Мені виповнилося 43, коли я вернувся після війни й оселився в Луцьку. Я наймав квартиру в не дуже віддаленому від центра місці, платячи за неї мізерні копійки. Власне, будинок був старий з тріснутими стінами, дах не дуже вселяв надію, а вікна були в такому стані, що взимку я використовував підвіконня замість холодильника - холодно, але дешево. У скорому часі я познайомився із одним ні молодим ні старим подружжям. Обоє давно вийшли з такого віку, коли можна дозволити собі мрії, а криза середнього віку ще не настала, та вже підійшла упритул, погрожуючи близькістю своєї постаті. Він працював ув архітектурно-проектному бюро, вона ж була тимчасово безробітною і виходжувала їхнього сина. В той час я навідувався до них часто. Це були одні з небагатьох людей, яких я знав, з ким мав справу і з ким хотів мати справу. Зрештою, я також вийшов з того віку, коли мені ще цікаве спільне відвідування клубів, ресторанів та спільні поїздки на озеро чи гриби. Та й з людьми навколо мене мало що пов’язувало. Тоді я ще не міг звикнути до факту, що війна багато чого забрала з собою на той світ, а всі вони – пластмасові люди, які уже встигли на місце старих речей поставити нові.

Я намагався ходити пішки, а на вихідних майже постійно вештався містом. За досить короткий час я встиг полюбити кілька місць та виробив звичні маршрути. Звісно, місто мало повоєнні амбіції, тому швидко розбудовувалося, тож часами мої маршрути змінювалися, оскільки на їхньому шляху виростали нові будівлі, зникали доріжки, або нагромаджувалося сміття.

Того дня звичне прийшов до них на вечерю. Залишаючи в коридорі свої брудні від погано залатаної у дворі ями туфлі, я зачинив за собою двері. Квартира мала незручне планування, але заставлена новими речами, які, швидше, скидалися на іграшки, аніж на предмети побуту дорослих людей. Залишаючи капелюх на воєнного часу вішалці, я не був здивований її присутністю тут, де з кожного куточка віяло настроєм пофарбованого забору – всередині давно зіржавів, але покритий яскравою фарбою, дає ілюзію оновлення.

Ми сиділи певний час, споживаючи доволі смачні страви господині під звуки телеящика, на якому крутили якийсь дурнуватий серіал недалекого зарубіжжя. У мене ж телевізора не було, тому я не був у курсі справи, але доволі швидко те все нам набридло і ми його просто вимкнули. На вікнах край телевізора, лише тихо дихала тюль від легких подувів протягу.

-Рон, – почав я, – ти бачив реставрацію Братської церкви на Братському Мості?
-Ех, звісно ж, бачив, тільки ти не спіши сильно робити висновки.
-Чого? Мені завжди приємно дивитися, коли таким старим речам наче вдихають нове життя, нехай навіть і таким бездарним чином.
-Життя, кажеш…
-Давайте я піду чай поставлю? – втрутилася його дружина, а потім звернулася до мене. – Тобі як завжди, без цукру?
-Так.
-Я мушу тебе розчарувати. Якщо раніше церква мала хоч якесь архітектурне життя, то тепер воно просто вимерло.

Я уважно подивився на нього.

-Бачиш, у нас з усім так. Ти ж сам підсумував так минулого разу, після своїх спостережень післявоєнного життя. Пам’ятаєш, що ти сказав? – з певною нервовістю проголосив Рон.
-Звісно, можна було здогадуватися.

Рон ляснув себе по лобі.

-Як можна було таке допустити, чому ніхто не подивися, не втрутився?.. Я тобі зараз сам покажу. …Читай оце. – Він дав мені в руки якусь книжку словникового типу.

“Реставрація – сукупність рятувальних, відновлювальних і консерваційних робіт щодо творів мистецтва з метою збереження їх для майбутнього. Основні принципи реставрації: максимальна близькість до первісного вигляду; максимальна недоторканість; збереження мистецького задуму автора.”

-Бачиш тепер! – дещо схвильовано відказав Рон. – Принцип недоторканості заповідає не застосовувати різних недоречних матеріалів. Це означає, що в чай не варто класти ложку солі замість ложки цукру, керуючись лише тим, що сіль така ж біла, як цукор. Не прибудовувати нічого сучасного! Подивися, в якому стані тепер опинилася Братська церква. Мало того, що під час війни у п’ятдесятих добудували якусь дику коробку, так тепер аж таке!.. Після війни з’явилася можливість відновити церкву. Але тепер ми бачимо її повне знищення!
-Ну, власне, так. Мабуть, ті, хто займався нищівною реставрацією, впарив собі в голову, що чим яскравіший і модерніший колір матимуть стіни, тим краще. Але ж тут зворотний принцип: чим гарніші кольори, тим тьмянішою стає церква. Що це? Звичайний непрофесіоналізм чи злочинна недбалість?..
-Це ще мало сказано про колір. – Рон сьорбнув уже поданого нам чаю і заклопотано відставив кружку вбік. – Це ще мало сказано. Подивися на купол.
-Золотий…
-Так! Але скажи, відколи це в нас стали куполи бути золотими? Братська церква ніколи не мала такого куполу. Більше того, Волинська храмова архітектура не знає такого прийому. Це не властиво нашій культурі. Це чужорідне, бусурманське. То питається, якого дідька воно робить на даху Братської церкви?..
-Ну, наскільки я знаю, часто храми покривали міддю, або іншим матеріалом. – питально відказав я.
-На старих гравюрах і акварелях Братська церква має синій дах із зірочками на ньому. Зауваж, що тоді церква була в стані руїни. Тобто навіть у той час з нею не зробили, як тепер... У своїй роботі я частенько маю справу з таким нищенням пам’ятки. Так от, скажу тобі, що за тими попами ніхто не дивиться, вони роблять, що хочуть, і своїм непрофесіоналізмом знищують історію. …Ха, а подивися на вікно! Це верх зневаги до споруди, яка тобі не належить. Пластикове вікно!!!
-Жах!..
-Братчики напевно в могилі перевернулися. Повна нівеляція, повний абсурд!

Рон встав з-за столу і пішов до іншої кімнати. Його дружина принесла нам власної випічки пиріжки та інші солодощі, і я подумав, як же ж добре вміти щось робити і робити це якісно!.. За якусь хвилину Рон вернувся зі знімками у руках.
-Подивися на ці фото, – сказав він.

-Ну на що тепер це схоже? Тепер пам’ятка національного значення виглядає як звичайний магазин у віддалених районах Луцька. Яскравий зелений колір вказує на претензію якості, якої всередині нема, а пластикове біле вікно прямо говорить про дешевизну будови. Це характеристика нашого часу… Братської церкви більше не існує. Вона викреслена із культурної спадщини…
-На жаль. – Я не на жарт стурбувався. – А що ж віряни?
-Не знаю. мабуть, задоволені. Українці – це зазвичай неосвічений набрід, який: а) нічого не хоче, б) нічого не знає, і що найголовніше, в) нічого не може. Мабуть, задоволені… Нічого не чути, ніхто не кричить, все ж добре…
-Але ж чекай. Церква знаходиться у заповіднику, а не десь у лісі. Це означає, що вона в усіх на виду. Хтось має бути такий, який слідкує за такими речами. Як він таке допустив? У заповіднику працюють спеціалісти. Як так вони дозволили знищувати Братську церкву? Це ж авторитет заповідника, авторитет Луцька, авторитет самої волинської культури…
-На жаль, ці речі більше не в повазі. Колись у двадцятих роках рятували замок від завалу. Перш ніж щось там робити, розглядалися різні проекти, збиралися дискусії, а різні державні відомства ще боролися за те, кому буде офіційно належати замок. Розумієш, це було престижно і поважно опікуватися пам’яткою. І скажи, що сталося з нами за ці довгі десятиліття? Після цієї довготривалої війни усе змінилося. Ми більше не зберігаємо пам’ятки, ми женемося за кольоровими ілюзіями і все, що є справжнє, отримує обгортку нових антицінностей, які стирають з обличчя наше минуле… – Рон опустив обличчя в долоню так, що здавалося, наче він плаче. Він просто перебував у смутку; його це все тривожило як нікого. І я його розумів. Я сам бачив ті антицінності на кожному кроці. В Луцьку я відносно недавно, одразу по війні, але вже досхочу відчув, як будуються нові “обгортки” і як зникають сходжені стежки… Рон підняв засмучені очі. – Я втомився.

Він устав і підійшов до книжкових полиць, почавши нишпорити якісь книжки.
-На, читай отут. Це Закон України про охорону культурної спадщини, розділ VIII, стаття 43.

“За незаконне проведення археологічних розвідок, розкопок, інших земляних чи підводних робіт на об’єкті археологічної спадщини, а також за умисне незаконне знищення, руйнування або пошкодження об’єктів культурної спадщини чи їх частин винні особи притягаються до кримінальної відповідальності відповідно до закону.”

-Хто за це відповідатиме?
-Всі разом. Ми всі разом із майбутнім поколінням понесемо відповідальність за це… Одного дня ми принесемо квіти на могилу останньої частинки нашої сутності, але буде вже пізно, і тоді усім воздасться сповна…

Ми ще деякий час сиділи, розмовляючи про будівництво та історію. Потім марність ситуації нам набридла і ми перейшли до шахів. Рон грав добре. Я ж уже давно втратив свою кваліфікацію і не міг втямити елементарних прийомів, якими ще у школі розводив дурнів. Наші партії закінчувалися за хвилин п’ятнадцять. Дерев’яні лаковані фігури на трохи покоцаній дошці свідчили про активне використання приладдя в минулому, але залишки товстих шарів шухлядного пилу відгонили якимось меланхолійним занепадом. Двох партій за вечір, партій таких – більш ніж достатньо.

Вже було по дев’ятій годині, коли я вийшов від подружжя. Пробираючись у під’їзді крізь закурений гурт якихось людей з дивно напнутими на лоб шапками, я нарешті вийшов на вулицю і попрямував пішки додому. В голові крутилися різні думки. Що принесе нам ця доба нової руїни? Які будуть далекі наслідки? На що ми дивитимемося і чим захоплюватимемося тепер? Чи буде хтось далі боротися за старі цінності, чи може воно нам зовсім не треба, і ми спокійно облаштуємо колишні окопи духу на новенькі гламурні біотуалети? Відповідь дасть тільки час. Можливо, конструктивна енергія оновлення сильніша за традиції, але кожного разу проходячи повз такий цвинтар колишньої слави і величі, ми обов’язково жертвуємо вінок – цей дурний самообман шани тому, хто від нас її так і не отримав…