батьківщину і у випадку потреби, не вагаючись, готові були віддати — і віддавали! — найдорогоцінніше — своє життя в боротьбі з фашизмом.
Але чомусь у цих документах якось, скажемо, нечітко, невиразно говориться про вшанування тих, хто громив гітлерівців не під червоними прапорами, а під українським національним ( зараз державним) синьо - жовтим, тих, хто мав на своїх головних уборах той же тризуб, який зараз прикрашає кашкети воїнів Армії Незалежної України.
Так, мова йде про вояків Української Повстанської Армії. Адже і вони внесли свій вагомий вклад у розгром фашистської Німеччини. Прекрасно розумію, що далеко не всі читачі сприймуть це твердження. Адже десятки років, а точніше більше ніж півстоліття у наші голови більшовицькі пропагандисти вбивали тезу, що вояки УПА не брали участі у боротьбі з фашистами. Згадаймо, що зовсім недавно писали компартійні автори про упівців як про "головорізів", "п'яниць", "українських бандитів".
А бере початок така характеристика справжніх борців за Незалежну Україну з того часу, коли через лінію фронту у Москву докотилися звістки про українських повстанців, про те, що вони воюють за Україну. Ці відомості передавали у "центр" радянські партизани та підпільники, які в Західній Україні починали свою діяльність, а точніше починали вступати у збройні сутички з першими загонами "Поліської Січі", які виникли на території Полісся, з першими загонами Української Повстанської Армії, які починали формуватися на Волині та Рівненщині ще на початку 1942 року.
Московське та й київське більшовицьке керівництво не сприймало високих цілей, за які боролися українські патріоти — вони ж боролися за Незалежну Україну, а, значить, за її відокремлення від СРСР. А це, зрозуміло, означало його розвал.
Також керівники УРСР періоду війни — тодішні голова Президії Верховної Ради УРСР М. Гречуха, голова Ради народних комісарів УРСР О. Корнієць, секретар ЦК КП(б)У М. Хрущов добре знали про боротьбу УПА проти гітлерівських загарбників, проте свідомо говорили людям неправду. Так, у листівках під назвою "До населення тимчасово окупованих районів України" (12.01.1944 р.) вони лукаво запитували: "Чи вбили (націоналісти ) хоч одного німця, чи пустили в укіс хоч один німецький ешелон?"
Цю брехню підхопили радянські партійні "ідеологи", "історики", вірніше, фальсифікатори історії, які дійшли вже були навіть до того, що силкувалися довести, що УПА створили ..... німці.
Навіть наш земляк - волинянин академік Дмитро Мануїльський, будучи на посту заступника голови Ради міністрів УРСР, у своїх промовах говорив про "українсько-німецьких націоналістів". Промовиста у цьому питанні його "праця", назва якої говорить сама про себе: "Українсько-німецькі націоналісти на службі у фашистської Німеччини" (1946 р.)
А "Радянська енциклопедія історії України" (т. 4, стор. 359) пішла ще далі, підкреслюючи, що "співробітництво з фашизмом показало всю глибину політичного і морального падіння українського буржуазного націоналізму, який, за висловом того ж Д. Мануїльського, "ніколи не був національним, бо він завжди обслуговував інтереси чужоземних, пануючих класів. Він ніколи не був самостійним, бо він ніколи не орієнтувався на сили власного народу, а на чужинців. Перемога радянського народу у Великій Вітчизняній війні, розгром фашизму завдали нищівного удару по маячних планах українського буржуазного націоналізму".
Ось такий категоричний висновок зробили вельмишановні «об'єктивні» радянські вчені .
У зв'язку, з цим давайте розберемося у питанні: воювали вояки УПА проти фашистів чи були на їх службі? І зробимо це на документальних фактах, які мають стосунок до нашої Волинської та Рівненської областей. А допоможуть нам у цьому архівні матеріали часів другої світової війни.
Одним із найвагоміших і незаперечних доказів боротьби бойової сили українських націоналістів ---- УПА проти німецько-фашистських військ стало виникнення на волинських теренах Колківської республіки.
Повстанський загін УПА командира «Олега» (Миколи Ковтунюка) вигнав із м. Колки і навколишніх сіл німців та поліцаїв. Інші повстанські відділи ОУН-УПА звільнили від фашистів та більшовицьких партизанів населені пункти Маневицького, Цуманського, Рожищенського, Ківецівського, Степанського районів Волинської області.
У глибокому німецькому тилу з березня до листопада 1943 року, майже на двох тисячах квадратних кілометрів, утворився острівець вільної Української самостійної держави, яка у вирі боротьби з німецькими та радянськими окупантами любовно була названа Колківською повстанською республікою.
Повстанці оголосили свою програму боротьби з "коричневою і червоною чумою". Колки стали не лише своєрідним адміністративним центром свого і п'яти сусідніх регіонів, а й місцем розташування політичного й військового проводів ОУН і УПА. Зокрема, делегувався штаб "Клима Савури" – командувача групою УПА-Північ.
У повстанській республіці активним та бурхливим було військове життя. У селі Старосілля розмістився великий політично-видавничий осередок, у якому працювали представники майже усієї України .Тут видавалися листівки і відозви до населення, матеріали для вишколів, матеріали для всього Північно-Західного Краю ОУН та для інших земель.
У Колках розташувалася військова школа кіннотників (кавалеристів), мабуть, єдина в УПА. Тут містився штаб групи УПА "Турів", командиром якої до липня 1943-го був "Олег", а потім "Рудий". Штабом групи командував майор "Клим".
У містечку часто перебував Роман Шухевич. За порадою Головнокомандуючого УПА, все доросле населення республіки було зобов'язане проходити різноманітні військові вишколи: суспільно-політичний, старшинський, підстаршинський, радистів, розвідувальний та ін.
Діяла військова лікарня і школа санітарів. У селі Рудня діяла старшинська школа, у Колках – школи артилеристів і мінерів, кінної розвідки і політосвіти. Цивільне правління здійснювали районна і сільські управи, які тримали тісний зв'язок із населенням. За час свого існування Колківська республіка провела велику роботу в інтересах населення. Було відкрито 6 кравецьких і швейних майстерень, що дало змогу забезпечувати населення взуттям, білизною, одягом. Працювали хлібопекарня, молочарня, готель. Були відкриті пункти переробки м'яса, місцеві спеціалісти відновили роботу електростанції, почали працювати школи, лікарні, клуб, у якому проходили мітинги, збори, концерти, читалися лекції. Важливе значення у житті селян мала земельна реформа, проведена керівництвом Колківської республіки .
Особлива увага у республіці приділялася навчанню та вихованню дітей та молоді. Влітку 1943 року командир військової округи УПА "Заграва" Іван Литвинчук ("Дубовий") видав наказ про обов'язкове навчання молоді у школах. Навчання у школі було обов'язковим.
У жовтні 1943 року суспільно-політичною реферантурою було проведено вчительську конференцію. Вісімдесят вчителів обговорювали питання методично-навчального характеру. Всім вчителям була видана нова книга "Українознавство", як методичний посібник для покращення виховної роботи.
Головне командування УПА приділяло особливу увагу організації методичної та санітарної служб, якою відав Український Червоний Хрест. Для надання першої медичної допомоги створювалися медичні пункти, а у віддалених лісових селах створювалися невеликі шпиталі на 5-10 ліжок, де лікували хворих селян і поранених повстанців. Скрізь створювалися аптечні пункти.
У селі Куликовичі був розгорнутий польовий госпіталь УПА. В Колках відкрито курси медичних сестер. У Колках діяла надрайонна Служба безпеки (СБ) і Революційний суд.
Усе це нам дає підстави зробити висновок про те, що Колківська повстанська республіка була спробою державотворення, існувала як досить організоване владне утворення із елементами державності.
Разом із тим, у самому місті та на всій території існував взірцевий повстанський та громадянський порядок. Скрізь панувала якась дивна довіра у людей, самодисципліна, намагання допомогти один одному, зробити добро. А з якою повагою і гордістю говорилося: "Наша республіка". Ця народом названа Колківська повстанська республіка стала виразом глибокої туги за власною державою, образом якої стали Колки і вся звільнена повстанська територія.
3-4 листопада 1943 року німецько-фашистськими військами із залученням регулярних фронтових частин, авіації, танків і артилерії своїх посіпак з польських загонів Армії Крайової та власівців з армії РОА(Російськая Освободітєльная Армія ) повстанців було вибито та вщент спалене містечко Колки. Розстріляні сотні мирних жителів.
Невдовзі фашистська окупація змінилася комуно-більшовицькою. І знову горе, знову розстріли українців, масові вивезення громадян в Сибір, тюрми, жорстокий терор.



Про збройну боротьбу УПА проти гітлерівських окупантів також свідчить бій 44 українських повстанців селі Новий Загорів Локачинського району на Волині .
У вересні 1943 року чота(підрозділ) УПА під командуванням повстанця Андрія Марценюка на псевдо «Береза» прийняла нерівний бій з німецькими підрозділами біля Загорівського монастиря що в селі Новий Загорів .
Повстанці розташувались довкола монастиря і вирішили давати бій німцям . Це були бійці з досвідом ---- зайняли кругову оборону , облаштували два кулеметні гнізда .Тим часом німецьке командування проти 44 повстанців кинуло роту німецької жандармерії , роту донських (!) казачків і роту поліції із фольксдойчів ---- всього близько 400 осіб . Під час першої атаки під шквальним кулеметним вогнем повстанців ці німецькі підрозділи втратили 40 своїх бійців .
Позиційний бій тривав цілу ніч . На світанку 9 вересня німці отримали підмогу і пішли в атаку . Повстанці відступили з шанців до монастиря , щоб тримати оборону в його стінах . Там вони протистояли вже понад 700 німецьким бійцям , які були озброєні мінометами та легкими гарматами . Надвечір на підмогу німцям прибуло ще кілька танків та 3 літаки , які почали з повітря бомбардувати монастир . Повстанці сховались до підвалів храму і звідти відбили ще один нічний штурм .
Весь день 10 вересня німецькі підрозділи штурмували монастир . Із 44 повстанців живими залишились всього 15 . В ніч на 12 вересня вцілілі повстанці розділились на групи і вирвались із оточення .
Вранці 12 вересня німці увійшли до монастиря . В цьому бою загинуло 29 молодих українських повстанців –партизан, втрати німців становили близько 500 чоловік вбитими та понад 700 пораненими .
Ввечері після відходу німців місцеві селяни поховали тіла 29 загиблих героїв.
Крім цих беззаперечних фактів є ще документальні свідчення радянських партизанів про військові дії УПА проти німців . Українсько-німецьке протистояння підтверджує у власному щоденнику відомий радянський комісар Сумського партизанського з’єднання Семен Руднєв: « Националисты — наши враги, но они бьют немцев. Вот здесь и лавируй, и думай». Про бойові дії українських повстанців проти фашистського Вермахту повідомляв Штаб радянських партизанських загонів Житомирської області: «20 травня 1943 року націоналісти напали на німецький гарнізон с. Чудель, що в 20 км на Південний Схід від Сарн, у результаті було вбито 30 німців». Командир Рівненського партизанського з’єднання №1 Василь Бегма у своєму черговому звіті писав: «26 червня 1943р. в с. Хараїмівка Деражнянського району німці вели бій з націоналістами. Убито 4 німці й 19 націоналістів. При виїзді з Хараїмівки націоналісти влаштували засідку та вбили 7 німців».
А ось що з цього приводу пишеться в німецьких документах. У звіті СД (німецька військова розвідка) за 19 березня 1943 року йдеться: «У генеральному окрузі Волинь-Поділля (Волинська та Рівненська області) націоналістично-українська … банда розвиває власну активність. Численні напади на територію східніше від шосе Рівне — Луцьк проводять переважно члени цієї банди». В липні 1943 року занепокоєність ситуацією з УПА висловив керівник генерального округу Волинь — Поділля Шене в записці на ім’я А.Розенберга: «На Волині немає жодної області не зараженої націоналістичними бандами. Особливо в західних областях — Любомль, Володимир-Волинський, Горохів, Дубно, Крем’янець — діяльність банд прийняла такі форми, що вже декілька тижнів можна говорити про збройне повстання».
Шеф СД в Галичині телеграфував 22 квітня 1944 року керівникові СС Г.Мюллеру: «УПА виступає в регіоні як переконлива дестабілізуюча сила, вона має намір посилити цю діяльність надалі й намагається захопити всю українську молодь так званою «лісовою ідеєю»… Окремі групи, особливо в південній частині регіону, не бояться навіть нападати на підрозділи німецького». У свою чергу, керівник охоронної поліції і СД в Тернополі у звіті за 22 травня 1944 року писав: «10 травня 1944 р. УПА знищила обоз жандармського посту Бучача, коли він перебував у Річиці, округ Дрогобуж».
Ось часопис Української Народно-Революційної Армії під командуванням отамана Тараса Боровця-Бульби "За оборону України" від 10 серпня 1943 року . Тут привертають до себе увагу ось ці рядки: "Бий гада! Ідуть німецькі вантажні машини. Перша, друга, третя, четверта. Наша чота (підрозділ УПА) лежить на теплій нагрітій липневим сонцем землі. Машини рівняються з нами, падає гостра команда хорунжого Кречета: "Вогонь!". Рвуться міни. Падає кілька сальв і кулеметних серій. Дві машини горять, одна лежить розбита. Обеззброюємо ранених, забираємо у забитих зброю. Завдання виконане. Німців ударили ще раз по транспорту. Хлопці здобули новенькі маузери і машинні пістолі. ".
А ось ще одна газета — "За самостійну Україну — бойовий орган ОУН. 24.10.1943 р.: "Починаючи з березня 1943 р. села розправились з сотнями ляндвіртів, зондерфюрерів та інших п'явок народу.
Фашисти у відповідь посилили репресії: спалили 11 сіл лише в одному Деражненському районі, багато інших сіл."
З повстанських боїв.
Біля Копитова (Корецький район) в чотирьохгодинному бою з німецькими жандармами повстанці здобули 60 крісів(рушниць), кілька кулеметів, амуніцію та вояцький виряд (одяг). 25 німців убито, 14 попало в полон, багато ранено.
На соші (дорозі) Рівне - Клевань один рій (підрозділ УПА) повстанців розбив 2 німецьких авта, що їхали на грабіжницьку акцію. Тут згинуло 38 гітлерівців.
У бою з німецькими гестапівцями, що приїхали грабити Білівські хутори на Клеванщині повстанці розбили бандитів, здобувши 2 скоростріли МГ ( німецькі автомати), 1 МП (німецький кулемет) , скрині амуніції(військовий одяг та взуття).
У листопаді ц. р. відділи УПА зайняли районове місто Мізоч на Острожчині й тримали його цілу добу. Знищено багато німців. Здобуто 150 крісів, У бою героїчно бився по боці українських повстанців відділ азербайджанців".
А ось рядки з доволі таки об'ємної листівки, виданої у жовтні 1943 року Головним командуванням Української Повстанської Армії:
"...Кремлівські імперіалісти такі самі вороги народу, як і берлінські. НКВД — не краще гестапо.
Ні, ми не забули ще голоду в 1933 році, ні Біломорського каналу, ні масових репресій в 1937 році.
Бачачи загрозу свому життю кремлівські "вожді" кличуть вас сьогодні захищати їх перед німцями. А хто ж, спитайте їх, у 1939 році заключив розбійницьку спілку з тими ж самими німцями? Хто ділився з ними Польщею і Балтійськими державами? Хто забезпечив німецьку армію хлібом і пальним матеріалом? Смерть Гітлерові й Сталінові! Геть берлінським і московським імперіям! Геть гітлерівську "нову Європу" і більшовицький СРСР!" "З хроніки подій на українських землях" (рік 1943, збірка No 1)
Отже, як бачимо, громили таки вояки УПА фашистів, вели з ними бої, не були вони на службі в окупантів, як твердили, та й твердять до цього часу деякі закомплексовані більшовицькою пропагандою люди.
У багатьох селах та містах області сплять вічним сном герої УПА, які загинули в боях з гітлерівцями за вільну Україну. На їх могилах нарешті споруджено та освячено пам'ятники - хрести.
А скільки їх, переважно юнаків та дівчат, у цих боях були пораненими, контуженими! Скількох колишніх вояків УПА, які перенесли роки боротьби з фашистами, потім було заслано енкаведистами в концтабори Сибіру, Казахстану, Далекого Сходу, закатовано в тюрмах? Тим часом вони, патріоти, боролися за розгром фашизму, а, отже, за Перемогу, 67-річчя якої відзначається нині.
І звідси висновок: вшановуючи гідну пам'ять тих наших людей, хто громив фашистів у рядах Червоної Армії та в радянських партизанських формуваннях, ми повинні на такому ж рівні вшановувати і тих, хто боровся за Перемогу в інших формуваннях, насамперед у формуваннях Української Повстанської Армії.
У той час, як у день завершення бойових дій на Європейському континенті було б доцільно пом'янути всіх жертв війни, апологети радянського міфу пропонують тріумф на кістках десятків мільйонів загиблих. Які загинули, в першу чергу, саме завдяки двом злочинним тоталітарним режимам – сталінському і гітлерівському.
Слава Україні --- Героям слава!