Специфіка роботи журналістів дуже схожа на працю медиків чи правоохоронців. Якби я не вирішила піти в журналістику – мене б забрала одна з цих професій. У схожості спеціальностей я переконалася, коли ближче познайомилася з тими, хто носить погони на плечах.

Звісно, різниця є. Адже медики і міліція працюють у чітко підконтрольній системі виконання наказів і дій згідно з інструкціями, на відміну від журналістів, які повинні бути від народження вакциновані від будь-яких утисків і обмежень.

Однак разом з тим ці професії покликані лікувати хронічні хвороби суспільства. Ми щодня бачимо хиби людини (і, на жаль, з часом стаємо до них більш збайдужілими), маємо колосальну відповідальність за те, що пишемо та робимо, і наша робота завжди як на долоні. А отже, нас піддають найбільшій критиці – як і ті, хто розуміється у медіа, так і ті, хто щодня просто користується послугами ЗМІ.

І не важливо, хто ці люди: анонімні коментатори в інтернеті, професійні медіакритики, сусіди, влада чи читачі. Ми мусимо реагувати на цю критику, ставити високу планку для себе, розвиватися, відповідати вимогам часу, бо інакше професія просто втратить свій сенс.

Згідно з листопадовим опитування Центру економічних і політичних досліджень Разумкова 57% громадян України не підтримують діяльності міліції. Вірять ЗМІ згідно з тим же ж джерелом більше половини українців. Однак для того, аби змінити ставлення до правоохоронців – треба міняти СИСТЕМУ і мати бажання це зробити. Аби змінити ставлення до ЗМІ – треба лише чесна і відверта розмова.

Я випускниця вузу, яка вже кілька років працює репортером. Я люблю свою професію і маю надію, що колись вона пишатиметься мною. Однак між тим, що викладають у виші, ґрунтуючись на працях кращих публіцистів, і тим, що я бачу зараз у редакціях, середовищі – є суттєва відмінність. Вона полягає не в тому, що мене погано вчать, а в тому, що регіональна журналістика повзе кроками черепахи, яка часто зупиняється на півдорозі, ховаючи голову в панцир.

У чому причини? На мою думку, у ліні, бездумному копіюванні центральних ЗМІ, невмінні молодих журналістів вчитися у старших колег і НАВПАКИ, та елементарній відсутності поваги до себе. Щодо останнього – ремарка: це ненормально, коли після прес-турів журналістам печінку міняти треба. Такого бути не повинно, це мають усвідомити як медійники, так і прес-служби. Ми всі колеги на роботі, а не друзі.

Я з величезною повагою ставлюся до представників ЗМІ, але не надто висока ерудиція, лінь, безпідставна гонитва за оперативністю і сенсаційністю, продажність, безпринципність, байдужість, пиятика – це лише короткий список того, що також притаманне сьогоднішній журналістиці і що не робить їй честі. Це те, за що журналістам перестають вірити, сприймати їх адекватно й поважати.

Не буду говорити про високі ідеали свободи слова і заборону будь-якої цензури, адже це буде меншою мірою смішно, зважаючи на мій вік і практику, та й, зрештою: кому це зараз потрібно? Це пустослів’я, яким так люблять оперувати чиновники під час вручень грамот напередодні 6 червня.

Будемо чесними. Ідеали можливі тоді, коли відсутнє втручання в редакційну політику власників, влади, суб’єктивних антипатій чи вподобань редактора, немає потурання бажанням лише масового читача. Але ідеалу немає, і я маю величезний сумнів, що його можна добитися найближчим часом.

В Україні відсутня школа журналістики. Вона просто ще не сформувалася. Є канали, газети, журнали – та практично немає імен. Інтернет все сплощує ще більше й чіткіше. Одні кліше, одні форми, структури – немає сенсу. Майже немає читача, який хоче побачити сенс. Обмаль журналістів, які хочуть мати власну думку.

У дечому це пов’язано з тим, що студенти журфаків, окрім деяких вишів, п’ять чи шість років опановують професію саме журналіста, а після отримання диплома стають маленькими спеціалістами у багатьох темах, а не ґрунтовними аналітиками в одній галузі. Хоча й, чого кривити душею, уявляють себе великим цабе зі ще більшою пихою.

Нині необхідна журналістика імен і поглядів, а не інформаційного флуду, який вже до кінця дня нікому не потрібен, опису фактів і відсутності аналізу причин. Пам’ятаю, що на першому курсі мене вчили в першу чергу писати об’єктивно. Але тепер я чудово знаю (і знаю, що це відомо моїм колегами), що в будь-якій темі, навіть даючи слово протилежним думкам – інформацію легко втовкмачити в голову читачу чи глядачу так, як це потрібно автору.

Насамкінець, смішно спостерігати за повідомленнями колег, які кричать про тиск і продажність, не маючи за плечима жодного критичного матеріалу, спонукають до солідарності, яка зводиться до сумісних п’янок та сваряться в соцмережах, виплескуючи особисті образи через клавіші, а не тет-а-тет.