Увазі пропонується матеріал із проекту " Жива історія ".

Стаття звідси .

“Поховайте та вставайте, кайдани порвіте” – так звучать рядки з знаменитого “Заповіту” Т.Г. Шевченка. Саме на честь цього вірша і названа вулиця в центральній частині Луцька, яка має дві перпендикулярні гілки. Одна з них, що з'єднує вулиці Шевченка та Богдана Хмельницького, була сформована з старої дороги під колишнім єврейським кладовищем. Нині тут вирує жвавий автомобільний рух. Старого цвинтаря, де була велика кількість мармурових пам'ятників вже давно немає. Німці, під час війни, вивезли всі надгробні плити у невідомому напрямку, залишивши тут лише буйне різнотрав'я…

Сучасна дорога розміщена значно вище, ніж була давня, оскільки перед будівництвом Дитячо-юнацької спортивної школи пагорб кладовища розрівняли бульдозерами - тоді й виринули з “того світу” кістки навічно спочилих євреїв. Вздовж насипу, яким зараз пролягає дорога, лежав цілий ряд черепів. Кості, які були зверху, тоді позбирали, а решта людських останків зі всього кладовища опинилася під асфальтом. До речі, перед спорудою спортивної школи була інша будівля, споруджена всього за місяць. Збудували її, щоб розмістити селян та колгоспників - учасників Першої сільськогосподарської виставки в Луцьку, що відбувалася на лузі біля Стиру. Будинок складався переважно з вікон. Лучани назвали його “Профатиловський дом” - на честь Першого Секретаря міського комітету КП(б)У Профатилова Іллі Івановича.

Сходами потрапляємо на перпендикулярний відрізок вулиці, де в 19 столітті вже було дві садиби. Сходи ці влаштували, коли при підготовці будівництва спортивної школи нагорнули насип, про який вже згадувалося. До того рівень землі на обох частинах вулиці був однаковим. У радянський час вулицю назвали Піонерською, а до 1939 року вона мала ім’я Миколи Рея.

Довідка: Микола Рей (1505-1569). Польський письменник і культурний діяч, перекладач античних творів та противник католицької церкви. Одна з найпомітніших постатей епохи Відродження в Польщі. Він писав живою розмовною мовою, зробивши значний внесок в розвиток польської літератури. Ось один із його творів:

Не той шляхетний, хто гербів собі навісив,
А сам насправді є прислужник бісів.
Не той шляхетний, хто пишається дідами,
А має на сумлінні чорні плями.
Шляхетність мов кришталь, що промениться ясно,
Мов скло прозоре, що блищить прекрасно,
І скарб, і гроші, і всі титули минуться,
А слава й честь навіки зостаються...
переклад В. Коптілова

На вул. Заповітній одразу привертає увагу будинок з колонами - це колишня садиба пана Розаліні. У ньому і досі проживає Євгенія Гуменюк 1923 року народження - вона розповіла і про садибу, і про історію вулиці.

Будинок був збудований у 1864 році. Він має два поверхи та підвал. На обох поверхах - по чотири просторі кімнати з великими вікнами. В кожній була грубка. Найкраща - у вітальні господаря, кутова з білого кахелю, що служить і зараз. В покоях дому стояли масивні дерев'яні меблі. Кожен поверх мав окрему кухню та господарську кімнату.


Фасад будинку повернений у двір - через єврейське кладовище, від якого при проектуванні “відвернули” будинок. З першого поверху є вихід на веранду з колонами. Над нею розташована відкрита тераса. Головний вхід в будинок був зі сторони колишнього кладовища, там же - сходи на другий поверх та у підвал. До речі, другий поверх Розаліні здавав в оренду німцю, власнику котрогось із магазинів на Ягелонській. Перед будинком був невеликий сад, що займав територію від садиби до сучасної вулиці Чайковського. Сад прикрашали кущі бузку та жасмину, там росли туї та розташовувалися клумби. На веранді, що виходила в сад, часто збиралися гості.

В підвальній частині садиби жила прислуга - сім'я Вдовичуків з чотирма дочками та сином. Саме від них і дізналася пані Євгенія про колишнього її власника. Пан Розаліні мав ще будинок і на розі сучасних вулиць Лесі Українки і Кривого валу: на першому поверсі там було кафе, на другому - більярдна. В 1939 Розаліні виїхав із двома дорослими незаміжніми дочками до Польщі. Його кафе при бомбардуванні Луцька було зруйноване. Садиба залишилася без господаря. За радянської влади її поділили на чотири квартири. В одній з них жила дружина КДБшника, який загинув. Її помешкання КДБ зробило “явочною” та використовувало для таємних зустрічей, переважно вночі.

Наразі будинок, який, безперечно, має архітектурну цінність, потребує ремонту. Пані Євгенія розповідала, що в 2007 році міська влада взялася його ремонтувати - обіцяли впорядкувати три стіни, проте відремонтували лише одну...

На розі вулиць Заповітної та Чайковського розташований найвищий будинок кварталу побудований, імовірно, в 20-30 роках. З фасадної сторони він мав два поверхи. З тильної, де розташовувалися відкриті кутові лоджії, є ще цокольний поверх, наявність якого зумовлена різким перепадом рельєфу вулиці. Не так давно на цьому будинку з'явився ще один поверх, а лоджії перебудували.

За цим старим будинком - за адресою Чайковського, 2а, сховався ще один його цегляний ровесник. Існує версія, що саме тут був єврейський ковбасний цех. Ще до початку 50-х, навколо було болото і ріс лише очерет. Пізніше, на місці багновиці, на підвищенні з'явилася сучасна садиба під №7. Потім, ліворуч та праворуч від неї, виросло ще декілька.

Поблизу 5-го будинку в часи Великої Вітчизняної війни була могила, на якій стояла гарно зроблена тумба з зіркою, пофарбована в яскраво червоний колір, котра пізніше кудись зникла. Коли Заповітну вкрили асфальтом, то поховання опинилося під ним. Праворуч від сходів - порожня земельна ділянка. Майже до кінця війни на ній стояв невеликий двоповерховий будинок. У 1944-му, коли німці вже були під Ковелем, їх літаки все ж продовжували бомбардувати Луцьк. Для захисту міста зі сторони мосту Бена на єврейському кладовищі було розміщено дві зенітки, залишки яких ще довго залишалися на ньому. Бомба, спрямована на них, влучила в будинок, що був розташований поруч, пробила дах, та, вдарившись у міжповерхове перекриття, вибухнула й рознесла будівлю вщент. Залишився тільки підвал. Садиба Розаліні була пошкоджена осколками.

Дерев'яний будиночок, що стояв поруч, - там, де зараз будинок № 4, - також був зруйнований. На його місці держслужбовець Жучаєв абияк спорудив двоповерховий дім, напнув дах та продав двом власникам. Наступний на вулиці одноповерховий із сутереном будинок номер 6 теж постраждав від бомби. Власники спершу не могли його продати – через ввігнуту осколком стіну. Зрештою, її замаскували. Наступна садиба належала двом єврейським сім'ям. А крайній будинок побудувала лікар Рогальська.

Кожна вулиця в місті, кожен будинок мають свою історію. Варто лише уважніше придивитися - і вона оживає. На жаль, дедалі менше стає лучан, котрі знають її не з книжок. Вони відходять - і з ними зникають камінці історичної мозаїки. Отож, потрібно поспішити їх зібрати.

Матеріал створено в рамках Проекту «Жива історія».

Фото автора.