Росіяни вважають, що у них лише дві біди: дурні та дороги.

Українцям пощастило менше. Бо до тих самих дурнів та доріг додалися ще й росіяни. Пардон, одразу виправлюся, не росіяни, а кацапи.

Кожен освідчений українець приблизно знає різницю між одним і другим, то ж поясню спеціально для кацапів.

Росіяни (маю на увазі лише тих, котрі проживають на території України) цінують країну, яка стала їх домівкою, люблять мову, культуру та історію.

Ну, якщо й не люблять, то принаймі, поважають. Ну, можливо не так вже й поважають, але їм вистачає мудрості та виховання ставитися терпимо.

ацапи ж не просто нехтують українською історією, мовою та культурою, а демонстративно заперечують існування цих національних ознак. Вони наполегливо підкреслюють спільність нашого з ними походження, стверджують, що у нас одна історія і одна національність: «Мы же все русские». Та й таке поняття як «слов’яни» для них означає одне – «русские».

Вони прийшли на нашу землю, отримали (під шумок розпаду Союзу) наше громадянство, роботу (багато з них, навіть державну службу), користуються нашими правами, і при тому нав’язують нам ще й свій устав, переважно армійський.

Вони обурюються, що в Луцьку лише одна російська школа, бо їх діти, ніби то, не знатимуть рідної мови, зокрема правил російського правопису (маячня, але це – цитата з розмови).

Їх страшенно обурює, що англійська мова обов’язкова і викладається тричі на тиждень, а російська лише факультативно.

Вони свідомо ускладнюють своїм дітям вступ до вишу, бо спробуйте швиденько, за кілька тижнів, вивчити українську термінологію хоча би з одного предмету.

Вони постійно скиглять, що ми принижуємо їх національну гідність, нехтуємо їх інтересами та правами. Словом, вони страждають…

Але чомусь, живучи в Україні 20, 30, а то й 40 років, перебуваючи в україномовному середовищі, вони не зволилися вивчити українську а ні на побутовому рівні, а ні на рівні робочої термінології.

Чомусь за таке немаленьке життя вони навіть не спробували полюбити цю землю і цей народ. Напевне правда, «Сколько волка не корми…» (до речі, російська приказка).

Так, вони були занадто зайняті, вони споживали, ненавиділи та страждали... за Рассею-матушку.

А я страждаю за них. Бо будучи росіянкою за походженням та правнучкою білого генерала, володіючи найросійськішим прізвищем, розмовляючи російською з дитинства, відчуваю себе українкою до мозку кісток, люблю українську мову нарівні з російською, і яка з них для мене рідніша – вже й не знаю.

Мені шкода їх, недолугих, за їх внутрішню самозатравленість та виражену ксенофобію, мені шкода їх дітей, котрі матимуть великі проблеми із національною самоідентифікацією.

Бо тільки ті люди, котрі пройшли через муки національного самовизначення можуть зрозуміти весь жах цих відчуттів та безвихідь ситуації. Тільки вони… і ще, напевно, сироти в момент усвідомлення свого сирітства.

З любов’ю та співчуттям до кацапських верств населення, Феліція Сорокіна.