25 березня на відео-чат "Волинських новин" завітав український письменник, режисер і актор Олександр Денисенко.

Денисенко приїхав у Луцьк, аби презентувати першу частину фантастичного роману Олександра Денисенка «Межник». Події цього роману розгортаються на вулицях Луцька і трапляються з його мешканцями.

Денисенко - головний режисер радіо «Культура», автор низки романів, повістей, оповідань та кіносценаріїв, п’єси-детективу про вбивство Т. Шевченка «Оксана»...

– Ви надовго приїхали до Луцька? Як часто ви буваєте у Луцьку?

– Я вдруге в Луцьку. На жаль. Приїжджаю лише з потреби. Перший раз був на кінофестивалі «Пограниччя» у 2005 році. Коли всі гуляли на цьому фестивалі, я ходив і дивився на цей замок.

І мене вразив Луцьк надзвичайно. Я побачив там таку дірку в асфальті неподалік від костелу Петра і Павла. Побачив, що там внизу – підземелля, ходи всілякі.

Я був на центральному ринку. Я обійшов весь цей Луцький замок. Я знайшов там мушлю сьогодні. А тоді це був вересень, і там повзали равлики, про що я написав у книжці «Межник» про Луцьк.

Я був всього-навсього три дні, тому що мусив назад повертатися. В мене в Києві була робота. Мене відпустили на три дні. Але мені цього вистачило. Тому що я побачив якесь поєднання фантастичного, містичного, неймовірного.

Сьогодні я дивився на замок Любарта. Поряд з самим валом японська собака хачіко бігає. Звідки вона там взялася? Це дуже рідкісний пес. До речі, «Хачіко» є такий фільм: японський і голлівудський. Це неймовірна штука.

Там я нору побачив. Побачив фантастичний поліетиленовий мішок, який надувався на вітрі, бо був причеплений до куща. Я здалека не зрозумів що це таке. Думав, що це ворон з мого роману.

І взагалі оце все поряд: оці жінки, які торгують, тут же видно з брами видно центральний ринок, можна сфотографувати Любартів замок. Якісь такі поєднання непоєднуваного дають можливість створити образи містичні, фантастичні, неймовірні.

Місто має свої пропорції, якусь гармонію таку іграшково-нереальну. І це не зовсім архітектура польська оці старі будинки, це якась така своєрідна дуже волинська архітектура. Мене це надзвичайно вразило.

Я потім був в підземеллі Петра і Павла і бачив ці виходи – якісь льохи там з-під цього, де поховані люди. Я власне використав історію про Магдалену Тализіну – привид баронеси, котру вбив замолоду її чоловік, перший російський комендант луцької фортеці.

І я побачив, що те, що я за три дні зміг в себе всотати, воно в мені якось переросло. І не помилився. Я сюди приїхав, дивлюся – практично так, як треба написав.

– Знаю, що ваш новий фантастичний роман «Межник» має стосунок до Луцька. Розкажіть про свій зв'язок з нашим містом.

– В мене зв'язок якийсь небесний швидше, ніж конкретний, тому що я мандрую у фантазіях своїх. І коли я вивчаю Луцьк, то я викачую все, що можна з інтернету скачати. На жаль, часу нема. Я б тут більше був би, довше.

В мене, до речі, є задум зробити презентацію «Межника» під час «Ночі у Луцькому замку». Тому що там половина подій відбувається: на вулицях Луцька, і в церкві Івана Богослова. Там в мене таємні ходи. Але чи вони є? Я ж їх придумав.

Я говори з акторами з театру Франка. Деякі з них готові приїхати і взяти в цьому участь. Якщо буде все нормально, другий буде том, то тоді можна буде. Та й з першим можна буде це зробити.

– Розкажіть трохи про свій роман «Межник», який є новим для лучан.

– Ну, на жаль, бачите, чомусь цей роман не доходив. Видавництво «Грані-Т» видало першу частину в травні 2010 року. Вже написана друга. І планувалося, що вона вийде в липні. Але вони досі чомусь її не видають. І вони не пояснюють мені чому. Хоч вони пропагують саму книжку. Я думаю, скоро продовження це з’явиться, то я з Луцьком буду ще щільніше товаришувати.

– Був вчора на вашій зустрічі зі студентами у Волинському національному університеті. Ви казали, що в Луцьку багато диваків. Чим же лучани так відрізняються від мешканців інших міст?

– Сьогодні їхав у маршрутці, бачив цікаві дуже обличчя. Такі прямо, як з портретів доби Ренесансу. От в Луцьку фенотипові є такі видатні персони, обличчя, які просто хоч бери і вдягай на них якісь інші лахи – і вони вже готові грати у фільмі.

Сьогодні бачив, я думаю, що він художник, такого маленького, з такими бородами, з такими космами, з таким шаликом. І щось говорив-говорив. Такий маленький, кругленький. Але з такою монументальною мармизою, що просто його можна ставити біля якогось вівтаря, і він би зіграв би якогось волхва чи якогось магістра таємного ордену. Надзвичайно цікаві люди.

Чим відрізняються? Живописністю. Україна скрізь живописна. А тут по-своєму. В Луцька є якась пропорція своя. В Луцьку не таке все пишне, припустімо, як на Наддніпрянщині. А трошки менше. І за рахунок цього ця пропорція якась більш гармонійна. Тут усе таке більш утаємничене.

– Ви справді досліджували історію Луцького замку? Може, знаєте якісь такі факти, про які невідомо більшості лучан?

– Я читав книжку Троневича «Луцький замок». Але я не читав її з точки зору, що я повинен її повторити в своєму романі-фентезі. Там все це відбувається в Луцьку. Але в Луцьку, якому 20 тисяч років, куди історики не сягали своїм розумом. Луцьк у мене взятий, як слово «Лучеськ». Це там, де все злучається, де злучаються нитки всесвіту, сили, силові лінії всесвіту. Тому це не просто назва Лучеськ. Це те, що формує майбутнє, минуле. Це такий потрясаючий город. І в мене там є про Лучеськ вірші, які я написав.

– Нещодавно у прямому ефірі каналу «Інтер» під час передачі «Большая политика» побилися дві творчі особистості: художник Сергій Поярков та письменник Олесь Бузина. В інтернеті це викликало шквал коментарів і сміху. Як ви думаєте чи, може, навіть знаєте, це було заздалегідь продумано чи це дійсно не було награно? Цікаво, чи знайомі ви з Поярковим і Бузиною. Що про них думаєте?

– Я не знайомий з ними особисто. Я думаю, що бійка між Бузиною і Поярковим настільки захопила велике число українців, що вони забули все-таки, що це був день 150-річчя Тараса Григоровича Шевченка.

І мені здається, що основне завдання, яке ставили… Я не знаю, чи це робили свідомо ці люди, Поярков і Бузина, чи це було зроблено самою ситуацією. Але, певно, що цих персонажів запрошено на ток-шоу з якоюсь метою.

Тому що не всі звертали увагу на ювілей Шевченка. Хоч він і печальний, але це 150 років. Це дуже серйозний ювілей. Він духовний для нас. Важливий. А ми дивилися, як дурні українці б’ються між собою.

І комусь це, даруйте, треба. Тому що все ж таки «Велику політику» веде не громадянин України. А, може, він вже і громадянин України, але не український журналіст і ведучий. І це в мене викликає дуже великий сумнів.

Я взагалі не розумію чому ми, українці, повинні дивитися неукраїнські канали, чому ми повинні дивитися «Велику політику» на «Інтері», який абсолютно не є українським і взагалі займається пропагандою російського. При чім тут ми? Ну, якщо є такі українці, які дивляться неукраїнське, то нехай вони його й дивляться і кепкують з Бузини і Пояркова.

– Депутати Волинської облради нещодавно ліквідували обласне кіновідеомузичне підприємство, оскільки воно було дотаційним і несло зайве навантаження на бюджет нашої області. Що можете сказати про такі рішення? Чи повинна держава фінансувати збиткову кіноіндустрію? І як з цим в інших областях, може, знаєте?

– Держава просто зобов’язана фінансувати кіноіндустрію і прокат доти, доки вони не зіпнуться на ноги. Це однозначно. Це ж українська держава. Українці хочуть бачити українське кіно, українські серіали. Вони хочуть бачити, як живуть українці.

Якщо в нас немає зараз українського прокату і американські й російські фільми коштують в прокаті для прокатника дешевше, ніж копія українського фільму, то держава повинна врегулювати ці стосунки. Я вважаю, що це неправильне рішення. Ясно, що нема української держави, нема української влади, то й немає прокату українського.

– Що потрібно для того, аби українське кіно розвивалось? Яка державна політика? Які кроки з боку митців, зацікавлених бізнесменів?

– Я не відстежую всі закони. Зрозуміло, що прийнятий закон про кіно. Але, на жаль, я поки що не бачу його дії. Поки що прокат відірваний від українського кіновиробника. Українському кіновиробнику, згідно з тими умовами, які є, і з тими податками, які він мусить платити, я так розумію, поки що нецікаво з точки зору комерції випускати фільми на український екран. Тому знімається в Україні поки що неукраїнське кіно. Дуже багато знімається серіалів російських для Росії, тому що тут дешевше. І воно показується й нам, на жаль.

А українці можуть дуже просто зробити – вони повинні перестати дивитись неукраїнське. Як тільки вони перестануть дивитися неукраїнське, зразу ж компанія «GfK», яка моніторить усі телеприймачі, побачить, що український глядач не дивиться «Інтер». У «Інтера» тоді впаде ціна на рекламу. І канал «Інтер» перестане існувати. Ось і все. Голосуйте ногами і серцем!

– У 2002 році ви вступили на заочне відділення Київської духовної семінарії Московського Патріархату. Але у зв'язку з великою кількістю творчої і режисерської роботи змушені були її покинути через рік. Так пише «Вікіпедія».

Розкажіть трохи про цей період життя. Чому вирішили податись у священики? І чому у Московський патріархат? І як ставитесь до тих «розборок», які ведуться зараз в Україні між Київським і Московським патріархатами? Самі до якої церкви ходите?

– Я хрестився в 29 років в Сіонському соборі в Грузії. Я думав, що я нехрещений. Хрестили мене учень мого батька – грузинський режисер і інженер-кібернетик. Як ви розумієте, Грузинська православна церква не є російською.

Але насправді я виявися греко-католиком. Тому що я приїхав додому, показав мамі цього хреста, а вона каже: «Ти ненормальний, ось твій хрест, я тебе в півтора роки хрестила в греко-католицькій церкві». Тому для мене греко-католицька церква рідна.

Чому я був в семінарії заочно? Є така Кіра Муратова, є такий сценарист Зуєв, в нього є отець Петро Зуєв, який був секретарем у Романюка Володимира, патріарха. І в мене була з ним велика дружба. Петро – священик. Він тоді якраз переходив з церкви до церкви. І я хотів зрозуміти для себе в духовному аспекті Біблію, Євангеліє.

І він мені тоді говорив про канонічність, неканонічність церкви лишень з духовної точки зору. І переконував мене, що найкращу освіту я можу одержати саме там. Я не мав ніяких виборів, ніяких порівнянь. В мене й часу не було. Я вивчав це для себе. По-перше, я не хотів стати священиком. Хто це таке сказав? Є люди, які закінчують семінарію і є богословами. Я хотів для себе розібратися в християнстві як такому.

На жаль, побувавши на двох лекціях в цій московській патріархії, я зрозумів, що там я можу їх навчити, а не вони мене. Що я, власне, і робив, працюючи директором із творчих питань «Гласу», в компанії, яка фінансується частково не з українських джерел. Тому що впродовж чотирьох з половиною років я як директор з творчих питань запроваджував саме українську тематику на цьому каналі. І цей канал знімав про Лесю Українку, про Івана Франка, про Грушевського. Навіть про Мазепу ми зняли фільм, але, на жаль, Росія нам заборонила його показувати. Бо там є концепція, згідно з якою, не про всіх українських великих людей можна знімати і показувати фільми. Але ми зняли. Воно на полиці цього каналу «Глас» лежить.

Я взагалі людина межових і ситуацій, і станів. Я сам інколи шукаю їх, щоб зрозуміти, як же ж треба по-справжньому чинити.

– Росія останніми роками почала багато знімати. Не все, звичайно, високого рівня. Але все одно – в них принаймні щось робиться. Вони десь знаходять величезні гроші. Чому ми не можемо? І як ви оцінюєте сучасний російський кінематограф? Які фільми вам сподобалися?

– Знаєте, оцей фільм «Утомленные солнцем 2: Предстояние»… Я навіть не знаю, як оцінити висловлювання Сергія Михалкова з приводу того, що покарана Японія за те, що вони не вірять в того бога, в якого треба вірити. Для мене це щось незбагненне. Я не можу ніяк кваліфікувати ці слова. Він все-таки митець.

Так от. Якщо підрахувати всі ті гроші, які витрачені на українське кіно за роки незалежності, то вона дорівнює вартості цього фільму.

Чому? Тому що у Росії є чітка політика. Кіно – це ідеологічний інструмент. Він може вплинути на великий загал. І через те, що росіяни це розуміють, вони користаються своєю імперською політикою. Вони в себе втягують, абсорбують усіх талановитих людей. І вони впроваджують цю політику через мистецтво, в тому числі через кіно. І це є ідеологічна річ для України. Треба поміняти все місцями. Поки не зміниться влада, яка буде займатися українським кіно, культурою, а головне – освітою, і охороною здоров’я, і селом, доти нічого не поміняється. Але цю владу повинні поставити ми. Ми є державотворцями, а не вони.

– Ваша улюблена роль у кіно? І взагалі чи зіграли ви вже головну роль свого життя? Чи ще про це мрієте?

– Головна роль мого життя – це я сам. Я її, хочу вірити, ще не зіграв до кінця. По-перше, тому що я вважаю, що для того, щоб бути хорошим актором, треба мати хорошу систему впровадження театральних і кіно проектів в українському істеблішменті. А в нас поки що цієї системи не існує. І немає головне таких сценаріїв, де б мені дуже хотілося грати. Немає таких п’єс, де б мені дуже хотілося зіграти.

І я не став писати через те, що бракує таких п’є. Я став писати тому, що я пишу. Але я чітко знаю, багато з того, що написане, воно просто не повинно бути випущене на екран. І особливо це стосується нашої української сценарної, драматургічної практики.

– Окрім своїх книг, що радите прочитати з сучасної української літератури? Як оцінюєте роман Ліни Костенко «Записки українського самашедшого»?

– Я дуже люблю Москальця. Мені дуже подобається Сашко Жовна. Я мало читаю поезії. Мені сподобалась чернівецька поетеса Інга Кейван, пише потрясаючі вірші. Але це принагідно. Я поезією взагалі не цікавлюся. Чому? Тому що її багато і вона настільки невміло читається нашими читцями, що інколи і слухати не хочеться. Інтерес до неї у світі взагалі падає. Це такий жанр літератури, який мусить мати своїх гучномовців, втілювачів, репрезентаторів. Їх, на жаль, дуже і дуже мало. Я ставлюсь з професійним осудженням до тієї декламаторської школи, яка існує в Україні взагалі. Вона дуже фальшива, надмірно пафосна.

– Наскільки прискіпливо ви дивитесь фільми? На що в першу чергу звертаєте увагу, коли дивитесь фільм? За яким принципом обираєте собі фільм для перегляду? Чи дивитесь усе підряд?

– Я, по-перше, не маю часу дивитися усе підряд. Я обираю фільми, якими цікавляться мої студенти, які кажуть, що це потрясаючий фільм. По-друге, я дивлюся арт-хаус. Я дивлюся незалежне американське кіно і я дивлюся фільми, які просто мені подобаються за жанром. Я, наприклад, люблю мюзикл. Нічого в цьому поганого не бачу. Я хочу подивитися, як грають артисти. Мені цікаво. Я люблю романтичні комедії. Я дуже люблю фільми, які розгружують психологічно, тому що дуже складний час, і в яких є хоч трошки якийсь накип розуму. Бо в цьому є так само краса. На телефоні є фільми, які дивлюсь поки їхатиму поїздом до Києва. Наприклад, BBC «Пригоди води», «Дика грація». Я дуже люблю Джуліанну Мур. «Залізна хватка» братів Коенів. «Старі пси». Такого плану.

– Чи є у вас улюблені актори, режисери тощо? Вітчизняні і зарубіжні?

– Звичайно, а як же ж. На когось мусів взиратися. Мені дуже подобається Ферт, який грав у «Король говорить» головну роль. Раш так само. Мені подобається англійська акторська школа. Мені подобається Одрі Хепберн, Марлон Брандо, Джим Хекман, Дастін Хофман. А з російських акторів, як не дивно, Савельєва, яка грала в «Анні Кареніні» і «Летять журавлі», трохи Нейолова. Дже подобається Юхим Капелян.

– А серіали любите?

– Ні. Я не божевільний.

– Чи ходите у кінотеатри? Зараз дуже модним стало 3D. Вам подобається?

– Я жодного разу не був на 3D. Може, колись довше буду в Луцьку. Якщо тут є це 3D, то схожу.

– Як ви ставитесь до ідеї створення суспільного телебачення?

– Почекайте, а за які гроші воно буде жити? Яке суспільство буде обслуговувати. Мене концептуально цікавить, що це за телебачення, як там будуть цілі. Поки що я не розумію, я не бачу цієї концепції.

– У політику вас не кликали? А якби надумали йти, то до кого примкнули б?

– Я політикою не займаюся, не займався і займатися не буду.

– З подивом дізнався, що ви працюєте на радіо Культура. Скажіть, ви не рахували, скільки людей це радіо слухає? Ви не пробували якось «осучаснюватися»?

– Я працюю на радіо «Культура» не так давно. Програми, які веду я, хочу, щоб вони буди осучаснені. Там дуже серйозний творчий колектив, який, повірте, намагається зберегти те, що було зроблене. Бо такої кількості записів Симоненка, Марка Кропивницького, Тичини, Рильського, Вінграновського, Малишка, Ліни Костенко ніде немає. Тому сказати, що це не скарбниця духовна, це просто смішно. В нас таких програм десь 15% є, які репрезентують українську культуру живими голосами тих поетів, письменників, культурних діячів, які були і які зараз працюють. А що таке радіо? Воно ж відображає певний стан сучасного мистецтва і культури. Не може радіо «Культура» переплигнути через ті культурні досягнення, які зараз існують. Тому що радіо «культура» не є в якійсь мірі функціонально-політичним каналом, а займається культурою лишень. Це ж теж добре. Бо, дивіться, ми знову підемо всі в політику, будемо писати або читати якісь речі, які стосуються політичних речей, тоді ми перестанемо бути радіо «Культура». Тому тут є певна ще концептуальна точка зору на це. Я вважаю, що вона правильна.

– Якби вас запросили знімати в Голівуд, ви б погодилися?

– Якби запросили, звичайно, погодився б. Але хто запросить? Це дуже дивне запитання. Дякую, що ви мене порівнюєте з Голівудом. Я не думаю, що мене запросять. Але погодився б. Якщо хороший фільм.

– Чи згідні ви з думкою, що голівудські фільми – це розсадник розпусти і насильства, а насправді вся доброта і мораль кінематографу – в старих радянських фільмах?

– Розсадник розпусти – сама людина, а не фільми. Ти можеш їх просто не дивитися. Чого ти дивишся розпусту? Що це за така дурня? При чім тут це? Це виховання стосується. Заходиш у кінотеатр закордоном. Там є для всяких людей: ось тут ти дивишся арт-хаус, там ти дивишся філософські, тут ти дивишся вестерн чи пригодницьке кіно, екшн, а ось тобі зал, де ти можеш дивитися еротику і порнографію, якщо в тебе не все гаразд з мозком. Але ж це не означає, що не повинно бути. Це ж вибір людини. При чім тут це? Ви що думаєте, що беруть і крупним планом показують людям оте все і примушують дивитися тільки розпусту? Це смішно сказати. Нехай цей чоловік не дивиться.

– Ви зовні схожі на міністра освіти Табачника. Як вам цей діяч?

– А він діяч? Він діє чи він протидіє? Я не знаю з якої точки зору дивитися. Якщо говорити про українську освіту, то, звичайно, це крок не назад, а до печерного віку. А якщо говорити про обличчя Табачника, то я не бачу у ньому особливо подібних речей. По-перше, у мене українське широке обличчя і велике чоло. Придивіться і порівняйте. Ви побачите, що я інший. А те що я схожий на політичного діяча – це ж нормально. Тільки шкода, що на Табачника.