Пише про просту бабусю, яка живе в лісі. Без ідеалізації та "богоносців".

Ганна Шостік, 73 роки. Народилася в селі Вершаці Чигиринського району Черкаської області. За освітою – кіномеханік. Батько загинув на війні.

Вийшла заміж за кіномеханіка Івана із села Стецівка. Чоловік помер наприкінці 1990-х від цукрового діабету.

Останні 20 років живе сама на хуторі Гненний, решта жителів якого померли.

До найближчого села – Вершаці – 7 кілометрів, до магазину – 9.

У будинку Ганни Антонівни 15 років немає світла. Хутір заріс лісом.

Cини: Володимир живе в Чигирині, Григорій – у селі Цвітна на Кіровоградщині. Донька Галина 2009-го померла від раку.

Жити посеред лісу – зовсім не страшно. Як треба куди подзвонити – вилажу на пеньок і дзвоню з мобільного. Телефон у мене вже два роки. Освоїла його за місяць. Даю хлопцям із лісництва на зарядку, бо в мене світла нема.

Переселилися сюди, як чоловіка призначили лісником. Тоді ще на хуторі жили люди, школа була, дорогу гарну зробили. Зараз повмирали всі. Як у тому прислів’ї: побудував хату, льох і сам здох.

Чоловік усе життя кіномеханіком був. Не думав ніколи, що останні дні в лісі доживатиме. Сам на старості подався в лісники й мене погукав. Добрий лісник був, душею переживав. Тепер таких совісних немає.

Хати позаростали. Тут були в людей льохи, криниці понад 20 метрів глибиною. Звалитися можна, й ніхто не знайде.

Щороку збираюся переїхати в материну хату у Вершацях. Та все відкладаю, бо тут ще купа роботи.

Як захворію несерйозно – лікуюся самогоном. Сама не варю, бо цукор дорогий. Купую в селі. Пити сильно не п’ю, тільки для оздоровлення. Самогонку заправляю травами. ­Настоянкою коліно розтираю, бо болить. Пособляє враз.

Два роки тому катаракту в Черкасах лікувала. Син возив. Мені в тому шумі жити не можна. Всі кудись біжать, машини навіть уночі гасають. Ніхто на людей уваги не звертає. Проходять повз тебе, ніби повз стовп.

У магазин я не ходжу, бо 9 кілометрів уже не подужаю – ноги болять. Прошу грибників чи проїжджу машину підвезти. Стараюся накупити всього побільше – крупи, солі, цукру. Беру мішками. Замовляю таксі та їду назад.

Маю три паї в колгоспі у Вершацях. Мелю зерно на млині, потім винаймаю вантажівку й везу додому. Вистачає на цілу зиму хліб пекти.

Зараз тримаю дві свині, потім найму колія, закатаю все в банки. Хватає на два роки. Тоді знову заведу.

Воду беру з колодязя. Добра вода, несолона. Маю шість собак, 12 котів, двох цапів і чотири кози. Як заведеться більше 15 котів – рубаю сокирою, наче курей. Бо не можна кроку ступить, під ноги кидаються. Зарубаних закопую на городі.

Ще маю пасіку – 20 вуликів. Мед сама качаю й продаю. Якось приїздив голова Чигиринської райадміністрації ­Петро Литвин і купив бідонами на 1,5 тисячі гривень. Мій мед цінують, бо чистий.

Усі мої тварини живуть мирно, тільки старий цап сильно б’є молодого.

Коза Манюня любить, коли її обкурюють. Можна сказати, як наркоман. Мужики сюди заходять не часто. Як хтось сяде й запалить, підходить і нюхає. Аж морду витягує. Накуриться й починає реготати по­-козиному.

Від лисиць спасу немає: тільки відвернулася, як уже із­за дерева виглядає. Раніше індиків на волю випускала, але лиси навіть на дорослого нападають. Атакують удвох, хапають за крила, валять і горло гризуть. Тоді беру рушницю й стріляю. Вона в мене по закону оформлена. Як чоловік умер, у міліції переписала на себе. Хлопці пожаліли бабу, бо мені в джунглях жить.

Лисів стріляю не часто, в основному, кобців б’ю. Бо прилетить, ухопить курку чи індика, і все. Ото вийду на город, гепну пару разів – і вони відлітають.

Після лисиць на другому місці за шкідливістю – ­гадюки. Цього року їх розвелося до гибелі. ­Недавно ­взялася яблука сушити – дивлюся, лізе одна. В мене в колесі вода стоїть. Вона полізла, скупалася й на сонечку ­вляглася. Я взяла вила й натроє її розрубала. Була в мене коза – гадюка за морду її вкусила. Та почорніла вся і здохла, зсередини згоріла.

Раніше тут баба Мотя жила – ото вже вміла отруту відсмоктувать. Припаде ротом, учепиться й висмокче все.

Усю роботу стараюся завидна зробити. Світла 15 років ­немає – наркомани зрізали дроти. А зараз уже й стовпи хтось повикорчовував. Нащо воно в лісі, те світло?

Як вибори – я голосувати не ходжу. До мене в ліс машиною зі скринькою приїжджають. Коли голосую, вони виходять із хати – наче стидаються. На останніх виборах була за двох Литвинів. За Петра, що в Чигирині головою адміністрації був, і за того, що у Верховній Раді. Може, він ­родич нашому? Той дуже хороша людина. В мене вся хата портретами політиків обвішана, немає тільки Кравчука.

Голосувала за Януковича, а не за Юльку. То ж таки мужик, а то – баба. На хазяйстві повинен мужик буть – мені в глушині за то розказувати не треба. Юлька довела Україну до дефолту. Що таке дефолт? Ну, це кінець усьому, голодовка.

Маю пенсії 832 гривні. У день получки прошу хлопців із лісництва мене на пошту завезти. Як приїду в село, а пенсії ще нема – то вже трагедія, бо другий раз треба машину наймати.

Весною і літом погано. Роботи повно, а здоров’я вже не те. Найкраще зимою – люблю дивитися, як снігу багато за вік­ном насипле. Дорожки до хліва прогорну й сиджу в хаті. Дров у лісі хватає – топити є чим.

Взято звідси :)

P.S. варто читати журнал "Країна". Коштує недорого, і стільки справжнього там можна почитати :)

Джерело: Волиньpost